Безсмертні

Семенюк Іван Вікторович

– Ну як відчуття, смертнику? – запитав Адам, який сидів на гілці сосни (він впав з обриву на те дерево).

– Невже ми з тобою стрибали зі скель, коли ти мене навчав? – запитав його з сарказмом, адже Адам повчав мене смертного, а смертний би не вижив після такого.

– Але ти ж більше не здатен покинути цей світ, тому практику краще проходити таким чином, – посміхнувся він. – Приєднуйся до мене, залізь на гілку!

Я підійшов до сосни. З легкістю, застромлюючи пальці аж у стовбур міцного дерева, викарабкався догори.

– Медитація – це засіб, який надасть тобі контролю над силою. У моменти люті, гніву та ненависті подарує шанс зупинитися. Так, саме шанс: вміння заглибитись у себе не гарантує тобі повного контролю…

– Але щоб розлютитися потрібно, щоб хтось тебе розлютив… – перервав Адама. Він плавно підняв руки доверху, заплющив очі, почав медитувати і продовжив:

– Чи щось. Тебе може розлютити усе, що не сподобається. Це наш недолік, – він підняв одну ногу й стояв іншою на гілці, тримаючи нею рівновагу, – повторюй

за мною.

Я підняв руки догори, випрямив одну ногу горизонтально й заплющив очі.

– Прислухайся! Що ти чуєш? Що ти відчуваєш? Що коїться у твоїй голові? – запитав він.

– Чую… Нічого не чую. Я відчуваю спокій. Ні… Дещо інше… Щось… Не знаю що…

– Відчуваєш тривогу?

– Ні, дещо… дещо пригадую…

– Пригадуєш? Що ж ти пригадуєш?

Я дійсно спантеличився якоюсь музикою, тепер її чув і почав собі уявляти:

– Я бачу тебе. Ти дістаєш дивні блискучі кинджали і віддаєш мені… Ні, зачекай… Це я обрав кинджали, ти мені їх вручаєш… Я радію, ніби мені сім років… Ні, мені і є сім років! – крикнув. Від свого видіння я втратив рівновагу. Впав з гілки на землю. Берелі спустився, простягнув мені руку:

– Підводься! – я встав. – Блискучі кинджали – це єгипетські тризуби, схожі на японські саї. Вартовий у ранньому віці обирає зброю, яка його приваблює, а я навчаю нею користуватися…

– І де ж мої кинджали? – здивувався, що вони ще не в мене. Ніколи не тримав їх у руках, принаймні в цьому житті, а з голови вони не зникали.

– Вони в замку, не хвилюйся так, з ними нічого не трапиться. Я їх тобі поверну, – заспокоїв мене Адам. – Ходімо покажу ще одну річ.

Я йшов за ним. Ми опинилися біля невеличкого замерзлого озерця. Берелі наказав йти на середину озера. Він зупинився, оглянувся і сів на лід, схрестив ноги, поставив лікті на вистовбурчені коліна, доторкнувся великими пальцями обох рук до вказівних, заплющив очі і ось так сидів. Що ж було робити, я повторив за ним.

– Спробуй віднайти місце, у якому тобі буде затишно, в якому б найменше огортало прагнення сили! – промовив він. – Не думай ні про що, лише про задоволення, яке зовсім не повинно стосуватися сили.

– Добре, – згодився.

Але як не намагався, у мене не виходило. Ми просиділи на озерці днів зо три ось так медитуючи, але ніякого місця, де б мене не переслідувала у думках сила, не знайшов. Проте я відчув, у чому полягає задоволення від медитації – ти лише наодинці з собою прагнеш віднайти свою сутність! Берелі казав, що поки не віднайду цього «безсилового» місця спокою, ми не будемо продовжувати. Тому так кожного разу по днів три протягом цілих двох місяців ми чи то медитували на гілці сосни, чи посеред озера, чи в підвалі його замку, чи навіть просто у льодяній воді озерця, занурившись у неї з головою. У воді чомусь було сконцентруватися найлегше: хоч ми й не дихали, але роздуми не залишали нас, вони ставали більш глибокими. Крім того, Берелі розповідав мені, що найкраще в безсмерті те, чого ти не помічав, коли був живим. «Наприклад, їжа для нас тепер не основне джерело енергії, але лише зараз можна насолодитися кожним шматочком обіду, не поспішаючи. Можна відкривати для себе кожного дня дещо, що ти не помічав, будучи смертним… Павука, який звив собі сітку в кутку кімнати. Можна спостерігати, як квіти вітають ранок й тягнуться до сонця, як падає роса, як пташки в’ють гніздо… Як вміють радіти люди й як вони вміють страждати. Саме тепер ти ніколи не втомлюєшся пізнавати світ, тобі дана така можливість, тому гріх нею нехтувати!» – казав учитель.

