Божі воїни
Шрифт:
— Ну?
— Почав давати причастя… Гм-м… Шляхом… fellatio. Гарне таїнство, хіба ні? Але швидкими кроками наближався кінець пікартського інтермецо, Жижка вже навис над ними, як яструб. У жовтні він вистежив їх й оточив. Адаміти Буріана чинили запеклий опір, билися, кажуть, як чорти. Їх вирізали, а десь зо півсотні взяли живими. Усі згоріли на багаттях. Половину становили жінки, більшість із них були вагітні. До них поставилися милосердно: адамітів, перш ніж спалити, взяли на страшні муки. Адаміток спалили без тортур.
— Усіх?
— Та де ж, — вставив зі
— Кількох, — покивав головою Беренгар Таулер, — залишили. Під великим секретом, старанно приховавши це від Жижки. Про сексуальну свободу адамітів уже тоді говорилося дуже багато. Адамітки, говорив поголос, полюбляють роздягатися догола, а якщо йдеться про ці справи, то просто обожнюють оргії, особливо в групах, ніщо не приносить їм більшого задоволення, ніж групова втіха, кілька на одну. Ну а якщо вже вони так це люблять…
— Ти не мусиш… — Рейневан зціпив зуби. — Не мусиш докінчувати.
— Усе-таки мушу. Бо одна з помилуваних, остання жива, якраз несе сюди дзбанок.
— Маркета, — підтвердив Амадей Бата. — Кажуть, улюблена дупця адаміта Буріана, його фаворитка. Гунцледер викупив її від таборських братів, коли вона їм набридла. Тепер вона в нього рабиня. Його власність. Абсолютно і назавжди. До смерті.
— Йдучи до комун, вона спалила за собою мости, — Таулер помітив здивований вираз Рейневанового обличчя. — Дороги назад нема. Сектанти зреклися родини…
— А полювання на пікартів усе ще триває, - додав начебто байдуже Шарлей. — Майже кожного дня викривають і спалюють якогось, а перш ніж спалити, беруть на тортури. Дівка мусить робити те, що їй наказує робити Гунцледер, вона залежить від його ласки і неласки. І тільки завдяки ньому живе.
— Живе? — Рейневан обернувся.
Йому ніхто не відповів.
Рудоволоса дівчина, яку назвали Маркетою, наповнила кухлі. Цього разу Рейневан придивився уважніше. Цього разу вона, наливаючи йому, підняла очі. У її погляді не було того, чого він сподівався, чого очікував: болю, сорому, приниження, переляканої відданості рабині. Очі рудоволосої дівчини спустошувала велика й безкрайня байдужість.
Краєчком ока він зауважив щось, що здивувало його ще більше.
Самсон Медок перестав стругати.
— Ну, панове і браття, — Гунцледер встав з-за столу. — Час розважитися після трудів. Прислуга, пересунути лави! Ворушися, Єржабек! Гей там, дівки, вина наточити і подати! А вам, гості, я нагадую, що ця розвага платна. Очі може насолодити видовищем той, хто не пошкодує флорина або угорського дуката {20}. Або еквівалента, тобто тридцяти широких грошів. Але хто не поскупиться, той не пошкодує! Проспект вартий і десяти дукатів, ручаюся!
Незабаром усі гості розсілися в імпровізованому театрі, перед дубовим столом, за яким недавно грали.
Стіл освітили ліхтарями. Один із кнехтів раптом почав ритмічно бити в турецький барабан. Гомін стих.
З комірчини вийшла Маркета. Барабан вмовк.
Вона йшла спокійно, боса, закутана в щось, що не відразу вдалося ідентифікувати як стихар, автентичне літургійне
Маркета навіть не звернула уваги. Кожен її жест, кожен рух, кожен погляд, кожне здригання обличчя і неприродна усмішка говорили одне: “Я тут сама. Я сама, сама, самотня і далеко від вас. Від вас і від усього, чим ви є. Я в зовсім іншому світі.”
“Et in Arcadia ego, — подумав Рейневан. — Et in Arcadia ego [144] ”.
Барабан прискорив ритм, але дівчина не долаштувалася до нього. Навпаки, вона рухалася аритмічно. Повільно, ніби сонно. Збудливо і гіпнотично. А краєчок стихаря, який вона підтягувала, повз усе вище й вище, безперервно, до середини стегон, вище, вище, аж нарешті і насамкінець відкрив те, на що всі чекали, на вигляд чого відреагували мимовільними гримасами, кашлем, стогоном, хеканням, голосним ковтанням слини.
144
І я в Аркадії (Горацій).
Барабан сильно гупнув і затих, а Маркета повільно підняла стихар. І швидко стягнула його через голову.
Ластовиння рябіло на її плечах, дрібним узором покривало шию і груди. Нижче його вже не було.
Барабан загупав у прискореному ритмі, а дівчина почала обертатися, обертатися і гойдатися, як вакханка, як Саломея. Тепер з’ясувалося, що мачок ластовиння покривав також її спину і карк. Буря волосся бушувала, як Червоне море, — за мить до того, як Мойсей наказав йому розступитися.
Барабан сильно загримів, Маркета завмерла у позі водночас розпусній і неприродній. У рядах глядачів Манфред знову плеснув, Рогачів сотник гукнув, гукнув і Амадей Бата, луплячи себе долонями по колінах. Гунцледер зареготав. Беренгар Таулер почав аплодувати.
Але це ще не був кінець вистави.
Дівчина присіла на підкулені ноги, підперла долонями груди, стискаючи їх і виставляючи напоказ. При цьому вона гойдалася і звивалася, як змія. І усміхалася. Але це не була усмішка. Це був спазм лицьового м’яза, spasmus musculi faciei.
На сигнал барабана Маркета гладко і вправно перейшла з пози навколішках у позу сидячи. Барабан почав бити дрібно і бурхливо, а дівчина знову почала звиватися, як змія. Аж нарешті завмерла, відкинула голову назад і широко розвела коліна. Настільки широко, щоб ніхто з глядачів не пропустив жодної подробиці. І навіть подробиці подробиці.
Це тривало якийсь час.
Дівчина схопила стихар, зіскочила зі столу і зникла в комірчині, її наздоганяли оплески і ревіння глядачів. Манфред фон Зальм і Рогачів сотник покрикували і тупотіли, Беренгар Таулер аплодував стоячи, Амадей Бата кричав півнем.