Божі воїни

Сапковський Анджей

Зібрані за столом гусити охоче підтвердили, ревучи і гупаючи кулаками по столу. Чапек дав сторожі знак, щоби бранця вивели. Ксьондз Бузек зміряв його злим поглядом, після чого влив у себе за одним махом десь із півкварти угорського.

— Захланні, - заволав він, а язик йому вже добряче заплітався, — ви до мерзенного гроша, як ті фарисеї! А пише Па… Павло до Тимофія: бо корінь усього лихого то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від… Гик! Від віри… Не вспадкує користолюбець Царства Христового і Божого… Не можете Богові служити й мамоні!

— Не хочемо, — засміявся Ян Колюх з Весце, — одначе мусимо! Бо істинно кажу вам, без мамони нема

життя.

— Але буде! — проповідник налив собі і випив одним ковтком. — Буде! Коли ми переможемо! Усе буде спільне, зникне всяка власність і маєтність. Не буде вже багатих і бідних, не буде нужди та утиску. Запанують на землі щастя і мир Божий!

— Ото наплів, — озвалася з кутка згорблена над прядкою стара. — Побожний п’янюга.

— Мир Божий, — серйозно сказав Ян Чапек, — виборюємо ми. Своїми мечами. Викуповуємо його своєю кров’ю. І нам за це належиться відповідна нагорода, в тому числі мамона. Не для того, брате, ми зробили революцію, щоб я знову повертався до Сан, до того глухого закутка. І до своєї лицарської, змилуйся Боже, чатівні, до своєї станиці, яку свиня мало не перекидає, коли їй об ріг почухатися закортить. Революція для того, щоби щось змінилося. Тим, хто програв, — на гірше, тим, хто виграв, — на краще. Бачите, любі гості, любі Рейнмаре і Шарлею, отам, на стіні, високо, герб? Це герб пана Яна з Міхаловіц, званого Міхальцем. Замок, де ми оце учтуємо, Міхаловіце, йому належав, його це був родовий маєток. Т що? Ми забрали його у нього! Наша взяла! Нехай-но тільки трошки часу знайду, драбинку принесу, здеру цей щит, на землю кину, ба ще й насцяю на нього. А на стіні свого гербового оленя повішу, на вдвічі більшому щиті! І буду тут владарювати! Пан Ян Чапек із Сан! Із садибою в Міхаловіцах!

— Ось-ось, — підхопив, обгризаючи реберця, Щепан Тлах. — Революція перемагає, Чаша тріумфує. А ми будемо великими панами! Випиймо!

— Панами, — сказала з їдкою зневагою бабця за прядкою, поправляючи куделю на пряслиці. — Хіба що курям на сміх. Розбійники ви й голодранці. Скартабели, в яких фарба на гербах від дощу облазить.

Щепан Тлах жбурнув у неї кістку, не влучив. Решта гуситів не звернули на стару жодної уваги.

— Але Мамоні… - не здавався проповідник, дедалі щедріше собі наливаючи і дедалі більше заплітаючись. — Мамоні служити не годиться. Так, так, Чаша взяла гору, праведна справа тріумфує… Але не успадкують користолюбці… Слухайте, що вам скажу… Гик!

— Дай нам спокій, — махнув рукою Чапек. — Ти п’яний.

— Я не п’яний! Я тверезий… Гик! І воістину кажу вам: вшануймо… Вшануймо… Pax Dei… Бо покарані будуть… Тріумфує Чаша… Тріумфує-е-е-е… Е-е-е-е-е-е-е…

— А я не казав? П’яний як чіп!

— Я не п’яний!

— П’яний!

— Щоб довести, що ти не п’яний, — підкрутив вуса Ян Колюх, — зроби, як я роблю. Засунь два пальці в горло і скажи: “Ггррр! Ггррр! Ггррр!”

Ксьондз Бузек витримав перше “Ггррр!”, але вже на другому поперхнувся, захарчав, вилупив очі і виблював.

— Ригай, ригай, — в’їдливо озвалася схилена над куделею бабця. — Бодай-єсь власну дупу виригав.

На неї знов ніхто не звернув уваги, видно, всі вже звикли Обриганого проповідника витурили до сіней. Було чути, як ві грюкає, падаючи зі сходів.

— Якщо по правді, любі гості, - сказав Колюх, витираючи стіл залишеним капелюхом ксьондза Бузека, — то нам ще трохи брак до повного тріумфу. Ми сидимо й учтуємо в Міхаловіцах, забр них, як сказав брат Чапек, у пана Яна Міхальця. Ми зайняли М халовіце, спалили Млада Болеслав, Бенешов, Мімонь і Яблонне.

