Божі воїни

Сапковський Анджей

— Що ти знаєш, простаче? Дурню! А я… Ой, гарна я була, Молода… Першим мене сам цісар Карл доп’яв на кружганку вечірньою порою, через поручень перегнув, сорочечку задер… Бородою мене по шиї лоскотав, то я так сміялася, що аж був з мене вискочив… Роззлостився, то я його зразу в руку взяла і назад куди треба поклала. А він тоді до мене: “Ой, полюбилась ти мені, мала морав’яночко, хочеш, видам тебе за лицаря…” Але де мені тоді було до заміжжя, як навколо стільки хлопців мальованих…

— Другий, — розмріялася бабусенька, — був Людовік, угорський король. Палкий, ох і палкий був молодик… Потім на мене звернув погляд польський король,

Казимир Великий… Влучно його назвали, хе-хе, влучно…

— Брешеш, бабо.

— Рупрехт, рейнський паладин… Старший, та до того ж німець, від нього любовних розмов чи компліменті не почуєш, зразу тільки: “Mach die Beine breit!” [156] . Зате Арношт з Пардубіц, архієпископ празький, о, той і порозмовляти вмів, і на справі знався… Ох і знав же він вигадливі штучки і фіглі… Добрий був і Пшецлав з Погожелі, єпископ вроцлавський, у ложі хвацький, що й казати, поляк усе ж таки, але онучі в нього смерділи так, що й дідько став би втікати… Альбрехт, ракуський принц…

156

Розстав ноги (нім.).

Бабця поперхнулася і закашлялася. Минув якийсь час, перш ніж вона продовжила тему.

— Але найкраще, — вона трохи заслинилася, — мені тоді догодив ніякий не король і не єпископ, а один поет, тосканець. Мрія, а не хлоп. Мало того, що гарячий, то на додачу ще й балакав з них усіх найкрасивіше. Ха, кіт має бути ловний, а хлоп — мовний. Ох, як він мовити потрафив… Віршами навіть. Звали його… Гм-м… На ім’я йому було як тому святому з Ассизу… А прізвище… Най-но згадаю… Лихо б його… Рурка? Петрурка?

— Може… — заїкнувся Рейневан. — Може, Петрарка? Франческо Петрарка?

— Може, — погодилася бабця. — Може, синку. Хто ж би то через стільки років спам’ятав.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

у якому Рейневан наштовхується на геніальну ідею. Унаслідок згаданого наштовхування він дізнається, скільки і для кого він вартий. Той факт, що під кінець розділу його вартість у блискавичному темпі зростає, мав би його, в принципі, тішити. Але не тішить.

Шарлей абсолютно вразив Рейневана. Вислухавши основні положення геніального плану, той нітрохи не кепкував, не глузував, не назвав його блазнем та ідіотом, ба навіть не постукав пальцем по чолі, що в дискусіях траплялося з ним досить часто. Вислухавши основні положення геніального плану, Шарлей спокійно відставив кухоль пива, яким запивав сніданок, встав і мовчки вийшов з приміщення. Не відреагував на його заклики, навіть не повернув голови. Навіть не копнув собаку, який підвернувся йому під ноги, — обійшов його настільки спокійно, що це справді лякало. І навіть не грюкнув дверима на виході. Просто пішов — і все.

— Я його трохи розумію, — покивав головою Ян Чапек із Сан, який з’явився у кухні замку саме вчасно, щоби вислухати основні положення геніального плану. — Ти небезпечна людина, брате Белява. У мене був товариш, так той теж мав звичай натрапляти на подібні ідеї. Часто. Він становив дуже серйозну загрозу. Донедавна.

— Донедавна?

— Донедавна. У результаті його останньої

ідеї його колесували на ринку в Локеці, рік тому, у рамках святкування дня святої Людмили. Разом із ним стратили ще двох. Бувають ідеї, які шкодять не тільки їхньому автору. Оточенню також. На жаль.

— Мій план, — злегка набурмосився Рейневан, — напевне нікому не пошкодить, хоча б тому, що за його виконання беруся я сам, особисто. Ризикую тільки я.

— Але зате дуже.

— А в нас є вихід? Нема! Таулер далі лежить непритомний, а якби навіть і встав, то ти ж сам сказав, брате Чапеку, що таємний підземний хід до замку Троски є вигадкою і що це нам нічого не дасть. А час не терпить. Треба щось придумати. Я вважаю свій план проникнення у замок цілком реальним, з досить великими шансами успіху.

— Он як!

Рейневан напиндючився.

— Пан де Бергов — німець, — почав рахувати на пальцях. — Пан фон Дона — теж німець. Гуситам, які взяли в полон юного Койшбурга, зрештою, теж німця, значно ближче до Троск, ніж до Фалькенберга. Це нормально і логічно, що посла з вимогою викупу пошлють до де Бергова. Відома-бо й очевидна річ, що пан де Бергов перекаже це пану фон Доні, своєму землякові.

— Пан де Бергов, — покрутив головою Чапек, — візьме гуситського посла за сраку і вкине його до ями. Він завжди так робить.

— Гусити, — тріумфально усміхнувся Рейневан, — знають, що він так робить. Вони вже знають, що в переговорах з ним не діють присяги, що лицарське слово можна порушити. Тому як посла вони використають зовсім випадкову особу. Іноземця. Мандрівного поета з Шампані, який випадково блукав цими місцями.

Чапек нічого не сказав. Він тільки здійняв очі до неба. Тобто до кухонної стелі.

* * *

— Мандрівний поет з Шампані, - покрутив головою Сам-сон. — Ой, Рейнмаре, Рейнмаре… А чи знаєш ти бодай зо три слова мовою франків?

— Знаю більше ніж три. Не віриш?

Par montaignes et par valees Et par forez longues et lees Par leus estranges et sauvages Et passa mainz felonz passages Et maint peril et maint destroit ^{24} …

— Досить вільно, — визнав, зітхнувши, Самсон. — Акцент, мушу визнати, теж стерпний. А підбір уривку романсу… Що ж, надзвичайно влучний і відповідний до обставин.

— Ще й який відповідний — втрутився Шарлей, який саме безшумно ввійшов до кухні. — Відповідніше нікуди! Треба тобі тільки, мандрівний поете з Шампані, вигадати не менш відповідне шампанське ім’я. Якесь настільки ж доречне nom de guerre [157] , яке би влучно тебе характеризувало. Я пропоную Івен ле Кретін. Коли вирушаємо?

157

Дослівно: “бойове ім ‘я” (фр.) — псевдонім, який брав собі той, хто поступав на військову службу (напр. Атос, Портос, Араміс).