Божі воїни
Шрифт:
— Пане де Бергов, вітаємо і поздоровляємо!
— Пане фон Біберштайн, пане фон Кекеріц. Гість у дім — Бог у дім.
— Дозвольте представити пана Кекеріца — мої лицарі і клієнти: пан Мікулаш Дахс, пан Генріх Цебанд, пан Вільрих фон Лібенталь, Петер Німпч, Ян Вальдау, Рейнгольд Темріц. Ми встигли до учти?
– І до учти, і до справ.
— Бачу, бачу, — Ульріх фон Біберштайн, пан на Фридланді, окинув поглядом бранців, які стояли під муром. — Хоч вигляд вельми нікчемний. Хіба що це рештки, хіба що вже перед нами Шість Міст найкращий товар підібрали. Вітаю, пане Герсдорф. Пане Клюкс. Пане Шафф. Як там? Торг уже облагоджено?
— Ще
— Ну то давайте облагоджувати, — потер руки Біберштайн. — І до учти, до учти! Клянуся святим Діонісієм! У горлі сухо, як у пеклі!
— Цьому, — подав знак пажам Отто де Бергов, — ми легко зарадимо.
Мікулаш Дахс, який прибув із володарем Фридланда (Рейневан пам’ятав із повідомлень гуситських гейтманів, що він був клієнтом Біберштайнів), — повернувся, здійснивши оглядини поставлених під муром бранців. Вираз його обличчя говорив багато про що. А чого не говорив, те договорило хитання головою.
— Бачу, дедалі гірше, — прокоментував Біберштайн, приймаючи з рук пахолка великий кубок. — Дедалі гірший пропонуєш товар, милостивий пане Отто, дедалі паскуднішого ґатунку. Видно, це знак часів, signum temporis, як говорить мій капелан. Ну що ж, по роботі й оплата, поговорімо про ціни. Року Божого 1419 за впійманого і призначеного до страти гусита платили в Кутній Горі копу грошів, за єретицького проповідника п’ять кіп…
— Але тоді пропозиція була більша, — перебив його де Бергов. — У дев’ятнадцятому році впійманий гусит не був рідкістю, католики перемагали. Нині гусити зверху, а католики зазнають поразки, тож гуситський полонений — річ рідкісна, воістину раритетна. Тому й дорога. А пани з ландфридів самі завищують ціни, створюють прецеденти. Олдржих з Ружомберока платить по сто п’ятдесят кіп грошів викупу. Після таховської битви баварці й саксонці платили за своїх навіть більше. І по двадцять кіп за голову.
— Слухаю я вас, — підійшов і гордовито задер голову Лотар Герсдорф, — і достоту не знаю, чи то я здурів, чи ви. Пан з Ружомберока і німці платили за панів. А ви нам кого тут на торг виставили? Дідів якихсь кальварійських! Ну ж бо, схопіть і запропонуйте мені тут Рогача з Дубе, дайте мені Амброжа, Краловця, братів Змрзліків, Яна Черніна, Колюха, Чапека із Сан. За них я не пошкодую срібла. Але марнувати його на цих засранців і не подумаю. Навіщо мені засранці?
— Ці засранці, - не опустив погляду де Бергов, — на багаттях будуть по-чеському кричати і благати помилування. Адже про це йдеться, чи не так?
— Про це, — холодно підтакнув Біберштайн. — У містах у нас люди дрижать зі страху перед чехами, панікують. Пам’ятають, що було в травні.
— Це напевне, — похмуро підтвердив Лютпольд Кекеріц. — Роздивилися гуситів з мурів мешканці Фридланда, Житави, Згожельця і Львувека. Але хоч і міста й оборонилися, переможно відбили штурми, люди замовкають з жаху, як тільки хто нагадає про страшну долю Остріца, Бернштадта, Любані, Злоториї. Треба показати цим людям щось таке, що підніме їхній дух. Найкраще — те, як чеха-гусита на ешафоті страчують. Тож ну-бо, Отто, назвіть ціну. Якщо буде розумна, я обдумаю… Гей! Гей! Та стримуй ти ту кобилу, Дус!
