Божі воїни
Шрифт:
Рейневан трохи підупав духом — він-бо потай сподівався, що періапт дозволить викрити щось таке, що в його становищі виявилося би придатним. Адже Рупілій, будучи чарівником, міг пронести у льох якісь магічні предмети, хоч би в прямій кишці, як свого часу ув’язнений у Вежі блазнів маг Циркулос. Але Рупілій Сілезець не мав при собі нічого. І тому він був тут, підказував Рейневанові глузд, сидів у кутку і вишкіряв зуби серед інших зітлілих і розкришених кісток. Якби в нього булл інші можливості, підказував Рейневанові глузд, він би так н; закінчив.
Суворо наказавши глуздові мовчати, Рейневан приклав амулет до губів, потім до чола.
— Visum repertum, visum repertum, visum repertum…
Його руки трохи тремтіли, шепіт ледве проходив крізь горло й губи. Голод дошкуляв. Спрага — ще більше. Його почало охоплювати дивне, дуже неприємне відчуття.
Почуття відчаю.
Він не знав, скільки часу минуло, як довго він уже був у в’язниці. Він швидко втрачав лік годинам і дням, раз у раз западав на якийсь час у сон, іноді нервовий і моментальний, іноді глибокий, ближчий до летаргії. Чуття його підводили, йому марилися голоси, стогони, голосіння, шкрябання каменя об камінь, брязкіт металу об метал. Десь далеко, він міг би заприсягтися, сміялася дівчина. Хтось, він міг би заприсягтися, співав.
Gruonet der walt allenthalben, wa ist min geselle alse lange? Der ist geriten hinnen, o wi, wer sol mich minnen? {27}.“Типові симптоми, — подумав він. — Голод і зневоднення починають діяти. Я втрачаю розум. Впадаю в безумство.”
І раптом сталося таке, що переконало його в тому, що він уже впав.
Протилежна стіна льоху почала рухатися.
Шви муру явно здеформувалися, взялися брижами, як взірчаста тканина на вітрі. Стіна раптом здулася, ніби вітрило, наповнилася великою бульбашкою, яка швидко збільшувалася. Бульбашка в’язко луснула. І з неї щось вийшло.
Це “щось” було невидимим, явно прихованим чарами. Проте остовпілий Рейневан, завмерши і втиснувшись у куток, бачив контури постаті, постаті прозорої, з мінливою формою, яка в русі переливалася, немов вода. Він збагнув, чому взагалі здатний це бачити. У льоху все ще висіли залишки чарів, насланих періаптом викривання магії.
Прозора постать не помітила його, плавно просуваючись у бік скелету Рупілія. А Рейневан раптом зі сліпучою впевненістю усвідомив, що це може бути його єдиний шанс.
— Video videndum! — крикнув він з амулетом у долоні.
– Alef Tau!
Постать матеріалізувалася так зненацька, що нею аж кинуло. І це значно полегшило Рейневанові завдання. Він скочив на прибульця, як рись, хапнув, повалив на долівку. Щосили всадив кулак під ребра. Повітря вийшло з прибульця разом із брудним словом, а Рейневан схопив його за горло. Тобто хотів схопити, бо раптом дістав головою в обличчя. Хоч йому і потемніло в очах, він віддячив таким самим ударом, поранивши собі чоло об зуби. Той, кого він ударив, знову вилаявся, а потім незрозуміло крикнув. Амулет викривання магії подіяв автоматично, у льоху посвітліло. “Ну звичайно, — встиг подумати Рейневан, відчуваючи, як якась страшна сила піднімає його в повітря. — Це ж явно чарівник.” “Той, хто знається на магії”, - подумав він у польоті. “Я посягнув на мага”, - подумав за секунду до того, як зі страшного розгону врізався в мур. З’їхав по ньому і згорнувся клубком, нездатний до жодних дій.
Прибулець штурхонув його носаком чобота.
— Ти живий? — тихо запитав він.
