Божі воїни
Шрифт:
Рейневан і Самсон, зрозуміло, не чекали на легко передбачуваний результат сутички. Вони втекли на схил. Самсон ніс на плечі все ще непритомного Таулера. Рейневан ніс арбалет, що його він не забув підібрати. Як виявилося, розумно.
їх наздоганяли двоє кінних, паношів, судячи з обладунків, зброї та коней. Вони були вже зовсім близько. Рейневан підняв арбалет на рівень плеча. Він прицілився в корпус вершника, але згадавши, як його колись вчила Дзержка де Вірсінг, змінив намір і послав стрілу в груди коня. Кінь — красивий білий кінь — впав як громом уражений, а вершник зробив таке сальто, що позаздрив би й професійний акробат.
Другий паноша розвернув коня, пригнувся до гриви і втік. Це було розумне рішення. Від стіни лісу висипала кіннота. Добрих півсотні озброєних людей. Більшість — з червоною Чашею на грудях або Облаткою на щиті.
— Наші! — заволав Рейневан. — Це наші, Самсоне!
— Твої, - уточнив, зітхнувши, Самсон Медок. — Але, мушу визнати, я теж радий.
Вершники з Чашею лавою з’їхали по крутосхилу, з-над річки долетіли крик, брязкіт і тупіт. Паноша, юнак, той, під яким Рейневан застрелив коня, схопився на ноги, роззирнувся і кинувся бігти, заточуючись. Далеко він не втік. Один з кінних перепинив йому дорогу, лупнув плазом меча в потилицю, повалив. Потім розвернув коня і ступою під’їхав до Рейневана, Самсона і досі непритомного Таулера. На грудях, частково затулені вирізаною з червоного сукна Чашею, виднілися перехрещені остереви.
— Привіт, Рейневане, — сказав він, піднімаючи рухому частину салада. — Що чувати?
— Бразда з Клінштейна!
— З роду Роновичів. Приємно бачити і тебе, Самсоне.
— Це мені приємно.
У яру, в річці та на її берегах лежало близько дюжини трупів. Важко було оцінити, скільки тіл віднесло водою.
— Чиї це були люди? — запитав командир підмоги, довговолосий вусань, молодий, худий як тріска. — Дали драла так швидко, що я не встиг їх розпізнати. А ви бачили їх зблизька. Ну? Брате Белява!
Рейневан знав того, хто запитував. Він познайомився з ним у Градці-Кралове два роки тому. Це був гейтман Ян Чапек із Сан, який робив швидку кар’єру серед Сиріток. Ті, хто прибули з підмогою, прикрашені Чашами вершники були Сирітками. Божими воїнами, які назвали себе так, коли їх осиротив, померши, улюблений і обожнюваний вождь, великий Ян Жижка з Троцнова.
— Рейневане! До тебе звертаюся!
— Крім кнехтів, було восьмеро важливіших, — перерахував він після нагадування. — Двоє лицарів, шестеро паношів, один із них — отой-от, що його саме в’яжуть. Командир мав на обладунках хрест, а на щиті кліщі або ж обценьки… Чорні, в срібному полі…
— Так я й підозрював, — скривився Ян Чапек з Сан. — Богуш з Коване, пан на Фридштейні. Розбійник і зрадник. Ех, шкода, що зумів утекти… А ви що тут робите? Звідки ви впали? Га? Брате Шарлею?
— Подорожуємо.
— Подорожуєте, — повторив Чапек. — Ну, то вам пощастило. Якби ми вчасно сюди не нагодилися, останній етап вашої подорожі відбувся би прямовисно. У зашморзі — прямовисно вгору, на гілку. Пан Богуш полюбляє прикрашати дерева повішениками. Маємо ми з ним свої порахунки, маємо…
— А цей пан Богуш, — раптом нагадав собі Рейневан, — чи він часом не займається торгівлею людьми? Невільниками? Чи не є, як-то кажуть, мартагузом?
— Чудернацька назва, — зморщив брови гейтман Сиріток.
— Богуш з Коване, що правда, те правда, на людиськів нашої віри заповзятий, ох і заповзятий. Кого бере живими, тих вішає на місці, на найближчому дереві. А як вдасться йому схопити кого з наших священиків, то забирає і палить на багатті, публічно, для постраху. Але ні про яких невільників я ніколи не чув. А вам, як було сказано, пощастило. Вам вигоріло…
— Не всім.
— Таке життя, — Чапек сплюнув. — Зараз насиплемо курганчик. Котрий же то вже? Повна, ой повна чеська земля курганів і могил, місця для нових починає бракувати… А цей? Теж труп?
— Живий, — відповів Амадей Бата, який разом із Самсоном сидів над Таулером. — Але що очі розплющить, то вони йому відразу заплющуються…
— Кінь його копнув.
— Що ж, — зітхнув Чапек, — важка буває доля невдахи. А коновала в нас нема.
– Є, - Рейневан відв’язав з тороків торбу. — Пустіть мене до нього.
Хоча зазвичай з ним такого не траплялося, Рейневан заснув у сідлі. Був би впав, якби Самсон, який їхав поруч, його не підтримав.
— Де ми?
— Недалеко від мети. Уже видно вежу замку.
— Якого замку?
— Дружнього, думаю.
— Як там Таулер? Де Шарлей?
— Шарлей їде попереду, з Чапеком і Браздою. Таулер непритомний. Його везуть між кіньми. А ти вже очунюй, Рейнмаре, прийди до тями. Не час дрімати.
— Я зовсім не дрімаю. Я хотів… Я хотів тебе про що дещо запитати, друже Самсоне.
— Запитуй, друже Рейнмаре.
— Чому тоді, в шулерні, ти втрутився? Чому ти вступився за ту дівчину? Тільки не пригощай мене, якщо можна попросити, тривіальними фразами. Розкрий справжню причину.
– “Я трапив у похмурий ліс густий…” — відповів цитатою велет. — Яка пророча фраза. Так, ніби маестро Аліг’єрі передчував, що колись я опинюся у світі, в якому порозуміватися можна тільки за допомогою брехні або недомовок, а щиру правду приймають за фразу. Або ж за доказ розумової недорозвиненості. Ти хотів би, кажеш, знати справжню причину. Чому саме зараз? Досі ти не запитував про мотиви моїх дій.
— Досі вони були мені зрозумілі.
— Справді? Заздрю, бо деяких я і сам не розумів. І далі не розумію. Інцидент із Маркетою вписується в цю схему. Певною мірою. Бо є, це правда, й інші причини. Мені прикро, але я не можу тобі їх відкрити. Вони, ргіто, надто особисті. 8есипсіо, ти б їх не зрозумів.
— Бо вони незбагненні, це зрозуміло. З іншого світу. І навіть Данте не допоміг би зрозуміти?
— Данте, — усміхнувся велет, — помічний на все. Ну гаразд. Якщо ти хочеш знати… У шулерні, під час тієї гидотної вистави, затужив мій дух.