Паж, той самий хлопець у береті з перами, що витанцьовував конем, під’їхав клусом до групи так різко, що мало не порозштовхував лицарів. Такої демонстрації не дозволив би собі жоден паж, зброєносець чи юнкер, пам’ятаючи про наслідки, в тому числі про канчук. Паж, про якого йдеться, наслідків явно не боявся. Імовірно, отже, він не був пажем.
З-під хвацько перекошеного берета на лицарів дивилися сміливі до нахабності очі кольору вод гірського озера, облямовані довжелезними, десь із півдюйма, віями. Хижо задертий ніс трохи дисонував з білими кучериками, рум’яними щічками і губками ангелятка, але все разом узяте й так викликало якесь дивне відчуття в тому місці, яке поети евфемістично називали circa pectora [159] .
159
Circa pectora (лат. — поблизу грудей) — під ложечкою.
Дівчина, якій було не більше п’ятнадцяти років, була одягнена в білу мережану блузку і камізелю з пурпурного атласу. Чоловічу куртку з соболиним коміром вона носила за найновішою модою — устромивши руки у відкриті бокові шви так, щоб рукави вільно звисали на спину, а в галопі мальовничо розвівалися.
— Дозвольте, зацні панове, — трохи іронічно представив Лютпольд Кекеріц, — оцей юний блазень, що витанцьовує на коні, - це моя небога, сестрина донька, шляхетна панна Дус фон Пак.
Лицарі — всі, не виключаючи літніх і сповнених гідності, - мовчали і витріщали очі. Дус фон Пак обернула коня — зграбну каро-гніду кобилу.
— Ти обіцяв, дядечку, — голосно сказала вона. Голос у неї був не дуже приємний. Він нівелював — не для всіх — привабливість і викликаний першим враженням ефект.
— Обіцяв, то дотримаю слова, — насупився Кекеріц. — Май терпець. Не личить…
— Обіцяв, обіцяв! Хочу тепер, зараз! Мені нудно!
— Пекло і дияволи! Ну добре. Матимеш одного. Вибери собі. Пане Отто, одного з-між них я беру. Не торгуючись. Яку ціну назвете, таку заплачу. Розрахуємося під кінець. Я обіцяв дівці подарувати, а самі бачите, як вередує… То нехай має, що хоче…
Де Бергов відірвав погляд від коліна дівчини, закашляв, нарешті збагнувши, про що йдеться.
— Нічого не коштує, - поклонився він. — Нехай буде від мене в подарунок. На честь чарівності і вроди. Прошу собі вибрати, мосьці панно.
Дус фон Пак у відповідь поклонилася у сідлі й усміхнулася. З воістину вбивчою чарівністю. Потім продефілювала перед онімілими лицарями, змушуючи кобилу дрібно переступати. Під’їхала до бранців.
— Цей!
“Вона дала обітницю, — подумав Рейневан, дивлячись, як пахолки витягують перед шеренгу челядника з Яромержа. — Дала обітницю доброчинності, поклялася когось звільнити. Столярчукові вдалося. Істинне чудо… А можна ж було через нього дати знак Шарлеєві. Шкода…”
— Утікай, — шикнула дівчина, схиляючись із кульбаки і вказуючи на браму. — Біжи!
— Ні! — крикнув Рейневан, раптом збагнувши. — Не бі…
Один з мартагузів ударив його навідліг. А товариш столярського ремесла кинувся бігти через дворик. Біг швидко. Але далеко не добіг. Дус фон Пак у чвалі вирвала дротик в одного з кінних кнехтів, догнала челядника майже біля самої брами, метнула на повному скаку, сильно, з розмаху. Дротик влучив у середину спини, між лопатками, наконечник вийшов під грудиною в гейзері крові. Челядник упав, смикнув ногами, згорнувся, завмер. Дівчина байдужо повернула коня, продефілювала через дворик. Підкови ритмічно дзвеніли по кам’яних плитках.