Я почав наслідувати Адама: отримував насолоду від снів, у які поринав ледь не кожні три дні. Бувало, ляжу на сніг та й качаюся по ньому, як маленька дитина. Заплющую очі й уявляю, як літаю між хмарами. Чого тільки не уявляв. Мене усе дуже цікавило, ніби я шестирічний хлопчик з купою питань про природу, людей, різні незрозумілі явища. Та Адам, так би мовити, знову повернув туди, звідки почалося моє безсмертя.

Одного дня ми з Берелі медитували на озері й зробили невелику перерву. Він неохоче розпочав свій монолог:

– Я знаю про вартових усе, ледь не кожне ваше життя, тому буде справедливо, якщо ви знатимете про хоча б одне моє. Я розповідав про нього попереднім шістьом учням, тому й тобі маю розповісти.

– Ти мене заінтригував!.. Так тяжко зітхнув! Тобі неприємно про це розповідати? Чи, я так гадаю, історія буде невеселою?

Побачивши, як обличчя вчителя зблідло, я замовк від раптової незручності.

– Невеселою… Я народився в місті, в якому живу на даний момент, але було це більше тисячі років тому. У той час люди не мали таких можливостей, як зараз, не було високих технологій, не було ще й навіть електрики. Був жахливий поділ людей на різні стани, класи... Єдине, що не змінилося в людях від тих часів, це почуття незасміченого кохання. Кохання… Кохання – це найпрекрасніше, що є у житті смертних, воно зігріває в скрутну хвилину, воно жевріє в серці, коли все навколо стає похмурим. Батько мій був одним з королівських лицарів, мати – дочкою знатного пана. Мені було призначено стати писарем при дворі багатого дворянина. Я найсумлінніше навчався, докладав невимовних зусиль, щоб мати все, що запланував мені батько. Закінчив навчання у дев’ятнадцять років. Я працював тим… Нікчемним писарем. Був сонячний день. Мені потрібно було купити нові чорнила для роботи. Виходячи того дня з канцелярської крамнички, я й не думав, що прекрасне почуття охопить зненацька. Біднячка

набирала воду з криниці, а я підійшов до неї – так вона мене чарувала своєю дитячою сором’язливістю, наполіг на своїй допомозі. Вона зашарілася, але люб’язно прийняла мій намір… – голос Адама робився все тихішим, а очі дивилися кудись у безодню. – Так зародилася наша любов. Кожного дня після моєї роботи ми зустрічалися у романтичному місці, як от під яблунею, чи то за містом у ліску. Ми не могли насолодитися нашими ніжностями. Ми вирішили тікати з городу, в якому наші стосунки не мали продовження через походження роду кожного. Мали це зробити таємно, щоб ніхто не довідався. Час було призначено – ніч влади молодого місяця, середина зими. Але я не знав, що народжуся заново за день до тієї ночі. Безсмертя отримав, коли спускався з міського базару: я послизнувся на замерзлій калюжі і вдарився головою об землю. Тоді ще не помічав, що моє серце вже не билося. Всі мої попередні життя не давали ще про себе знати, не пригадувалися. День втечі настав. Досі, маючи принцип шанувати своїх батьків, я не втримався, розповів їм про свій план, який не можна змінити. Вони розлютилися, вони так довго виховували мене не для того, щоб я змарнував своє життя на «селючку», вони закрили всі двері й сказали, що не відпустять нікуди, зачинять у кімнаті дев’ятнадцятирічного хлопця до тих пір, доки він не схаменеться, одумається. У кімнаті нас було троє. Пам’ятаю, як лють огорнула мене вперше. Я почав кричати на батьків, казав, що вони не можуть зупинити мене. Сварка перейшла у протистояння двох армій – мама з татом і я. З криками «Як ти смієш так чинити?» й сльозами на очах мати дала мені ляпаса… Ось тоді вперше не зміг себе контролювати, батьки не дозволяли зробити того, що безумно хотів, зробити те, що я поставив собі за мету, за найпершу ідею. Я схопив маму за шию і за долю секунди зламав її однією рукою. Відпустив її… Бідолашна впала на землю. Підбіг батько й схилився над її тілом, яке вже не дихало. Не встиг він підвести свої очі на мене, як я різко вдарив його кулаком по голові… На землі вже лежало два трупи… Я навіть не задумався над тим, що скоїв. Взяв сумку з зібраними для втечі речами, відправився на місце зустрічі з коханою. Побачивши її образ, щосили біг, аби обійняти мою безцінну красуню. Я схопив її так міцно, що в неї затріщали кістки. Вони зламалися. Судини розірвалися від тих моїх обіймів. Вона померла. Я відпустив її невинне тіло й години дві роздивлявся ті криваві рани, які не могли вже загоїтися… Не відчував у той момент абсолютно нічого. Розуміння, що зі мною щось не так змусило мене бігти хоч кудись, подалі звідси. Так я натрапив на силует одного безсмертного. Він пояснив, хто я і на що здатен… Саме з того моменту я почав шукати спосіб не давати силі владу над собою й досі не знайшов цього ідеального методу.

На цьому Берелі закінчив свою розповідь, а я ще довго не міг вгамуватися: «Як це можливо – вбити найрідніших тобі людей і не відчути нічого?.. Якщо в нас, в безсмертних, немає почуттів, то може ми не люди?... Тварини? Невже ми становимо загрозу для смертних?.. Тоді як ми можемо їм допомагати?.. Як нелюди можуть допомагати людям? Як можливе наше співіснування?» Думок в голові все більшало, особливо таких, які спонукали запитати в Адама, як він гадає, що здолало в ньому здібність відчувати і чому він живе у місті, яке вічно нагадуватиме йому про цю страшну болючу подію. Та я не ставив йому ці питання – не хотів напосідати. Натомість мовчав, а він лише похилив голову, дивився у землю. Я з усіх сил намагався відчути жаль до нього, до того, що він пережив… Але не відчув. Вперше, будучи безсмертним, у мені прокинувся якийсь смуток, але чи був то він. Це почуття було штучним, ніби воно виникло, бо так було потрібно в даний момент.

Минали місяці, а я щодуху намагався знайти місце, яке відволіче від думок про силу… Я знайшов його, принаймні гадав, що знайшов. Була весна. Занурившись прохолодного вечора повністю у свій сон, я побачив щось надзвичайно ніжне, завжди веселе й безтурботне. Побачив місце сповнене приємними несподіванками та здивуваннями, втіхою та пустощами. Кожен з нас там був. Був час, коли наслідки наших дій сприймалися як непосидючість чи звичайна дурість. Дитинство... Уві сні я поглянув на себе маленького, ще такого необізнаного, мені було чотири роки. Я літав у казках між злими драконами і добрими чарівниками, мружився, коли дракон дихав полум’ям та радів фокусам чарівників. Раптом я, такий беззахисний, опинився в цілковитій темряві. Я зник, більше не з’являвся в чарівному світі, де всі оповіді закінчується бенкетами, невимовним щастям їх героїв. Я зник з оселі мрій, та про це ніхто не знав. Ніхто не турбувався про мене, а я так хотів, щоб хоча б хтось звернув увагу, щоб хтось пригорнув мене і сказав, що поверне у той світ назад. Роздумуючи над своїм сном, знайшов у ньому непрозорий натяк. Вбачав у маленькому собі кожну людину на землі, яка живе задля здійснення своїх мрій. У неї ніхто не має права забрати її найдорожчий скарб – життя. Її ніхто не має позбавляти можливості бути щасливою, позбавляти найціннішого – почуттів.

Як вартовий, у майбутньому я буду допомагати людям. Вважав, що буду їх захищати, берегти від недуг. Марив цією думкою про захист, і жага сили залишала мене. Не зовсім залишала, вона десь вдало ховалася, аби не зникнути взагалі з моєї голови. Наступного дня ми медитували з Адамом у підвалі, і я, переконавшись, що моє місце спокою (де мене не чіпає сила) це уявлення себе дитиною, яка почувається так чудово й затишно у світі казок, я порушив сеанс самозаглиблення Берелі, викрикнувши:

– Я знайшов!