Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Але ж, — заперечила Аннет, — гуманність зов­сім не виключає злості. Вона стверджує ненависть до ворогів людини, до тих, хто принижує її.

А Карл не витримав і запитав єхидно:

— Чи не ти саме хочеш стати злим пророком людства?

Гюнтер не сприйняв ані заперечення дівчини, ані Кардової іронії.

— Ми пропалюватимемо людські серця, і дай бо­же, щоб попіл Клааса на розвіявся за вітром!

— Я завжди знав, що ти — талант, — мовив Карл, — але не про це зараз мова. Слухай уважно, генію. Аннет їде з нами.

Гюнтер опустився з небес. Якась тінь майнула

в нього на обличчі, він перепитав:

— Фрейлейн Аннет? З нами?

— Сьогодні вночі ми вирушаємо в Італію.

— Але чому в Італію? — не зрозумів Гюнтер.

Карл розповів, як Каммхубель дізнався про Пфердменгеса.

Гюнтер слухав уважно, кивав головою, та ніяк не міг приховати невдоволення — цей Карл Хаген виявився базікою, ще двоє довідалися про мету їхньої подорожі. Щоправда, Каммхубель — людина поваж­на, від нього навряд чи слід чекати каверзи, але ж племінниця… звичайне дівчисько, гарна, не запере­чиш, але чим вродливіша жінка, тим вона незбагненніша — від такої можна чекати будь-яких вибриків.

Та що вдієш, доведеться змиритися.

Гюнтер вимушено всміхнувся.

— Я радий вашій компанії, фрейлейн Каммху­бель.

— Постараюсь бути корисною. Я вмію водити автомобіль, і коли вам забагнеться подрімати…

— Ніколи! — заперечив Гюнтер.

— Але чому?

— Можу не прокинутись.

— Ви так боїтеся смерті?

— Не зустрічав нікого, кому б вона подобалась.

— А між тим смерть — найбільше благо для люд­ства, — спробував покласти край їхній пікіровці Карл. — Не було б смерті, не існувало б прогресу, і людство зупинилося б на тій стадії розвитку, коли настало безсмертя. Смерть — передумова еволюції…

— Це відомо з елементарних курсів, — обірвав його Гюнтер, — але смерть, яка була благом, нині ста­ла трагедією. Сучасний рівень розвитку людини…

— Помилка! — категорично заперечив Карл. — Га­даю, Юлій Цезар не уявляв собі цивілізації вищої за римську, а через біс його зна скільки років після Цезаря смердючий монах з якогось Толедо, підпалю­ючи вогнище під людиною, славив небо за те, що він живе в найкращому суспільстві, і був переконаний, що таке суспільство існуватиме вічно. Ми вважаємо їх дикунами, цих ченців, і не лише їх, адже і тоді були філософи і вчені, та що вони в порівнянні з су­часними розщеплювачами атома?

— А я що казав! — докинув Гюнтер.

— Чекай! Адже ж наше суспільство, наш про­грес, від якого ми в захопленні і яке є для нас ета­лоном, років через триста–чотириста вважатиметься кам’яним віком, а ми з нашими автомобілями, атом­ними електростанціями і космічними кораблями як­що не пітекантропами, то такими, що недалеко віді­йшли від них. І нашого Ейнштейна потомки посадять, ну, можливо, у перший клас. А що буде через тисячу років?

— І люди тоді будуть світлішими й чистішими, — мрійливо мовила Аннет. — Їх цікавитимуть точні на­уки, філософія, мистецтво, збільшиться потік інфор­мації, людина прагнутиме засвоїти і втримати її, в неї не залишиться часу на інтриги, заздрість і не­нависть! — Аннет лукаво зиркнула на Гюнтера. — Для чоловіків того суспільства бажання жінки завжди бу­де законом, і вони самі запропонують

дівчині, не чекаючи на її прохання, сісти за кермо “фольксвагена”. Якщо, звичайно, фірма “фольксваген” існува­тиме і тоді.

— Ха-ха-ха… — зареготав Карл. — Проти цього важко заперечити.

— Здаюсь… — підніс руки Гюнтер.

Скло в машині опустили, і її продувало з усіх бо­ків, та це не приносило жаданої прохолоди. Особливо коли їхали крученими гірськими дорогами, де сорок кілометрів на годину вважалося вже лихацтвом. Схи­ли, вкриті низькорослим чагарником і травою, здава­лось, пашіли спекою, над ними тремтіло прозоре гаряче повітря, від розпеченого асфальту гірко пахло смолою — не вірилось, що зовсім недавно шосе оточу­вали зелені альпійські луки, а від холодної води гір­ських джерел зводило рот.

Гюнтер ковтнув із пляшки теплуватого “оранчаде”, сплюнув з огидою.

— В Терні зупинимось на кілька хвилин біля якоїсь тратторії, — запропонував. — Я помру, якщо не ковтну води з льодом. — Розминувшись із важким оранжевим бензовозом, додав: — Коли розбагатію, куплю собі американського звіра на триста сил. Він хоч має холодильник.

— Хлопці такі нетерпеливі… — осудливо мовила Аннет, однак осміхнулася Карлові так, що той зро­зумів — усі, крім нього.

Карл відповів їй такою самою усмішкою. Вони сиділи позаду. Спочатку вийшло незручно перед Гюнтером: Карл запропонував дівчині сісти попереду, й Гюнтер відчинив дверцята, але Аннет зайняла міс­це поруч із Карлом.

Гюнтер набурмосився і вів машину мовчки, та сер­дився недовго — чи варто псувати собі настрій? — не сваритиметься ж він з Карлом з-за Аннет…

Вони обрали довшу, однак приємнішу дорогу, про­їхали через Францію до Лазурного узбережжя й по страда дель Соле — дорогою сонця — через Геную й Пізу до Рима. Аннет завалила “фольксваген” кольо­ровими листівками, проспектами, путівниками, і Гюн­тер, якому нетерпеливилося скоріше потрапити до Ассізі, почав метати громи й блискавки проти всіх італійських пам’ятників культури.

— Пізанська башта! — обурювався. — Ну, звичай­на собі башта, йолопи царя небесного поставили її так, що нахилилася, і все… Ліворуч, панове, знаме­нитий собор, прикрашений рукою безсмертного Мікеланджело, напроти не менш знаменитий собор, де вбереглись фрески… Тьху ти — чиї? Називай кого хо­чеш, туристи давно вже очманіли, їм покажи малю­нок неповнолітнього хулігана на паркані й скажи, що це — Мазаччо, повірять і сфотографують, ще й вихвалятимуть: “Боже мій, Італія — це така країна, там Мазаччо п’ятсот років зберігається на паркані! Які фарби, панове! П’ятсот років на паркані!”

— І все ж ми подивимося Пізанську башту, — твердо мовила Аннет.

— Звичайно, подивимося, — не вгамовувався Гюн­тер, — а потім проїдемо Аппієвою дорогою. Матимеш унікальний “фольксваген”, Карл. Я б зняв усі чоти­ри колеса й почепив у гаражі: дивіться, панове, ця шина торкалася історичної бруківки! До речі, ви чули, що в Колізей грузовиками завозять уламки цегли? Спеціально для туристів — інакше б Колізей уже давно б рознесли в кишенях і дамських су­мочках.

Аннет засміялась.

— Але ж я не бачила і Колізею…