Бумеранг не повертається
Шрифт:
— Стривай, ти ж сказав, що продав токареві, — поправив його Нікітін.
— Капітан Антонов за цей час став підполковником, а токар Фетісов — інженером. Люди виросли, змужніли, а «Олімпія» спрацювалась і стала придатною хіба що на звалище. Фетісов купив собі «Победу», а стареньку «Олімпію» подарував знайомому хлопчині з під’їзду свого будинку фезеенникові Володі Лещуку. Володя, маг і чарівник у галузі техніки, сам відремонтував машину і проїздив на ній близько чотирьох років, поки не надумав купити «Москвича». Лещуку не вистачало трьох тисяч,
— А опинилася вона на Ваганьковському! — вставив Нікітін.
— Точно. Коли Володя Лещук уже збирався виїжджати з Коптєва, до нього підійшов громадянин і запропонував за машину три тисячі карбованців. Лещук тут же одержав гроші, громадянин сів у машину й поїхав. Оформлення угоди вони призначили на понеділок наступного тижня. Лещук у призначений день чекав його у нотаріальній конторі дві години, але громадянин так і не з’явився.
— Ти, Колю, майстер жили вимотувати! Хто ж був цей новий власник «Олімпії»? — спитав Нікітін.
— Володя каже, що він назвав себе Васильєвим. За його описом, це маленький, кремезний чолов’яга, в літній шкіряній тужурці на блискавці і теплій ушанці. Рудоволосий, неголений з світлими очима і густим ластовинням на обличчі. Лещук звернув увагу, що коли рудий сів за руль і спробував ножне гальмо, він натиснув педаль каблуком, а носок його чобота був неначе порожнім. Рудий йому пояснив, що «відморозив пальці, довелося відтяти». Оце і вся історія «Олімпії», розпочата підполковником Антоновим, продовжена інженером Фетісовим і закінчена знатним токарем Володимиром Лещуком.
— Ти ж сказав, фезеешником…
— То було чотири роки тому, а тепер Лещук знатний токар, — пояснив Гаєв.
Становище ускладнюється, виникла нова особа — веснянкуватий чоловік з обмороженими ногами.
22
ПАТРІК РОГГЛЬС
Збираючись побродити на лижах і до обіду повернутися в Москву, Машенька і Роггльс зустрілися на вокзалі. День був святковий, пасажирів багато, у вагоні електрички довелося весь час стояти. Вони дуже змерзли і навіть по дорозі на дачу, бігаючи наввипередки, довго не могли зігрітись.
Білясте, імлисте небо, підсвічене багряним сонцем, обіцяло вітер. На дачі було холодно і непривітно. Машенька з ногами залізла в крісло, накрилася пледом і спостерігала за Роггльсом. Укладаючи над скіпкою і берестом дрова, Патрік розповідав:
— Ще хлопчиком я жив на півдні у батькового брата Едда. Там у скотарів я багато чому навчився, зокрема і розпалювати сирі дрова. Дивись, вони зараз спалахнуть, мов порох. — І справді, вогник побіг попід дровами, і незабаром їх охопило полум’я.
Стежачи за вмілими, вправними рухами Патріка, Машенька відверто любувалася ним, і в той же час їй здавалося, що Патрік чимось схвильований, але намагається
— До речі, — згадала вона, — дай, будь ласка, сумочку, я похвалюся своїми успіхами!
Роггльс подав їй сумочку і сів поруч. Машенька витягла ролик пропиленої плівки і, показуючи кадри негатива, пояснювала:
— Дивись, Пат, це наш будинок. Я фотографувала його від Устинського мосту. Це діти на санчатах. А це голуб миру, він сів на ствол гармати біля музею Революції, і я встигла його захопити в кадр. Вийшов символічний знімок! Ось репродукція портрета, що висить у батька в кабінеті.
— Ти, Машенько, справді, робиш успіхи, — сказав задоволено Роггльс, проглядаючи негатив. — Коли щире перо журналіста підкріплює гостре око фотографа, народжується правда такої викривальної сили, від якої нікуди не дінешся. Поки ти досконало оволодієш мовою, фотокамера буде твоєю професією. Доповнюючи одне одного, ми працюватимемо разом. Ти мусиш кожного дня по кілька годин займатись фотографією. У нас, Машенько, залишається мало часу, дуже мало, — підкреслив він.
— Я тільки не розумію, Пат, чому ти наполягаєш на тому, щоб я працювала з цією «іграшкою». У мого «Федика» більший кадр, і він надійніший в роботі.
— Навчившись працювати цією камерою, ти легко оволодієш іншою. Крім того, у «Мінокса» є одна величезна перевага. Камера менша за твою пудреницю і легко вміщається в сумочці. З такою «іграшкою» можна пролізти всюди. Фотокореспондентів у нас багато, конкуренція скажена, з фотокамерою майже нікуди не можна потрапити, молодчики з приватних агентств оберігають від репортерського ока все те, що ховається за «буржуазною мораллю» і «приватною ініціативою». Пам’ятаєш, я тобі, Машенько, якось говорив, що ця камера має свою історію?
— Так, пам’ятаю. Ти обіцяв розповісти.
— Ця камера була у кореспондента Джо Сендерса. Заховавши «Мінокс» під устілку в каблук черевика, Джо пройшов рентгеногляд і пробрався в окружну тюрму Спікенбурга як свідок страти гангстера Віллі Форбса. Зробивши знімок в момент страти, Джо викрив підміну. За великий хабар Форбс опинився на волі, а замість нього був страчений хлопець, що вкрав з комори фермера шматок обгризеного пацюками бекону.
— Який матеріал для повісті! Гангстер, професіональний грабіжник і вбивця — на волі, а жебрак, голодна людина, що вкрала шматочок свинини, — на електричному стільці!
— Ні, Машенько, не це тема моєї повісті. Мої задуми ширші й значніші! — сказав Роггльс і, діставши блокнота, прочитав. «…Зрозуміло, що „всю правду“в пресі розповісти і не можна, але як відносно того, щоб розповісти тільки правду?». Це писав О’Генрі — мій улюблений письменник. О’Генрі хотів сказати правду про буржуазне суспільство вустами людини, що опинилася на безлюдному острові серед океану, без всякої надії вибратися звідти. О’Генрі не вдалося здійснити цього задуму, і мені хочеться зробити це за нього…