Божі воїни
Шрифт:
— Ходімо, — сказав він Рейневанові і Шарлеєві. — Ходімо звідси.
— Ще б пак, — підтвердив Беренгар Таулер, усе ще тримаючи два стилети. — Ходімо, і то чимшвидше. Я й Амадей ідемо з вами.
Вони від’їхали не більше, ніж півмилі, тракт вивів їх з темного бору на світлі під зорями житні поля. Беренгар Таулер, який очолював кавалькаду, притримав та розвернув коня, перегородивши дорогу решті.
— Стояти! — заявив він. — Годі! Я хочу знати, у чім тут річ! Про що тут, чорт забирай, йдеться!
Кінь Шарлея мотнув головою, заіржав, зіщуливши вуха. Демерит заспокоїв його.
— На якого біса, — не переставав Тулер, — знадобився скандал? За який ми всі можемо поплатитися головами! На дідька вам ця дівка? Куди ми, зараза, їдемо? І понад усе…
Він раптом штовхнув коня просто на Самсона, ніби хотів його таранити. Самсон навіть не здригнувся. Не здригнулася й дівчина з усе ще байдужим, дерев’яним лицем і відсутнім поглядом, яку везли на луці сідла.
— Понад усе, — закричав Беренгар Таулер, — хто, до дідька, цей суб’єкт? Хто він?
Шарлей під’їхав до нього настільки рішуче, що Таулер різко натягнув віжки.
— Я не поїду, — сказав він уже значно тихше, — з вами більше ані гони. Поки не дізнаюся, про що йдеться.
— Вільна воля, — процідив Шарлей, — і вільна дорога.
— У корчмі ми вам допомогли, хіба ні? Ми втрутилися, хіба ні? І самі тепер маємо клопоти, хіба ні? І нам тепер не належиться навіть слово пояснення, так?
— Так. Себто ні. Не належиться.
— Тоді я, — Таулер аж захлиснувся. — Я…
— Не знаю, що ти, — Амадей Бата, дивлячись на Самсона, підвів коня з другого боку. — Але я знаю, чого я би хотів. Так ось, я би хотів дізнатися, яким чудом на шахрайських костях замість шести з’являється одне очко. Я б із радістю такої штуки навчився, за плату, слід розуміти. Я розумію, що це чари, але чи це можливо зробити? Чи для того, щоби так вчинити, потрібна якась особлива сила? І яка саме, цікаво?
— Велика! — Рейневан, який досі просто слухав, нарешті дав волю емоціям. — Величезна! Неймовірна! Така, що я справді замислююся, чи є сенс…
— Вгамуйся, — різко втихомирив його Шарлей. — Ти забагато говориш!
— Говорю, що і як хочу!
— Бачу, — фиркнув Беренгар Таулер, — що й серед вас нема єдності стосовно того, що сталося. Що стосовно цього доходить до сімейної сварки. А позаяк ми з Батою — не сім’я, то від’їдемо трошки набік. А вже як ви все один одному скажете, то покличте. Вирішимо, що і як.
Залишившись на самоті, вони довго мовчали. Рейнван відчув, що злість покидає його. Але він не знав, як і з чого почати. На Шарлея не можна було розраховувати, в таких ситуаціях він ніколи не озивався першим. Коні пофиркували.
— У шулерні, - озвався врешті-решт Самсон Медок, — трапилося те, що мало трапитися. Це було неминуче. Воно мусило статися, тому що… Тому що мусило. Ніщо інше не рахувалося, жоден інший хід подій був неможливий. Тому що інший, альтернативний хід подій передбачав байдужість. Згоду. Прийняття. Толерантність. Те, що ми побачили в шулерні, те, свідками чого ми були, виключало байдужість та бездіяльність, а тому альтернативи насправді й не було. Тому сталося те, що мало статися. А кості… Що ж, кості, загалом, керуються, коли падають, такими самими законами. Падають так, як повинні впасти.
Рейневан чув, як дівчина, яка сиділа перед Самсоном, тихо зітхнула.
– І в принципі, - продовжив Самсон, — мені більше нічого додати. Та якщо ви хочете що-небудь запитати… Рейнмаре… Мені тільки-що здавалося, що тебе щось гризе.
— Одна думка, — зізнався Рейневан, сам дивуючись своєму спокоєві. — Тільки одна думка. Протягом року празькі маги билися над тим, щоб тобі допомогти, щоб дати тобі можливість повернутися до своєї нормальної постаті, до свого нормального світу, стихії, виміру, сам уже не знаю чого. Їм не вдалося. Тепер ми запланували досить ризиковану подорож по Чехії, вибираємося кудись під Їчин і Турнов, мало не під лужицький кордон. Бо ми хочемо тобі допомогти. А після того, що я сьогодні бачив, справді, мене гризе одна думка. Чи тобі взагалі і в чомусь зокрема потрібна допомога, Сам-соне? Чи тобі, здатному вплинути на випадок у киданні костей, потрібна допомога звичайних людей, які дуже мало що вміють? Чи тобі потрібна наша допомога? Чи тобі на ній залежить?
— Потрібна, — відповів велетень негайно, ні секунди не вагаючись. — І мені на ній залежить.
— Адже, — додав він, помовчавши, дуже тихо і м’яко. — Адже ви обидва це знаєте.
Дівчина — Маркета — зітхнула ще раз.
— Добре, — долучився до розмови Шарлей, — Сталося те, що сталося. Знай, Самсоне. що мені далеко до твого фаталізму. На мою думку, від неминучих речей надзвичайно легко врятуватися: досить просто-напросто їх не робити. Так само і з явищами, на які не можна дивитися байдуже… Досить просто відвести погляд. Тим більше що на цьому світі вони є радше нормою, ніж винятком. Але що зроблено, того вже, як бачу, назад радше не повернеш. Ми зробили добрий вчинок — і заплатимо за нього, бо за дурість завжди треба платити. Та перш ніж це станеться, план такий: дівчину треба розмістити в якомусь безпечному місці…
— Я відвезу її до Праги, — заявив Самсон. — До пані Поспіхалової.
Маркета демонстративно смикнулася на луці, по-котячому загарчала. Самсон проігнорував демонстрацію. Як, вочевидь, і те, що вона дуже сильно стискала його зап’ястя.
— Ти сам не можеш із нею їхати, — постановив Шарлей. — Ну що ж, їдемо всі. А що з Таулером і Батою? Якщо план походу на Троски далі актуальний, Таулер був би корисний, він стверджує, що знає спосіб, як пробратися в замок. Надто багато їм обом розкрити не можна, але фактично, у шулерні вони стали на наш бік і можуть через нас мати неприємності. Гунцледер може захотіти мститися. Вони обидва служать у таборитському війську, а лихо його знає, хто зі значних гейтманів грав… і програвав у Гунцледера…
— Хоч би не знати який значний був той гейтман, — пообіцяв Рейневан, — його можна буде втихомирити. І шулера, якби здійняв шум, теж. Бо на значних знайдуться значніші.
— Флютик.
— Ти вгадав. Тому ви всі їдьте до Праги. А я поїду далі. Під Білу Гору.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