Божі воїни
Шрифт:
— Де я?
— Цитьте. Почують, бити будуть…
— Хто?
— Вони. Мартагузи… Ради Бога, цитьте…
Кроки, скрипіння дерева. Світло смолоскипа. Регіт. Він повернув голову, глянув.
Обличчя того, хто тримав смолоскип, було густо обсипане прищами. Чола не було майже зовсім. Чорне жорстке волосся, здавалося, росло просто від брів і перенісся. Рейневан уже його бачив.
Були ще троє. Один ніс ліхтар, у другій руці також щось тримав. Двоє тягнули під пахви кільканадцятирічного хлопця. Хлопець схлипував.
Його грубо штовхнули на землю, нахилялися, світили на лежачих — тепер Рейневан уже бачив, що лежачі були стиснуті всередині оточеної рідким частоколом загорожі. Когось вибрали. Хтось високо і з розпачем крикнув, хтось заголосив, хтось знову закликав Бога і святих. Засвистів батіг, уривчасті крики заглушили звуки ударів. Хлопець, якого витягували з загорожі, - ще молодший, ніж попередній, — плакав, благав пожаліти його. Невдовзі з-за частоколу долетів його пронизливий крик. І регіт мартагузів.
Рейневан вилаявся, безсило стискаючи кулаки. “Оце так потрапив, — подумав він. — Оце так потрапив.”
Він пригадував.
Недобре передчуття він мав уже тоді, коли з лісу на роздоріжжі на кошлатому рябому коні виїхав отой прищуватий, що йому волосся росло від брів. Коли той усміхнувся, демонструючи почорнілі пеньки зубів. Коли вслід за ним з-поміж дерев виїхало ще четверо. З таким самим відразливим виглядом та усмішками.
Недобре передчуття Рейневана перетворилося на впевненість, коли Прищуватий, жестом привітавши гейтмана Войту Єлінека, подивився на нього, окинув похітливо оцінюючим поглядом. Гейтман Войта Єлінек теж подивився на нього з презирливою гримасою, яка аж надто виразно говорила: “Ми обдурили тебе, як дитину, наївний дурню”.
Рейневан прикинувся, ніби поправляє стремено, раптом дав коневі шпори і кинувся наскач, до лісу. Вони це передбачили. Його заблокували кіньми, копняком скинули з сідла, накинулися, притисли до землі. Зв’язали. Єлінек, бодай його проказа зжерла, спостерігав, усміхаючись, з висоти сідла.
— Це якийсь важний, — сказав він Прищуватому. — Якийсь важний, не просто собі шмаркач. Десять кіп грошів даси мені за нього Гурковець.
— Ага, — відбрив Прищуватий. Прищі в нього були всюди, навіть на повіках, навіть на губах, ба, були навіть прищі на прищах. — Важний, куди там! Судячи з одягу, мистець якийсь граний. Багато я за нього візьму? Памбу їден знає {25}. Дам дві копи. Що? Замало? То йди в сраку, Єлінек. Накажи, най його заколють і в кущах листям присиплють…
— Дай хоч вісім! То важний тип, кажу тобі!
— Три.
— Ти й так на мені весь час заробляєш! Мало я тобі людей доставив? Цілі села тобі приганяв, ти скнаро!
— П’ять.
— Гм. Ну, хай буде мій збиток. Гей, що він так сіпається? Придушіть його там троха! Тілько з чуттям!
Рейневан спробував вирватися. Марно. Йому закинули ремінь на шию. Душили з чуттям, кілька разів з чуттям копнули в живіт. Лупнули по голові. Він знепритомнів. Надовго.
За частоколом, біля вогнища, ґвалтований хлопець кричав і плакав. Той, кого зґвалтували раніше, стогнав і схлипував.
— Що з нами зроблять?
— Продадуть, — прошепотів у відповідь сусід, той, який раніше втишував його і остерігав. — Продадуть на погибель. Це мартагузи, пане. Людолови.
Над ранок Рейневан щосили тиснувся і тулився до інших, сплетених на долівці в один клубок, що дихав, стогнав і тремтів. Він не соромився. Важливою була кожна часточка тепла. Навіть смердючого. Зрештою, він зовсім не був вартий більше, ніж ті, смердючі.
Адже він був вартий всього лише п’ять кіп празьких грошів. Тобто десь близько десяти угорських дукатів. Тобто стільки, скільки — приблизно — коштували дві корови плюс кожух і вертель пива {26} на додачу.
На світанку був крик, вереск, прокльони, брудні матюки, копняки, удари бичів. Стиснутих у загорожі по одному виганяли через прохід в частоколі, забивали в диби — дошки з отворами для шиї і рук. Зганяли, не шкодуючи батогів, у маршові колони.
Диби Рейневана смерділи блювотинням. Воно й не дивно. На них були засохлі сліди блювоти.
Прищуватий, у сідлі кошлатого рябого коня, свиснув на пальцях. Свиснули бичі. Колона рушила. Люди голосно молилися. Бичі опускалися зі свистом і ляском.
У жаху була й добра сторона. Вимушений батогами біг підтюпцем розігрівав.
Судячи з сонця, вони рухалися на схід. Їх уже не гнали так суворо, як на світанку, не змушували бігти. Аж ніяк не з жалю або співчуття. Двоє осіб — літній чоловік і немолода жінка — впали і не могли підвестися, хоч людолови не шкодували батогів і копняків. Колону гнали далі, тому Рейневан не бачив, що сталося з тими двома, але передчуття в нього були дуже погані. Він чув гнівний голос Прищуватого, який відмовляв гейтманові Єлінеку в честі та праведності за те, що він доставляє “старих трупів”, й обзивав своїх підлеглих останніми словами за те, що ті “марнують товар”. Унаслідок інциденту їм дозволили йти повільніше. І шмагали рідше.
Рейневан накульгував, він відбив п’ятку: йому вже давно не доводилося долати пішки настільки великі відстані. Праворуч від нього хекав у дибах молодий чоловік, його ровесник. Той уже вночі, будучи явно менш отупілим, ніж решта, рваними реченнями представився як товариш столярського ремесла з Яромержа, який вирушив на вандр — це слово означало мандрівку з метою вдосконалення професійних умінь. По дорозі з Їчина до Житави на нього напали і схопили мартагузи. Ковтаючи сльози, челядник благав Рейневана, якщо тому якимось чудом вдасться викрутитися, повідомити про його долю Альжбету, дочку майстра Ружички, яромержського кравця. Він декларував, що якщо він уціліє, то повідомить вказану йому особу. Рейневан не вказав ні на кого. Він не довіряв. І не вірив у чудеса.
Вони йшли ярами, лісами, просіками у тінистих букових лісах, серед зелених ялин, серед груп яворів, ясенів і в’язів. Проминали стрункі придорожні осінні берези-красуні, вродливі, немов зодягнені в парчу принцеси. Краєвид і справді міг тішити очі й наповнювати душу радістю.
Та якось не тішив. І не наповнював.
Сонце подолало вже чималий відрізок шляху до зеніту, коли з голови колони пролунали окрики та іржання коней. Тож неприємним, болісно прикрим виявився вигляд Прищуватого, який стискав у велемовному привітанні правицю десятника, що командував кінними.