Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

Отець Людвіг Пфердменгес гуляв по тінистій алеї. Він беріг своє здоров’я і, коли тільки міг, намагався рухатися й більше бувати на свіжому повітрі. Побачив­ши послушника з чоловіком, який просив у нього аудієнції, зупинився за деревом, розглядаючи: ніколи не завадить побачити майбутнього співбесідника рані­ше, ніж він тебе; скільки разів отець Людвіг вигравав на цьому — іноді фора всього лише в кілька секунд давала йому величезну перевагу.

Але зовнішність юнака, що йшов за ченцем, нічо­го не підказала Пфердменгесу: міг бути і філософом, що визнає богословські науки, і посланцем звідти —

за старою звичкою отець Людвіг навіть у думках не уточнював — звідки: скільки їх пройшло через його руки, спочатку есесівців, які спалили десь свої мун­дири, потім просто кур’єрів чи представників від організацій, котрі бажали б налагодити зв’язки з емігрантами в Іспанії чи Південній Америці: рані­ше, щоправда, приїжджали люди солідні, колишні колеги Пфердменгеса по партії, але потім почали з’являтися енергійні молодики в картатих сорочках і навіть у шортах. Отець Людвіг спочатку косував на них оком, однак поступово звик, молодь підростає, бере справу в свої руки, що й казати, він сам теж на початку тридцятих років був не старший за цих хлоп­чаків.

Отець Людвіг вийшов із-за дерева, махнув рукою послушникові, щоб зник. Посміхнувся і вклонився відвідувачеві, зробив жест, який можна було сприй­няти як бажання благословити, та молодик ніяк не одреагував на нього, й ченець указав йому на лавку попід кипарисом.

Карл зачекав, поки ченець сяде, й опустився поруч.

Отець Людвіг дивився не дуже люб’язно, хоч і на­магався заховати погляд. Весь вигляд його обличчя, видовженого, гострого, буцімто сокира, породжував неприємні асоціації: здавалось, монах прагнув з задоволенням розрубати свого співбесідника. Дивився на Карла очікувально, морщив чоло, навіть на його лисому черепі заворушилася шкіра.

Карл ще ніколи не бачив такого і, вражений, не відводив очей. Певно, йому слід було починати розмо­ву, та сидів, наче язик прилип до піднебіння.

Отець Людвіг перший порушив мовчанку:

— Мені передавали, що ви маєте якусь справу…

Карл озирнувся по боках і, нікого не побачивши, присунувся до ченця й запитав пошепки:

— Чи бачили ви чорний тюльпан?

Якась тінь майнула в очах отця Людвіга. Та лише на секунду, бо й далі дивився запитувально й гостро. Якщо він знав пароль, то проявив чудову витримку.

— Ну, а якщо й бачив? — ледь поворушив гу­бами.

— Невже ви не пригадуєте?..

Шкіра на черепі отця Людвіга розгладилася. Він посміхнувся Карлові, як дитині, здавалося, зараз по­гладить його по голівці.

— Я вже вийшов з віку, коли граються в таєм­ниці. Мене цікавлять лише книжки.

— Але ж ви повинні пам’ятати пароль, який дав вам Кальтенбруннер! — не витримав Карл. — І назва­ти мені дві цифри шифру.

Отець Людвіг і далі дивився лагідно.

— Але я ніколи в житті не бачив Кальтенбруннера, якщо ви маєте на увазі того… — непевно хитнув головою,

— Так, обергрупенфюрера Ернста Кальтенбруннера, — ствердив Карл. Позиція монаха збентежила і одночасно розізлила його: для чого ж гратися? — Вам доручили таємницю державної ваги, й ви повин­ні назвати мені дві цифри.

Шкіра на черепі монаха знову зібралася зморш­ками.

— Від шифру? — пробуркотів. — Ви маєте на ува­зі… — Нараз погляд його посвітлішав — отець Людвіг згадав чи нарешті збагнув, чого від нього вима­гають. — Від банківського шифру?

Карл кивнув автоматично і, побачивши, як одразу загорілися очі монаха, пошкодував, що відразу вика­зав себе.

— Я не знаю, що означають ці цифри, ви повинні назвати їх — і все, — спробував виправити помилку.

— І хто ж послав вас до мене?

— Не маю права назвати.

Ченець позирнув на нього допитливо. Задумався, не відводячи очей. Наразі спитав:

— Вас послали тільки до мене? Чи ще до когось?

— Ви хочете знати більше, ніж вам належить, — посміхнувся Карл.

Монах докірливо похитав головою.

— Ви ще зовсім молода людина, й таке мені…

— Цифри! — жорстко обірвав Карл.

Мабуть, отець Людвіг прийняв рішення, бо погла­див себе долонею по черепу й мовив примирливо:

— Добре. Але нам доведеться проїхати тут неда­леко… кілометрів тридцять… Я сам відвезу вас.

— Для чого? Невже ви не пам’ятаєте цифри й пароль?

Монах посміхнувся. Тепер очі його не сховались під повіками, дивились приязно, відкрито.

— Мені приємно побачити вас, юначе, одного з нашої молодої гвардії. І я не відпущу вас так, у нас є райський куточок, поїдемо, повечеряємо, погово­римо…

Карл хотів відмовитись, пославшись на те, що на нього чекають, та ченець дивився справді приязно, зрештою, він міг ставити умови — якщо не захоче назвати цифри, його не примусить сам папа римсь­кий!

— Але в мене обмаль часу, — все ж спробував заперечити.

— Ви не один в Ассізі? — запитав отець Людвіг.

Якийсь підводний риф крився в цьому запитанні, і Карл про всяк випадок збрехав:

— Ті, хто послав мене, вважають, що таку делі­катну справу не можна доручати кільком.

— Точно, — ствердив отець Людвіг. — Поїхали, мій молодий друже, — мовив улесливо, наче Карл і справді був дорогим гостем. Пожартував: — Ви знає­те, важко розлучатися з таємницею, яку зберігав стільки років.

Карл кивнув. Монах таки мав рацію, і було б не­чемно відмовитись від запрошення.

Отець Людвіг провів його через парк до монастир­ських господарських будівель і попросив почекати біля воріт. Сам вивів із гаража не нову вже машину, покликав служителя й щось наказав йому. Служитель пішов до телефонної будки, монах виїхав на “форді” за монастирську браму й посадовив Карла. Повів ма­шину вузькими безлюдними завулками. Вони обігну­ли місто й вискочили на бруківку, обабіч якої тягну­лись виноградники !й оливкові гаї. “Форд” натужно ревів, деручись на гору, і залишав за собою шлейф білого пилу.

— У мене там, — непевно кивнув головою отець Людвіг, — є чудове вино. Такого в Італії більш ніде не знайдете.

Минула десята година, а Карл усе не з’являвся, і Аннет почала хвилюватися. Гюнтер не подавав виду, але теж турбувався: мабуть, їм слід було йти вдвох, принаймні йому прикривати Карла.

О дванадцятій вони вже розуміли: щось трапи­лось. Аннет запропонувала повідомити поліцію, та Гюнтер, резонно посилаючись на події в Загені, від­мовився.

Карл не з’явився і вранці. О шостій Аннет посту­кала Гюнтерові в номер — вона не лягала всю ніч, і вони вийшли на вулицю.