Божі воїни
Шрифт:
— Я вирушаю. Сам.
— Ні, - покрутив головою Самсон Медок. — Це я вирушаю. Це стосується мене і тільки мене. Я не хочу, щоб хто-небудь із вас наражався заради мене. Саме час мені взяти власні справи у власні руки. Припустивши, що ідея Рейнмара — добра ідея, її можна трохи модифікувати: гусити, щоб доставити у Троски вимогу викупу за юного Койшбурга, можуть використати мандрівного ідіота. Мені це здається цілком добрим прикриттям, а мій вигляд…
— Твій вигляд, — перебив Шарлей, — забиває дух, це факт. Але цього трохи замало. Тут треба, щоб цим зайнявся той, хто має трохи вправності в галузі обману, шахрайства, водіння ближніх за носа й обкручування їх довкола пальця. Не ображайтеся, але серед нас трьох є тільки один, хто може претендувати в цьому на звання спеціаліста.
– Ідея була моя, — спокійно заперечив Рейневан. — І я від неї не відмовлюся. Я вирушаю сам, мені це належиться як її авторові. І я впевнений, що саме я найкраще годжуся на це діло.
— Неправда, — спростував Шарлей, — Ти годишся найгірше. Саме тобі, а не нам, пророцтво наказувало остерігатися Баби й Панни. Але ти, звичайно, у пророцтва не віриш. Коли тобі так зручніше.
— Я беру в цьому приклад з тебе, — відрубав Рейневан. — Кінець балаканині, я вирушаю. Сам. Ви залишаєтеся. Бо якби…
— Ми слухаємо. Якби?
— Якби щось пішло не так… Якби мене зловили… Я хотів би знати, що я можу на вас обох розраховувати. Що ви прийдете на допомогу і витягнете мене з халепи.
Шарлей довго мовчав.
— Мене мучить думка, — нарешті сказав він, — що якби я зараз дав тобі, Рейнмаре з Шампанії, чимось твердим по голові, зв’язав би тебе по руках і ногах і замкнув би на якийсь час у пивниці, то ти б мені колись за це подякував. Цікаво отож, чому я цього не роблю.
— Бо знаєш, що я би не подякував.
Втілення задуму пішло гладко. Гейтман Войта Єлінек, який усе ще гостював у Міхаловіцах, коли його поінформували — без подробиць — про справу, з власної ініціативи і досить поспішно запропонував допомогу. Прямуючи з невеликим розвідувальним загоном під Роймунд, заявив він, він готовий зробити невеликий гак і супроводжувати Рейневана до їчинського гостинця, де той легко приєднається до якогось купецького каравану.
Вони вирушили ще того самого дня. Близько полудня.
Десь так надвечір пробудився й опритомнів Беренгар Таулер. Його вже не нудило, він міг більш-менш прямо стояти і навіть ходити. Сам пішов до нужника і без нічиєї допомоги повернувся звідти, тож скидалося на те, що одужав. Достатньо, щоб Шарлей і Ян Чапек могли приперти його до стіни стосовно таємного підземного ходу, що вів у Троски. Набравши суворого вигляду інквізиторів, вони засипали видужалого запитаннями, що мали оточити його і впіймати на брехні.
— Який хід? — блідий Таулер зблід ще більше, закліпав, але аж ніяк не злякався. — Який підземний коридор? Про що ви торочите?
— Як ти збирався провести нас у Троски? Таємним ходом, так?
— Ні, чорт забирай! Я нічого не знаю ні про який хід! У Тросках у мене є, а радше був, знайомий, машталір… Я розраховував, що він допоможе нам… Він мав переді мною борг вдячності… Він полегшив би нам проникнення у замок або ж сам рознюхав для нас, що треба… Про що вам, до біса, йдеться?
Шарлей і Чапек не відповіли. Вони вилетіли з кімнати, збігли сходами, на бігу видаючи накази.
Вони мало не загнали коней, щоб встигнути до смерку. Об’їхали весь їчинський гостинець, добралися мало не до самого замку Кость. Зустріли два купецькі кортежі, котляра з возом мідних виробів, трупу мандрівних акробатів. Жебрака. Бабу з кошиком гусей.
Ніхто з них не бачив поета з Шампані. І нікого з такими прикметами. Ні сьогодні, ні взагалі.
Рейневан зник. Мов під землю провалився.
Шапрлей наполягав, що треба їхати за Войтою Єлінеком та його загоном, наздогнати їх і розпитати, дізнатися, що сталося, де вони залишили Рейневана. Ян Чапек не погодився, категорично відмовив. Загону Єлінека, який мав кілька годин переваги, уже не наздогнати, заявив він. Надходить ніч. А місця небезпечні. Надто близько до католицьких замків. Надто близько — як для загону, що налічує всього двадцять коней.
Вони повернулися власними слідами, тією самою дорогою, уважно роздивляючись навкруги. Виглядаючи самотнього вершника. А коли зовсім стемніло — вогню багаття на привалі.
Нічого не помітили. За Рейневаном і слід пропав.
Першим, що він відчув, коли отямився, було відчуття кусючого холоду, тим дошкульніше, оскільки він зовсім не міг поворухнутися, не міг ні скулитися, ні згорнутися, щоб зберегти в тілі рештки тепла. Він був немов паралізований.
Потім одне за одним прокидалися і розпізнавали, де він і що з ним, інші чуття. Розкриті очі показали вгорі зірки на чорному жовтневому небі: Полярну, Малу і Велику Ведмедицю, Арктур у сузір’ї Волопаса, Вегу, Близнюків, Козерога. Нюх атакував сморід, огидний і нестерпний, незважаючи на холод і явний факт перебування під відкритим небом, на голій землі, твердій і мерзлій. Слух зафіксував розпачливі крики, які долітали звідкись зблизька. І регіт.
Шия і плечі страшенно боліли, попри те він шарпнувся, смикнувся: він уже встиг зрозуміти, що неможливість змінити позу є наслідком того факту, що його знерухомлюють кілька щільно притиснутих до нього тіл і що саме ці тіла виділяють отой нестерпний для носа сморід. Тіла відреагували на його рухи — тим, що притиснулися ще сильніше і тісніше. Хтось зойкнув, хтось застогнав, хтось закликав Бога. Хтось вилаявся.
З його лівого боку — тобто з напрямку Веги і сузір’я Ліри — чорноту ночі розвиднювали мерехтливі розблиски вогню. Запах диму нарешті пробрався крізь сморід людських тіл. Саме звідти, від вогнища, долітали ці сповнені розпачу крики — які тепер уже перейшли у зойки і спазматичний плач.
Він сіпнувся знову, з величезним зусиллям вивільнив руку, різко зіпхнув із себе одне з тіл, явно жіноче і далеко не худе. Вилаявся, зігнув коліно.
— Облиште, пане, — зашепотів хтось біля нього. — Не робіть нічого. Біда буде, як почують…