Автограф для слідчого
Шрифт:
Гюнтер пригальмував.
— Зараз я зупиню машину й плюну на узбіччя. Закладаюсь: почніть розкопки на цьому місці — знайдете етруську могилу або якийсь мармуровий уламок…
У Рим приїхали пізно ввечері, переночували в дешевому готелі на околиці й вирішили не затримуватись — дивно, але вирішила так Аннет, хоча лише вона одна не була в древньому місті. І не тому, що не хотілося зійти на Капітолій чи оглянути Ватіканський музей, просто знала, що й Карл, і Гюнтер подумки давно вже в Ассізі — хіба будеш із спокійною душею роздивлятись навіть найцікавіші руїни, коли
Умовилися зупинитися в Римі на зворотному шляху і ось уже збивали пилюку на древніх умбрійських дорогах.
За Терні шосе поступово вирівнялось, тепер їхали долиною, зрідка проминаючи села, містечка.
Ассізі побачили здалеку — праворуч од дороги на високому пагорбі тулилися один до одного, як лялькові, будиночки, собори — все це на тлі синього неба й рудих, випалених сонцем узвиш здавалося нереальним, вигаданим, іграшковим: наче велетень бавився в піску, нагріб купу, а потім наліпив формочкою різні кубики й прямокутники, провів між ними лінії, утворивши вузькі вулички, площі.
Ця ілюзія іграшковості не зникала аж до останньої хвилини, поки не повернули на асфальтову стрічку, що в’юнилася поміж схилами горбів і нарешті привела їх до Ассізі. Лише тут будинки перестали видаватися маленькими й дитячими — в’їхали у звичайне провінційне італійське містечко; такі люблять показувати в кінофільмах: вужчих вулиць, певно, нема в усьому світі, при бажанні сусіди можуть через вулицю потиснути один одному руки; численні повороти, круті завулки, глухі кам’яні стіни, а під усім цим на схилах горба — виноградники й кипариси.
Гюнтер пристроївся за туристським автобусом і не помилився, бо через кілька хвилин вони стояли на центральній площі міста: праворуч нижній собор Сан-Франческо з гробницею святого Франціска Ассі-зького, ліворуч — монастир, верхній собор Сан-Франческо з фресками Чимабуе, трохи далі — жіноча обитель Сан-Доміано. Про все це вони дізналися одразу після приїзду: туристи висипали з автобуса, й гід одразу почав знайомити їх з місцевими пам’ятками старовини.
Слава богу, в Ассізі, як і в багатьох подібних італійських містечках, що мають або визначного святого, або фонтани, або собор з фресками Джотто й тому користуються увагою туристів, було кілька маленьких готелів, що нагадували скоріше бруднуваті й некомфортабельно умебльовані кімнати,— один із них примостився поруч з собором, і Карл запропонував зупинитися саме тут. Це влаштовувало й Аннет, яка вже переглядала кольорові проспекти в найближчому кіоску, і Гюнтера, що негайно зайняв місце в готельній тратторії, замовивши пляшку кислого червоного вина.
Карл теж не відмовився від склянки. Угамувавши спрагу, запитав хазяїна тратторії про отця Людвіга й почув відповідь, що той знає такого поважного священнослужителя, та й, взагалі, хто в Ассізі не знає отця Людвіга, бо в Ассізі кожен мешканець знає іншого, а отця Пфердменгеса не знати просто неможливо.
Хазяїн раптом обірвав цю темпераментно виголошену тираду, розчинив скляні двері й замахав руками просто перед носом молодого послушника в чорній сутані, зупинив його й покликав Карла.
— Оцьому
— Отець Людвіг відпочивають, — пояснив послушник, обмацуючи Карла цікавими очима. — Вони підводяться о п’ятій, потім молитва, кава — раніше, ніж о шостій, він вас не прийме.
— І де бути о шостій?
— Але ж мені потрібно знати, хоча б дещо, у якій справі пан турбуватиме отця Людвіга.
Карл лише зміряв послушника насмішкуватим поглядом, і той відступив.
Умовились, що Карл чекатиме біля входу до монастиря. До шостої було ще чимало часу, й Карл із Аннет спустились до усипальні Франціска Ассізького, розташованої в нижньому соборі. Тут стояла прохолода, пахло ладаном і ще чимось солодкавим — запах, який супроводжує мощі в церквах, підвалах і печерах усього світу.
Усипальня справляла величне враження: всюди багато золота, полірований граніт і мармур, важкий оксамит. Аннет зупинилась, вражена, постояла трохи й шепнула Карлові, що святому Франціску лежати тут, певно, незручно — він усе життя проповідував аскетизм, а ченці його ордену свого часу відмовлялись не лише від розкошів — елементарних людських благ.
Карл усміхнувся, згадавши цікавого послушника, щоки якого аж червоніли, мабуть, щодня їв м’ясо й не обмежував себе порціями. А отець Людвіг Пферд-менгес, який відпочиває по дві години після обіду! Чудові нащадки святого жебрака!..
Але що вдієш, кожен влаштовується, як може, й акції Франціска Ассізького тим і гарні, що за весь час ніколи не падали й грають лише на підвищення…
Ці думки трохи засмутили Карла, та подумав, що, зрештою, наплювати на спосіб життя монахів. Він повів Аннет обідати, бо годинник показував уже по четвертій, і всі порядні люди, напевно, вже давно й забули думати про обід.
Встали з-за столу на початку шостої, сонце схилилося вже до заходу, й на площу перед тратторією впали довгі тіні. Карл зійшов на другий поверх, де їм відвели кімнати, й прийняв душ. Витягнув із валізи білу лляну сорочку, вона трохи холодила й не липла до тіла. Піджак потримав у руці, однак лише думка про те, що треба вийти в ньому на вуличну спеку, викликала огиду.
У Карла лишалося кілька хвилин — вони посиділи втрьох, не розмовляючи: про все вже було переговорено, всі хвилювались, та намагались не виказувати хвилювання. Нарешті Карл підвівся, помахав недбало рукою.
— Не затримуйся, — попросила Аннет.
— Звичайно. Мені приємніше дивитися на вас, ніж на найсимпатичнішого з ченців!
Аннет і Гюнтер бачили, як Карл проминув площу, обійшов автобуси й зник за рогом собору. Ще здалеку побачив біля монастирської брами цікавого послушника — той сидів на лавці в затінку й читав молитовник.
Карл міг закластись, що спритний ченчик побачив його вже давно, але той відірвав очі від книжки лише тоді, коли Карл сів поруч. Мовив:
— На вас чекають у саду. Я проведу.