Багаті і бідні
Шрифт:
Оленка помітила як елегантна миловидна дівчина, за якою власне вона була у черзі, граційно зайшла до кімнати. Оленка затремтіла і пішла за нею.
— Сідайте, — жінка-розпорядник всадила дівчат на довгу лаву біля стіни. вона швидко дала кожній по анкеті, — заповніть швидко, друкованими літерами.
Анкета виявилась простою формальністю, жодних провокацій, як того боялася Оленка.
Розпорядниця забрала анкети. Вона побіжно глянула на перших кілька рядків.
— Мороз Ольга, 91 року народження… —
Оленка злякано подивилась на дівчину і відчула себе жахливо старою.
— Ляшук Олена? — Чомусь Оленчин рік народження жінка не стала називати. — Ти номер 477. Запам’ятай. Іди, вибирай купальник. Маєш сім хвилин.
Рядами стояли невисокі кронштейни і на них висіло безліч різнобарвних купальних костюмів. Довкола них вправно орудувала старша жінка.
— Ну як? — Запитала Ольга з якою Оленка тепер йшла у парі, прикладаючи до себе роздільний купальник насиченого цегляного кольору.
— Тобі личить, — відрухово відповіла Оленка. Вона ретельно перебирала вішаки і нарешті натрапила на цільний, максимально закритий купальник перламутрово-рожевого кольору.
— Усе! Геть! Черга, дівчата. — Жінка поправила окуляри на носі і схвально глянула на Оленку, яка вивчала свою знахідку. — Гарний вибір.
Оленка не сподівалась на комплімент і, подякувавши, почервоніла.
— Усе, йдіть, — жіночка виштовхнула дівчат за двері. Оленка збадьорилась несподіваною похвалою, адже вона взагалі забула, коли востаннє вибирала одяг.
У коридорі забитому красунями-претендентками Оленка прочекала більше двох годин.
Дівчата нервували, дратувались і сварились. Дихати було нічим, але виходити з черги ніхто не збирався, бо назад не пролізеш.
Оленка стояла перед самими дверима. Вийшов невисокий чоловік у смішних окулярах з різнокольоровою оправою і заметушився.
— Ти, ти, ти, ти, — він хапав дівчат одна за одною за руки і підштовхував до зали. Схопив і Оленку, не піднімаючи на неї очей, зайшов з нею у приміщення і гримнув дверима.
У великій просторій кімнаті, прямо навпроти дверей буквою «П» було зіставлено кілька столів. За ними сиділи зосереджені ділові люди.
— Швидко переодягаєтесь у купальники і по одній виходите, — спокійно, але голосно скерував чоловік, виглядаючи з-за своїх кумедних окулярів.
Дівчата забігли за високу ширму з цупкої щільної мішковини і неймовірно швидко почали переодягатись.
Дуже висока брюнетка вже вискочила, коли Оленка тільки зняла светрик.
Конкурсантки одна за одною виходили, було чутно голоси, але Оленка не могла розібрати про що вони говорять. Вона залишилась одна, тож мала йти останньою.
Вона хоч на мить хотіла побачити себе у дзеркалі. Не
Насправді ж Оленка виглядала дуже звабливо, перламутровий відблиск тканини підкреслював усі її принади, а рожевий колір відтіняв карі очі.
— Наступна.
Оленка сміливо вийшла і попрямувала до комісії.
— Номер?
Оленці відняло мову. За столом сиділо чотири чоловіки і три жінки. Вони сухо оглядали Оленку, оцінюючи її зовнішність.
— Номер, — роздратовано перепитали кумедні окуляри.
— 477, — так само голосно і трохи роздратовано відповіла Оленка. Вона не любила, коли на неї кричали.
— О! З характером, — іронічно підмітив неприємний хриплуватий голос.
Оленка не зрозуміла, хто це сказав, хоч обвела поглядом журі.
— Будь ласка, пройдись, — знову команда не зрозуміло від кого.
Оленка підняло голову, розслабилась, спокійно пройшлась до дверей і повернулась до столу. Підійшовши, вона почула відверте обговорення мінусів і плюсів своєї зовнішності та ходи. Вона була вражена. «Невже не можна було її відпустити, а потім обсмоктувати її недоліки».
— Гаразд. Ми тебе беремо, — байдуже буркнув сивий бородатий мужчина у дорогій чорній шовковій сорочці з білими графічними принтами.
Оленка прикусила губу і кліпнула очима. Вона не знала, що робити. Їй хотілось скакати від щастя, але їй вдалося втримати себе у руках.
— Приходь завтра за цією адресою, — чоловік простягнув їй вишукану візитку, — близько першої. Будемо підписувати контракт, тож візьми паспорт. До речі, можливо, підійдеш під одне замовлення. Ми давно шукаємо когось твого типу.
Оленка здивовано витріщила очі і підняла тоненькі брівки на означення себе як «твого типу». Але промовчала. Вона тут була вперше, то ж, можливо, такі правила. А їй ця робота була вкрай необхідною.
— Так що будь готова до зйомок.
— Добре. Дякую. До побачення. — Увічливо подякувала Оленка і, забравши свої речі з-за ширми, вийшла у задушливий переповнений коридор.
— Переодягтись можеш на другому поверсі, перша кімната зліва, — крикнув услід Оленці кумедний чоловік.
Оленка протискувалась між дівчатами, не тямлячи себе від радості. «Вона має роботу. вона не сподівалась, що пройде конкурс. Щиро вірила, але не сподівалась. І все було зовсім не так, як вона уявляла», — подумки розмовляла з собою щаслива дівчина. Дивні почуття вирували всередині.
Оленка піднялась на другий поверх і постукала до роздягальні. Двері відчинились. У холодній кімнаті з напівроздягненими дівчатами стояв дикий плач. Біля дверей сиділа дуже висока брюнетка, що пішла першою з Оленчиної десятки і тяжко ревіла…