Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

Ні вранці, ні денним рейсом гість з Києва так і не прилетів, і тепер, прошкуючи Річковою, Шульга не знав, що Байдачний щойно зустрів його в аеро­порту — “киянин” прилетів транзитним літаком, що йшов з Талліна на Баку. Вони повантажили на таксі дві величезні валізи й зараз їхали на Річкову.

Шульзі відчинив Спиридон Всеволодович. Провів до кімнати, серед якої було сервіровано стіл. Пляшки з коньяком і горілкою, кришталеві келихи й фужери, різні салати, червона риба й чорна ікра — ділки не звикли в чомусь відмовляти собі.

— Зараз приїде

Іван Гаврилович з нашим дру­гом, — потер руки Спиридон Всеволодович. — Потер­піть кілька хвилин.

Шульга подумав, що даремно прийшов сюди, адже норкові шкурки все одно привезуть на Річкову, і ділків можна брати. Посміхнувся Спиридону Всево­лодовичу, ковтнув слину й одповів:

— Нічого, почекаємо!

Байдачний справді не забарився. Він і довгоносий чорнявий чоловік з тонкою смужкою вусів під носом занесли в будинок дві величезні валізи.

— Туди їх, туди… — вказав пальцем на другий поверх Спиридон Всеволодович.

Байдачний познайомив Шульгу з чорнявим. Той подивився на майора з цікавістю, та потиснув руку без ентузіазму.

Скориставшись з того, що увага Спиридона Всеволодовича була прикута до валіз, Шульга підійшов до вікна, відсунув фіранку. Це був сигнал праців­никам карного розшуку, що можна розпочинати опе­рацію.

Залишивши валізи на другому поверсі, Байдачний з чорнявим сіли за стіл. Спиридон Всеволодович налив усім келихи, цокнулися й випили без тосту, їли мовчки, немов на поминках. Байдачний мало не одразу потягнувся знову до пляшки, Спиридон Всеволодович зиркнув на нього несхвально, та це не зупинило Байдачного — налив собі повний келих, тримав у простягнутій руці й дивився на Шульгу.

— За нашого нового компаньйона! — мовив уро­чисто. — Радий, що доля звела нас.

“Не дуже-то й радій…” — подумав майор, і наче у відповідь на його думки в передпокої пролунав різ­кий дзвоник. Байдачний поставив келих, спантели­чено перезирнувся із Спиридоном Всеволодовичем, підвівся, та господар зупинив його владним рухом руки.

— Я сам… — підвівся й рушив до передпокою м’якими вкрадливими кроками. Біля дверей постояв трохи, прислухаючись. Подзвонили ще раз, і Спири­дон Всеволодович зник за дверима.

Шульга непомітно намацав у кишені пістолет. Підніс у лівій руці келих, мовив, намагаючись роз­сіяти напруження:

— Вип’ємо ж, друзі!

— Облиш… — зло просичав Байдачний. Сколош­кано дивився на двері, і Шульга зрозумів, що життя Івана Гавриловича, незважаючи на зовнішню респектабельність, вічно сповнене тривог, що перебуває він у вічному страсі й напруженні, навіть уві сні.

За дверима почулися голоси.

Раптом Байдачний різко відсунувся від столу, від­кинув стільця й рвонув до крутих сходів, ще другий поверх.

— Стійте, Іване Гавриловичу! — витягнув пістолет Шульга. — Все одно будинок оточений, і нікуди вам не дітися!

Байдачний зупинився на першій сходинці, дивився нерозуміюче, нарешті збагнув усе, і якась зів’яла посмішка скривила йому губи.

— Ви?.. — запитав, наче збирався заплакати. —

Який же я дурень!

А до кімнати вже входили троє працівників кар­ного розшуку. Байдачний сів просто на сходинці, дивився зацькованим вовком. Спиридон Всеволодович, либонь, один не занепав духом. Навіть посміхався працівникам міліції.

— Дуже прошу вас, — казав, наче завітали до ньо­го дорогі гості. — Але ж в моєму домі нема нічого недозволеного.

Працівники карного розшуку швидко обшукали Байдачного і чорнявого — зброї не знайшли.

— Де валізи? — запитав у Спиридона Всеволодо­вича Шульга.

— Які валізи? Що ви маєте на увазі? — удав, ніби не зрозумів той.

— Які привезли вам з Києва.

— Отож пригрів змію на серці… — вимучено по­сміхнувся Спиридон Всеволодович. — Я вперше чую про якісь валізи. Оцей товариш, — тицьнув пальцем у чорнявого, — щоправда, приїхав з якимись валізами, та що в них — не знаю й не хочу знати!

— Може, вперше бачите його? — Шульга вклав у ці слова якнайбільше іронії.

Але Спиридон Всеволодович був стріляний горобець.

— Вперше, — ствердив. — І, гадаю, востаннє.

А працівник міліції спускав уже крутими сходами дві великі жовті валізи.

— Скільки шкурок вмістилося в них? — запитав Шульга в Байдачного, але той стояв, зіпершись спи­ною на бильця сходів у стані повної прострації.

— Яких шкурок? — нараз втрутився чорнявий.

— Норкових! — переможно вигукнув Шульга.

— Але ж там нема ніяких шкурок.

— Ключі! — простягнув руку Шульга. Швидко відімкнув валізу. Вона була набита новісінькими ондатровими шапками. Друга — також.

Мати Коржа виглядала старшою за свої шістдесят років; сухенька, сива, зігнута життям бабуся. Обличчя все в зморшках, очі по-старечому прозорі, та пальці — рухливі й живі, буцім усе життя старої залишалося тільки в цих тремтливих пальцях з жовтуватими та акуратно вхоженими нігтями.

Козюренко мав намір провести на квартирі Коржа обшук і прийшов з двома оперативними працівниками та понятими. Якоїсь миті йому зробилося шкода ста­рої — адже не знала, чому загинув син, і правда могла остаточно зломити її. Тому й вирішив обійтися напів­правдою.

Але мусив якось пояснити причину трусу й на ходу вигадав версію:

— Вашого сина останнім часом шантажували, — мовив. — Можливо, злочинці причетні й до його смерті. Ми повинні з’ясувати це, тому й змушені вдатися до. таких крайніх заходів.

Поки оперативні працівники обшукували кварти­ру, підсів до старої, почав розпитувати, чи не прихо­див хтось із незнайомих до її сина останнім часом. Жінка виявилась кмітливою, збагнувши, в чому спра­ва, почала розповідати:

— Сергій останнім часом нервовим став. Я його питаю: в чому справа, Сергійку, а він тільки головою крутить. Мовляв, усе гаразд, але ж мати я і відчу­ваю — тривога в нього на серці. Спав погано й пити почав. Раніше ні-ні, рідко коли приходив нетверезим, а останній місяць що не день — пахне…