Бумеранг не повертається
Шрифт:
— Лист Ладигіну я візьму для передачі адресатові, — сказав Нікітін і, одержавши мовчазну згоду кербуда, поклав конверт у бокову кишеню.
Коли вони вийшли і, замкнувши квартиру, спускалися сходами, Нікітін спитав:
— Тут десь поблизу є зубна лікарня?
Все більше дивуючись, кербуд сказав:
— Як же, тут недалечко, вийдіть на Самотеку ліворуч, на Колгоспній площі і є зубна лікарня.
Провівши майора до самих воріт, так і не задовольнивши своєї цікавості, кербуд повернувся в контору, а Нікітін спустився кривим Троїцьким провулком до бульвару і, стримуючи бажання швидше ознайомитися з листом, що лежав у кишені, попрямував до зубної лікарні.
«Таня
Передбачення Нікітіна справдилися — перед ним лежала історія хвороби Ладигіна Григорія Івановича, 1921 року народження:
«…Пацієнт хворів переодонтитом другого великого кутнього зуба правої нижньої щелепи. Зуб був видалений і на його місце, з кріпленням на коронку першого великою кутнього зуба, поставлено виливний зуб з нержавіючої сталі…»
Захопивши з собою історію хвороби Ладигіна, Нікітін на таксі, що якраз трапилося, доїхав до Управління і взяв у слідчій частині папку з справою про «знайдення трупа в Глухівському лісі».
Пропустивши велику вступну частину протоколу, опис місця події і словесний портрет трупа, Нікітін знайшов запис, який його цікавив:
«…на нижній щелепі праворуч перший і другий кутні зуби — протези з металу білого кольору…»
Знявши копію цієї частини протоколу, Нікітін задоволено закрив папку. Сумнівів більше не залишалося: вбитий у Глухівському лісі не був молодшим компаньйоном торговельної фірми Гондурас Фрут компані, це був інженер Ладигін.
20
ЛИСТ З ПІВДЕННОУРАЛЬСЬКА
«Не знаю, чи застане тебе мій лист у Москві, чи ти вже в дорозі до наших країв.
Як мені до тебе звернутися: Гришею звати — незручно, багато років з того часу минуло, як ти був для мене Гришею; величати Григорієм Івановичем — образишся.
Пам’ятаю я Орєхову гірку… Височінь. Блакить неба. Пахне гіркою ромашкою. Ти лежиш на траві і, поклавши голову на мої коліна, повільно розгортаєш бинт. Ти виколов голкою моє ім’я на лівій руці. Рука, видно, болить, а мені радісно і страшно.
Ми були молоді й дурні.
Пам’ятаєш, як ми мріяли, а життя перевернуло наші надії, вірніше, твої. Одержали путівки. Путь-дорога в нас одна, їхати нам у Південноуральськ, на завод, нас, молодих, чекають там. А ти відступив, не хочу сказати — зробив підло, хоча був час, коли я так і думала. Словом, кімнату тобі обіцяли в Москві, місце хороше в главку. Ти, бач, хотів зробити кар’єру і залишився в Москві.
Мені здавалося, що те головне, в ім’я чого ми жили, — перед нами, і ми з тобою на порозі нового життя. А ти захотів свого, маленького благополуччя, забувши про те, що ми з тобою намріяли удвох.
Тобі, я це пізніше зрозуміла, треба було лише показного, зовнішнього. Ти ось ім’я моє на все життя на руці виколов, а з серця вирвав легко. Ти, Гришо, егоїст, черствий, бездушний себелюбець. Кажу це тобі не тому, що хочу образити. Якщо в тобі ще залишилася якась забута чиста струна, вона здригнеться й зазвучить. Прислухайся до неї, до цієї струни.
Ти, кажеш, списався з директором нашого заводу, надіслав анкету, хочеш залишити Москву, завод, на якому працюєш зараз, і працювати тут, з нами.
Що я можу сказати? Хороші інженери завжди потрібні, знайдеться робота і для тебе. Тільки от, як би тобі це сказати, Південноуральськ — не Москва, тут людина вся перед нами з усіма її думами. Якщо твій порив щирий, — приїжджай, якщо ти думаєш, що тут легше зробити кар’єру, — безглуздо, у нас на заводі не бракує хороших, талановитих людей.
Народ у нас живе не замкнено, людей люблять. Місця красиві. Природа така, що хоч вік живи — мало! Влітку просто з мого вікна видно порослу на схилі липовим підліском вершину Кабан-Тау, а нижче клубочиться пара над швидкою річкою Сакмарою. В степу дикі вишняки, рожевий дикий мигдаль, яскраво-жовта акація. Повітря — не надишешся! Хороші тут місця, і Кабан-Тау не рівня нашій Орєховій гірці.
Я навіть вірші почала було писати, так сподобалися мені тутешні місця. Про роботу говорити нема чого: створюємо сильні, розумні машини, які — сам знаєш — писати не буду.
Приїжджай, Гришо, коли з серцем, а без серця людей ми не любимо, та й кому вони потрібні такі?!
Моє життя, як ти знаєш, мене не балує: довго я тебе як хворобу в серці носила, видужала, полюбила людину хорошу, Семена Баскакова, вийшла заміж. Жили ми добре три роки, та… загинув Семен, убило його струмом на високовольтній підстанції. Живу тепер з дочкою Світланою. Заміж не збираюсь.
Якщо ти, чого доброго, знаючи про смерть Семена, думаєш, що… Я тобою, Гришо, перехворіла, як на кір, вдруге на кір не хворіють. Дружитимемо. Дитинство та юність ми разом провели, хорошого було немало. От на згадку про це і дружитимемо з тобою.
Пам’ятай, Гришо, у нас тут колектив міцний, згуртований: якщо ти людина здорова, якщо нам допомогти хочеш, та й сам повчитися, — приїжджай, а ні — подумай. Зірвешся з Москви, кімнату втратиш, потім шкодуватимеш.
Тетяна Баскакова.
Південноуральськ, Лісова вулиця, 7».
21
ВЕРСІЯ НІКІТІНА
Відклавши вбік блакитний конверт, Каширін сказав:
— Так… Життя людське. — І після паузи: — Я слухаю тебе, Степане.
І по тому, як він це сказав, Нікітін зрозумів, що лист Баскакової зворушив його своєю теплотою і щирістю.
— Поки що хорошого мало, Сергію Васильовичу. Якщо побудована нами версія правильна і Гонзалес (хоч я впевнений, що він такий же Гонзалес, як я принц датський) і Гонзалес з документами інженера Ладигіна поїхав до Південноуральська, — не жити цій жінці, Тетяні Баскаковій, коли ми вчасно не вживемо необхідних заходів. Гіпотеза перша: Гонзалес не знає про існування Тетяни Баскакової. Вона чекає людину, з якою зв’язана майже вся її юність, і раптом… приїжджає інша, зовні схожа на знайомого з дитячих років Гришу Ладигіна, але чужа, невідома їй людина. Сумніваюся, щоб при першій же зустрічі Баскакова не виказала йому свого недовір’я. Крім того, її звуть Таня, а по татуїровці Ладигіна їм це ім’я знайоме. Вже одного цього досить, щоб вони вбили її.