Божі воїни

Сапковський Анджей

— Але вино добре, — Таулер відпив з кухля. — Як на розбійницький бордель і шулерню. Якщо вже ми про це заговорили, то котра зі згаданих розваг привела вас до Гунцледера?

— У принципі, жодна, — Шарлей підкликав дівку зі дзбаном, а коли та підійшла, оцінив її поглядом. — Що не значить, що котроїсь із них ми не скуштуємо. Виступ, приміром, сьогодні буде? Жива картина?

— Звичайно, — усміхнувся Таулер. — Звичайно буде. Я тут головним чином з цієї причини. Навіть не буду грати. Боюся, що тоді в мене вициганять і того флорина, якого треба дати за видовище.

— А інші, - демерит

показав головою, — хто будуть?

— Той, що за шинквасом, — Амадей Бата струсив пивну піну з вусів, — котрий з Чашею на грудях, — це Габарт Моль з Модржелиць, сотник у Рогача. Бородань, що скидається на священика, — це його товариш, вони приїхали разом. З Гунцледером за столом сидять його шулери, на ім’я пам’ятаю тільки одного, того лисіючого, його звуть Єржабек…

— Ну ж бо, шановні! — заволав від столу Гунцледер, потираючи руки енергійно й заохочуючи. — До столу, до столу, до гри! Фортуна чекає!

Манфред фон Зальм сів за стіл першим, його приклад наслідував Шарлей, з човганням відсунули дзиґлики Іштван Сеці й Амадей Бата. Підсів оздоблений Чашею сотник Рогача, відірвався від шинквасу його схожий на проповідника товариш. Рейневан, пам’ятаючи застереження Шарлея, залишився. Беренгар Таулер також залишився за своїм столом, знаком підкликав найближчу дівчину з дзбаном. Ця була руда й веснянкувата, веснянки покривали навіть її оголені передпліччя. Порівняно з іншими, вона мала трохи менші синці під очима, але її обличчя було якось дивно застиглим.

— У що зіграємо? — запитав у тих, що зібралися за столом, Гунцледер, вправно тасуючи карти. — У пікет? У ронфу? У trentuno? У menoretto? До ваших послуг, до ваших послуг, що лише забажаєте, може бути cricca, може бути basseta… Може бути і trappola, може бути buffa aragiato, а може, волієте ganapierde? Я знаю всі genera ludorum fortunae [139] ! На будь-яку погоджуся. Клієнт — наш хазяїн. Вибирайте.

— Нас забагато для карт, — оцінив Бата. — А нехай усі мають розвагу. Я пропоную кості. Принаймні для початку.

139

Види азартних ігор (лат.).

— У кості? У шляхетні tesserae [140] ? Клієнт — наш хазяїн. Я до будь-якої гри готовий…

— Особливо, — без гумору мовив Іштван Сеці, - до гри у ті кості, що їх ти оце крутиш у лапі. Не май нас за фраєрів, друже.

Гунцледер нещиро засміявся, кості, якими він бавився, характерно жовті, кинув у кухоль, потрусив. Його долоні були невеликими й міцними, пальці — короткими й вузлуватими. Ці руки були абсолютною протилежністю того, що асоціювалося з долонями шулера та костирника. Але в дії, що тут казати, вони виправдовували себе: були меткі, наче вивірки.

140

Гральні кості (лат.).

Викинуті спритним рухом з кухля жовті кості покотилися недалеко, обидві випали шістками догори. Далі викривляючи обличчя гримасою,

що мала означати усмішку, Гунцледер зібрав кості, зробивши це одним блискавичним рухом, ніби ловлячи мух зі столу. Потрусив кухлем у різкому acozzamento, кинув знову. Випали дві шістки. Єржабек зареготав. Рогачів сотник вилаявся.

Швидкий підбір костей, acozzamento, кидок. І знову подвійна sexta stantia, двічі по sex puncti. Кидок. Два рази по шість очок. Кидок. Те саме. Кидок. Сотник знову вилаявся.

— Це був, — Гунцлебер скривив в усмішці віспувату половину обличчя, — тільки жартик. Такий собі маленький жартик.

– І справді, - Шарлей і собі усміхнувся. — Маленький, але вишуканий. І потішний. Раз у Нюрнбергу я був свідком, як за такий самий жартик у грі на гроші костирнику поламали обидві руки. На камінному порозі, за допомогою ковальського молота. Ми так реготали, кажу я вам, що мало животи не понадривали.

Очі Фрідуша Гунцледера недобре заблищали. Але він стримався, знову вдягнув усмішку на віспувате обличчя.

— Жарт, повторив він, — це жарт, і жартом повинен залишитися. До гри візьмемо інші кості. Ці я відкладаю…

— Але не в кишеню, під сто чортів, — буркнув Манфред фон Зальм. — На стіл їх клади. Як наочний посібник. Інші ми будемо час від часу з ними порівнювати.

— Як бажаєте, як бажаєте, — шулер підняв руки на знак того, що погоджується з усім, на все згодний, і що клієнт — його хазяїн. — Яка гра вам до вподоби? П’ятдесят шість? Шістки і сімки?

— Може, — запропонував Шарлей, — Gluckhaus [141] ?

141

Глюкхауз (хатинка щастя — нім.) — старовинна німецька карткова гра.

— Хай буде Gluckhaus. Рухайся, Єржабек!

Єржабек протер дошки стола рукавом, накреслив на них крейдою поділений на одинадцять полів прямокутник.

— Готове, — потер руки Гунцледер. — Можна робити ставки… А ти, брате Беренгаре? Не удостоїш нас? Жаль, жаль…

— Не дуже щирий твій жаль, брате, — Беренгар Таулер постарався, щоби “брат” прозвучало зовсім не по-братньому. — Ти ж не можеш не пам’ятати, що минулої суботи обскубав мене як гуску на святого Мартіна. З огляду на брак капіталу посиджу, почекаю на живі картини, розважуся кухлем. І, може, бесідою, позаяк пан Рейнмар теж, бачу, до костей не квапиться.

— Ваша воля, — стенув плечима Гунцледер. — А для нас. панове, план такий: спочатку розважимося костями. Потім, коли нас стане менше, зіграємо в пікет або інший ludus cartularum [142] . А по ходу буде видовище. Художня, значить, частина. А тепер — ну ж бо, панове! Gluckhaus! Просимо робити ставки. Прийди, Фортуно!

Якийсь час від столу чулися головним чином матюки, брязкіт монет, що їх кидали на поля, гуркіт acozzamento і звук, із яким кості котилися по столу.

142

Карткова гра (лат.).