Рейневан не відповів.
— Хто ти, до дідька?
Рейневан не відповів і цього разу, згорнувся у ще тісніший клубок.
Прибулець нахилився, підняв з підлоги амулет.
— Періапт Візумрепертум, — упізнав він з відтінком подиву в голосі. — Непогано зроблений. А мій фе-фіада ти викрив за допомогою Заклинання Істинного Бачення… Толедо?
— Alma… — застогнав Рейневан, обмацуючи голову і карк. — Mater… Nostra. Clavis… Salomonis?
— Добре, добре, досить, обійдеться без декламації. Хто зробив Візумрепертум? Ти?
— Телес… Йошт Дун. З Опатовіц.
– І з Гейдельберга, — недбало докинув прибулець. — Що там у нього?
— Усі здорові.
Прибулець переступив з ноги на ногу. Це був чоловік на вигляд сорокарічний, невисокий, опецькуватий, дуже плечистий, згорблений начебто якраз під тягарем цих плечей. Його одяг був сірим, простим і не дуже чистим вбранням пахолка або прислужника. Однак Рейневан міг побитися об заклад на будь-які гроші, що прибулець не був ні пахолком, ні прислужником.
— Даси слово, — запитав прибулець, обмацуючи ніс, — що не кинешся на мене знову?
— Не дам.
— Що?
— Я мушу звідси вибратися. Чоловік якийсь час мовчав.
— Розумію, — нарешті хрипко промовив він. — Ти сидиш в oubliette, я знаю, для чого oubliette служить. Я доставлю тобі їжу і питво. Але не роби з цього надто далекосяжних висновків.
Рейневан поглинав хліб, ковбасу і сир так, що ледве переводив подих. А легким пивом мало не захлиснувся. Погамувавши перший голод, їв повільніше, жував старанніше. Чоловік у сірому вбранні прислужника з цікавістю спостерігав за ним. Рейневан, нагодований і напоєний, відповідав цікавістю на цікавість.
— Отто де Бергов, — озвався чоловік. — Той, хто тебе сюди засадив. Він знає про твої магічні здібності?
— У загальних рисах.
— Скільки ти тут сидиш?
— А який сьогодні день?
— Самв… — чоловік заїкнувся. — Значиться, День Померлих. Commemoratio animarus.
Рейневан вицідив з дзбанка решту пива, а шкуринку хліба сховав за пазуху.
— Ти можеш перестати водити мене за носа, — повідомив він. — Коли ти пішов по їдло, я роздивився предмети, які ти приніс, ті, що отам лежать. Омела, березова кора, гілочка тису, свічка, залізний перстень, чорний камінь. Типові атрибути церемонії за померлих. А сьогодні, як випливає з твоєї обмовки, свято Самвін. Ти проникнув крізь стіну, щоб віддати шану отим кісткам. Причому за ритуалом Старших Рас.
— Влучно.
— Отже, це був твій родич. Або друг.
— Невлучно. Але перейдімо до важливіших речей. Я тобі пораджу, як уникнути смерті від голоду. До oubliette саджали багатьох, а ти сам бачиш, що скелет тільки один, не рахуючи тих стародавніх кісток. Настав добре вуха. Наставив?
— Наставив.
— Син Отто де Берга, Ян, є утраквістом і гейтманом у Таборі. Отто вбив собі в голову, що синулько-гусит чигає на нього, хоче позбавити життя і заграбастати маєток. Хоча це, на мою думку, цілковита нісенітниця, в Отто вона набула рис манії переслідування. За кожним рогом він бачить підісланого вбивцю, в кожній страві підозрює отруту. А в кожному гуситові вбачає сина-патрицида [160] , звідси й береться його заповзятість на чашників. Усе просто: ти повинен зізнатися, що ти є вбивцею, найнятим Яном де Берговим, і прибув у Троски, щоб убити Отто. ‘
160
Патрицид — батьковбивця (з лат.).