Але пан Міхалець далеко не втік, відійшов у Бездез. А де Бездез? Підійди-но хто до вікна, поглянь на північ — там Бездез, за рікою, заледве на дві милі віддалений. На дві милі! Коли хтось із нас чхне, пан Міхалець у Бездезі “На здоров’я!” горлає.

— На жаль, — похмуро сказав Щепан Тлах, — аж ніяк не здоров’я нам бажає пан Міхалець, а смерті, та ще й лихої. А ми його у Бездезі рушити не можемо, не здобути Бездезу. На тамтешніх мурах зуби поламаєш.

— На жаль, — підтвердив через плече Войта Єлінек, що якраз мочився у вогнище каміна, — саме так воно і є. А чимало є й під самим нашим носом інших замків і панів, які нам зла зичать. За три кроки від нас, у Дєвіні, сидить і щодня погрожує пан Петер з Вартенберка. За шість миль звідси є Ральско, а в Ральско сидить пан Ян з Вартенберка на прізвисько Худоба…

— З Богушем з Коване, паном на Фридштейні, ви вже познайомилися, — додав Чапек. — Знаєте, що він може. А є й інші…

— Та є, є, - буркнув Колюх. — Ми утримуємо, що правда, те правда, найважливіші замки: Вартенберк, Ліп’є, Чеський Дуб, Ділу під Бездезом, ну, і Міхаловіце. Але більшу частину торгового шляху все ще контролюють папісти і німці. Пани фон Дона сидять у замках Фплькенберг і Графенштейн. У Хаммерштейні бургграфом є Мікулаш Дахс, клієнт лужицьких Біберштайнів. У замку Роймунд зачаївся старий розбійник Ганс Фольч, згожелецький найманець. У Тольштейні — брати Ян і Генрик Берки з Дубе…

— Родичі, - похвалився Бразда з Клінштейна. — Роновичі, як і я.

— Такі родичі, як ти, — докинула з-за прядки бабця, — у Берків за псами дивляться.

— З двох братів з Дубе, — фиркнув Ян Колюх, — Генрик на нас особливо заповзятий, бо в нього Ліп’є забрали. Кажуть, що він у костелі в Житаві заприсягнувся, що м’яса не буде їсти, поки нас із замку в Ліп’є не вижене. Довго, видно, потриває цей піст.

— Так! — гримнув кулаком по столу Щепан Тлах. — Облизня упіймає той, хто нас звідси витурити захоче. Хай тільки спробує! Ми, Сирітки, сидимо тут твердо!

— Айно! Сидимо твердо!

— Не в тому річ, би йно сидіти, — наморщив лоба Чапек. — І як пси на ланцюгу погавкувати. Не так нас брат Жижка навчав. Найкраща оборона — це напад! Бити ворога, бити, бити, передиху не давати! Не чекати, поки ворог з галайстрою прийде, а на нього війною йти, в його державу нести меч і смолоскип. “Виступіть проти них”, - сказав Господь ізраелітам. І час, час виступити! Час зібратися і вдарити, на Фридштейн, на Дєвін, на Ральско, на роймунд, на Тольштейн…

– І ще далі, - вставив з вовчою усмішкою Колюх. — На Лужиці! На Графенштейн, Фридланд, Житаву, Згожелець! Але що ж, самі не подолаємо. Сил бракує. А звідки підтримки чекати? З Праги? Прага, якщо зради не замишляє, то в перевороти і бунти бавиться. Від Табора? Табор узяв в облогу Колін. Чеський град. Так, ніби нема мадярських, ракуських, німецьких!

— Кажуть, — озвався Шарлей, — що Прокоп уже планує щось у цьому стилі. Що поглядає в бік Угорщини і Ракус.

— Дай Біг. Але тимчасом самі видите, самі-сте відчули, які в нас тутка сусіди.

— Про одного із сусідів, — сказав ніби знічев’я демерит, — ще взагалі не було мови. Чи він вам не дошкуляє? Я про пана Отто де Бергова на замку Троски. До якого від Міхаловіц якихось чотири милі. Як, цікаво, ви оцінюєте це сусідство?

— Як шпичак у сраці, - відповіла за гуситів бабця, пораючись біля веретена. — Саме так ви пана де Бергова оцінюєте, правда, панове розбійники? Як шпичак у сраці!