Автограф для слідчого
Шрифт:
— Шофер не повинен знати, що везе, — попередив Левинський Гупача.
— Я що — дурник? — образився той. — Машину звечора поставимо в мене на подвір’ї, і я сам з вантажу.
— Зверху закидаєте чим-небудь. І щоб у пуг було вказано: для такого-то будинку відпочинку то білизна, чи то книжки для бібліотеки.
— Обмізкуємо,— пообіцяв Гупач.
Левинський відломив шматочок добре підсмаженого курчати. Клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта.
“Шампанське замовлятиме, — несхвально подумав Гупач. — І що гарного в тій водичці?”
Він не помилився: Левинський замовив пляшку напівсухого шампанського. Хотів налити й Гупачеві, але той потягнувся до коньяку.
Олександр Степанович підняв келих і з задоволенням дивився, як осідає пінна шапка. Випив за одним духом і наповнив знову до краю. Полюбляв різкувату солодкість, яку залишає шампанське на язиці й піднебінні.
— Ми з тобою, Федю, — мовив приязно, — провернемо ще одне дільце, і шабаш. Виходжу одразу на пенсію.
— Брешете, — зареготав Гупач незлобливо. — Я вас краще за себе знаю. У вас очі хоч і різні, та обидва завидющі.
— Я тобі точно кажу: зав’язую!
Левинський допив шампанське й попросив рахунок. Розрахувавшись, наказав:
— Коли домовишся про машину, подзвониш. Скажеш, що хотів би здати на комісію болгарську дублянку. Того ж вечора зустрінемось — одержиш одеські координати. Усе, я пішов.
Гупач заздрісно дивився йому вслід. Ото голова, Олександр Степанович! Дешева бавовняна сорочка і брюки з мішками на колінах. Хлюст проклятий — три чорти йому в горлянку! Але ж визнай, Федоре, ти без нього — як без рук і живеш завдяки ласки цього ферта.
Гупач дивився, як простує до дерев’яних сходів, що вели у горішній парк, Левинський, і десь краєчком ока помітив, що на веранді сусідньої шашличної одразу підвівся з-за столика чоловік у синій сорочці. Пішов слідом за Олександром Степановичем, недбало помахуючи затиснутою в кулак газетою, озираючись на вродливих дівчат.
Цей молодик чимось не сподобався Гупачеві, і він насторожився.
Невже Левинського “повели”? Тоді “вестимуть” і його, можливо, навіть одразу братимуть.
Серце обірвалося, і десь на мить похололи кінчики пальців. Та одразу опанував себе: його ще треба взяти, а взяти Пилипа Ірлинського не так уже й просто. В шпигунсько-диверсійній школі, куди він потрапив після ейнзатцкоманди, їх навчили багатьох прийомів самооборони, шкода лише, що нема при собі зброї, тоді б він показав цим жевжикам…
“Спокійно, — подумав, — може, це коньяк тобі вдарив у голову, йолопе!”
Вигодивши хвилю, коли на алеї понад рестораном майже не було перехожих, Гупач пішов у бік місточка, перекинутого над дорогою поміж парками. Краєчком ока помітив, як заворушилися за столиком у кафе, що притулилося до “Зозулі”, двоє хлопців у тенісках. Встиг оцінити: м’язисті й сильні. Першим порухом було кинутися одразу в кущі на схилах. Поки оговтаються, він відірветься на якусь сотню метрів, та одразу схаменувся: йому за п’ятдесят, а хлопцям років по двадцять п’ять, вони швидко наздоженуть його і візьмуть як недосвідченого цуцика.
Ні, тут потрібна хитрість, слід знепутити їх — лише в цьому порятунок.
Попід містком Гупач перейшов на інший бік вулиці, озирнувся на дівчинку з собакою і побачив. хлопців у тенісках десь за сотню метрів позаду. Добре запам’ятав їх: один чепуркуватий, з модним, начесаним на чоло темним чубчиком, другий білявий і кирпатий.
Гупач не приспішив крок, не озирнувся більше жодного разу. Проминув “Півник”, перетнув вулицю і завернув до двору. Тепер — швидше! Перебіг до парадного, за яким починалися сходи, а потім стежка до Жовтневого палацу. Либонь, ті молодики з міліції також знають цей хід і гадатимуть, що він тікатиме стежкою до метро. Але ж, певно, думають, що вони спритніші й наздоженуть…
Гупач став у парадному за виступ стіни. Цієї ніші збоку зовсім не видно, хоча варто їм зупинитися і зробити лише кілька кроків…
Намацав у кишені ніж, пружина клацнула, й лезо вислизнуло з руків’я. Вони молоді й сильні, а він досвідчений, і м’язи в нього ще тверді…
Почув кроки й щільніше втиснувся в нішу, відчувши спітнілою спиною вогку холодність шерехатого каменю. Прогупали, не зупиняючись, поспішали наздогнати.
Гупач відрахував п’ять секунд, визирнув. Нікого. Вислизнув з ніші, рвонув униз сходами, пробіг попід стіною будинку й вискочив на вулицю. Замахав руками, побачивши таксі. Водій зупинився, не під’їжджаючи до тротуару.
Гупач рвонув на себе дверці, плюхнувся на заднє сидіння поруч якоїсь жінки.
— Метро “Арсенальна”, — мовив, і нова “Волга” одразу набрала швидкість.
Гупач намацав у кишені срібного карбованця, сидів упівоберта до водія і дивився у заднє вікно — чи не піде вслід якась машина? Наче все обійшлося. Крадькома склав ножа й зручніше влаштувався на сидінні.
Таксист їхав швидко й через дві хвилини зупинився біля станції метро. Гупач сунув йому карбованця, відмовившись від здачі. Збіг по ескалатору, весь час озираючись, чи не переслідує хтось. Лише тепер переконався, що замів сліди. І все ж, коли підійшов поїзд, зайшов до вагона останнім і, коли двері вже почали зачинятися, швидко вислизнув назад на перон. Залишився на порожньому пероні один, піймав незадоволений погляд чергової, винувато посміхнувся їй, мовляв, схибив і переплутав напрямки. Перейшов на другий бік перону, сів на поїзд і дістався до станції “Лівобережна”. Тут піймав порожнє таксі й наказав їхати до Святошина.
Козюренко ходив по кабінету, заклавши руки за спину, й зрідка кидав гнівливі погляди на двох хлопців, що переминалися з ноги на ногу біля порога.
— І це називається — інспектори карного розшуку! — відчитував. — Таку справу провалили!
— Ми могли взяти їх одразу в ресторані, — почав виправдовуватися один. — Та був наказ: стежити!
— Правильний наказ був, а ви Рудого злякали, де тепер його шукати? Він у таке підпілля піде, удень із свічкою не знайдеш.
— Але ж маємо фото, — подав голос Шульга, — і знаємо, що живе десь у Святошині.
— Ідіть, — махнув Козюренко хлопцям і, дочекавшись, поки вийдуть, мовив Шульзі: — Ваші підлеглі, майоре, виявили сьогодні елементарну неграмотність, і я, на вашому місці, не вигороджував би їх.
Шульга почервонів.
— Я уважно проаналізував їхні дії і не можу знайти похибки…
— Одне слово, цей рудий Федя — материй вовк. — Козюренко підійшов до магнітофона, натиснув на кнопку. — Давайте ще раз прослухаємо їхню розмову.
Полковник слухав, трохи нахиливши голову, як слухають діти цікаву казку. Вимкнувши магнітофон, зняв телефонну трубку й наказав: