Безсмертні
Шрифт:
– Стримуй себе! – надоумив мене Берелі, відчувши мою ворожість.
Стримувати себе було легко, ніхто ж в мене не кидався інструментами, не дубасив ногами. Адам розповідав про історію площі, що вона зазнала багатьох архітектурних змін, але я його не слухав. Адже наступна думка, яка виникла: «Я б спромігся розгромити це містечко за чотири дні! Можливо, й швидше…» Але навіщо мені це здалося не розумів. «Звідки в голові з’явилася така ідея?.. Напевно, сила спонукає про таке мислити».
– Адам, здається, я почуваю себе недобре, – прошепотів до нього.
– Ти прагнеш кудись застосувати свою потужність, звільнити енергію. Але потрібно боротися. Тут твоє місце спокою мало чим зарадить, переконай себе, що ти здатен стримуватися від використання сили в моменти,
Я переконував себе, як міг, переконував, що можна обійтися без сили, без її застосування, але сам у це не вірив. Дивним здавалося, що хоча й не вірив, але силу застосовувати у той момент не хотів, я її ніби відштовхував, не сприймав. І це було надзвичайно, здавалося, що я її контролюю.
Залишивши площу, ми подалися до якогось шинку. Зайшовши у приміщення, підійшли до барної стійки. Адам привітався з барменом. Він познайомив мене з ним, розповів, що це його найліпший друг. Бармен Енді був смертним років тридцяти. Я не йняв віри, як найліпшим другом безсмертного може бути людина. Енді був дуже радий зустріти Берелі, адже вони «вже так давно не бачилися». Адам розповідав про своє відрядження, про іноземні вина, він казав, що більше ніж півроку керівництво змушувало його слідкувати за виробництвом напою на якійсь фабриці. Я здогадався, що Берелі бреше йому, ці півроку він навчав мене концентруватися, самозаглиблюватися. «Енді не знає, ким насправді є Адам». Берелі відрекомендував мене як свого кузена. Вони з барменом ще довго ділилися враженнями про час, який не бачилися.
Доки вони спілкувалися, а я сидів біля них мовчки, мене зацікавили люди, які перебували у шинку і розпивали горілчані напої. Вони розмовляли, сміялися, пили за чиєсь здоров’я. Гидко було дивитися, я почував себе незручно. «Вони п’ють, а я – ні? Я теж хочу, тим паче випивка – мої колишні ліки від будь-яких проблем!» У цю мить, ніби читаючи мої думки, Адам попросив Енді налити нам рому. Я так давно не пив нічого алкогольного, аж від самісінької своєї смерті. Я підніс склянку до вуст, зробив ковток. Смак був той самий – я згадав його, але напій ледь п’янив, легка запаморочливість натякала, що на безсмертних алкоголь не має такого впливу, як на живих. Усвідомлення цього нового факту мене трохи засмутило.
– Ну як тобі? – запитав Адам про ром. – Приємний смак, чи не так?
– Так, шкода що я вже не зможу ніколи насолодитися ним сповна! – відповів йому. «Він знає про що говорю – не зможу напитися до забуття».
– До чого це він? – здивувався бармен.
– Каже, що ром вже не той, який був колись… – відказав йому Адам.
Вдосталь наговорившись із барменом, ми з Адамом вийшли з шинку. Пішли по вулиці міста туди, де Адам мав намір щось показати. Берелі розповів мені про Енді. Розказав, як вони познайомилися і навчалися разом на курсах виноробів, як товаришують, допомагають один одному, обговорюють повсякденне життя. Берелі розповідав і розповідав, потім зупинився, сказав, що нам потрібно перейти через провулок. Саме там він мав дещо показати. Ми вийшли з провулку, я знову побачив багато людей. Люди сиділи на лавках. Вони нічого не кричали, уважно слухали. Вони дивилися на стару дерев’яну сцену, мабуть, змайстровану не професіоналами, на якій відбувалося незвичайне дійство. До мене долинули слова акторів, які на ній виступали. Вони співали, читали вірші, танцювали, відтворювали веселі сюжети п’єс. Я зацікавився, почав придивлятися уважніше. Акторами були діти, їх було дуже багато. «Діти, вони такі беззахисні, вони зовсім ще не мають ворожості ні до кого». Там були дітлахи і чотирьох, і дванадцяти років. Всі мої попередні безглузді думки про неміч смертних зникли, в голові постала картина цих дітей. Саме тепер я по-справжньому відчув, що мій обов’язок є захищати людей, адже вони захищають найдорожчий скарб у житті – своїх дітей, а може й не своїх, але захищають їх усіх.
Хлопчики й дівчатка підстрибували, чого тільки не робили маленькі невинні створіння. У їхніх очах виднілася надія. Їхня мова була трішки незграбна, вони хвилювалися на сцені, іноді губилися у репліках… Раптом
Поруч мене стояв Адам, який також плескав у долоні.
– Як відчуття?
– Такі… Чисті?! – здивувався.
– Скажімо, приємні й невинні? Так?
– Так. Віднайшов новий обов’язок – оберігати смертних.
– Бо вони мають дещо цінніше, ніж безсмертя?
– Вони мають можливість знаходити цілковиту втіху у очах своїх дітей, – відповів.
– Так, вони мають спокій…
Трішки помовчавши, Берелі додав:
– Всі ці діти – сироти… Вони проживають ось у тому триповерховому будинку.
– Сироти? Так багато? – мені стало не по собі, поверталась огида до людей, але це була моя огида як смертного, а не як могутнього.
– Так. Щомісяця у цей день вони тішать людське око різними виставами. Вони не мають радощів у житті, але так радіють на сцені… Подивись на них… Маленькі актори... Такі безпорадні! – Адам простягнув мені до рук папірець, я розгорнув його. Насправді то був виписаний чек на п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів для дитячого будинку «Сцена». – Біля сцени стоїть жінка з корзиною, бачиш? Віднеси папірець їй і кинь до корзини.
Так і зробив. Вчинок нагадав мою пожертву перед тим, як мав скоїти самогубство. Та цього разу дівчина вже років шістнадцяти, яка стояла біля жінки з корзиною, подякувала мені, посміхнулася, сказала, що лише людина з душею так чинить – дасть хоч якусь милостиню нужденному. Це викликало в мене гордість за себе, бо я вже не людина. А чи є в мене душа – то інше питання.
Я повернувся до Берелі. Ми додивилися виставу. Так, як надворі вже темніло, я подумав, що настав кінець нашої сьогоднішньої подорожі.
– Я ж тобі обіцяв учора розваги!
– Дійсно! І як ми будемо веселитися?
– Побачиш!
– Знову сюрприз? – запитав, проте не почув відповіді. Берелі лише повернувся спиною і попрямував убік свого автомобіля. А я за ним.
***
Адам віз нас далеко-далеко за місто. У машині він мені прояснив:
– Енді Кернер – сирота. Вперше його побачив на одній з тих вистав, яку ми з тобою сьогодні відвідали. Йому було вісім років. Погляди маленького хлопчика на світ робилися дуже похмурими. Його батьки не були мертвими, як у інших сиріт, вони покинули бідолаху у притулку, коли тому виповнилося п’ять років. Деталей, чому так відбулося, не знаю. Але коли я його зустрів, заприсягся змінити його ставлення до навколишнього. Дізнавшись, що він має намір вступати на виноробні курси, я й собі туди подався. Кожного дня протягом трирічного навчання якоюсь старою маленькою дрібничкою, яка мала цінність для інших людей – чи то пензель для маляра, чи фотокартка правнуків для бабусі – я намагався його здивувати, розповідав історію цього предмета, доводив, що у світі існує багато прекрасного, заради чого варто існувати, чому варто радіти. Так захопився, що ми стали друзями. Але далі товаришувати буде небезпечно. Я не старішаю, скоро він це може помітити. Я й раніше так робив з іншими людьми – розкривав дивовижність смертного життя, аби вони не гаяли часу на постійні скигління. Це ніби одне з моїх хобі… Проте у цьому випадку ще й заприятелював з людиною. Так не правильно.
– Що ж ти зробиш, аби він не довідався про твою таємницю?
– Зникну з його життя, не потраплятиму йому на очі. Люди, які знають про нас, бояться нашої непереможності!... Не потрібно, щоб таких людей ставало більше.
Ми їхали довго, тому ще багато що обговорювали:
– Коли ти мене зустрів, казав, що вартові мають надприродну силу. Яку саме? – запитав у Берелі.
– У кожного вартового своя. Дивуюся, як твоя досі ще не дала про себе знати… Це взагалі-то дивно… Але не хвилюйся, вона неодмінно з’явиться, ти навчишся нею керувати, застосовувати у потрібні миті… І в непотрібні! – засміявся Адам. – Зустрівши інших вартових, зрозумієш, що це не просто надприродна здібність – це дар, яким можеш насолоджуватися і ділитися своєю насолодою з іншими…