Бумеранг не повертається
Шрифт:
— Гестапо не було зі мною гуманним. Я не витримав і почав працювати на німців. Потім, погрожуючи мені викриттям, вони перекинули мене сюди, на Урал. Шеф вимагав одного — працювати, увійти в довір’я і чекати вказівок. У сорок другому році я тут поступив на завод, працював, користувався довір’ям і вже забув про існування шефа, як раптом з’явився чоловік. Він передав мені рацію, шифр, зброю і навіть гроші. Від нього я довідався, що в мене новий хазяїн.
— Наскільки я розумію, коли б не страх, ви побігли б зараз
— Тепер пізно. В цій божевільній скачці я поставив на вашого коня. Що буде, те й буде! — закінчив Ржанов, здивувавшись сам тому, наскільки природно він це сказав.
— Цей кінь прийде першим! Можете не сумніватись, — поблажливо сказав Балт.
«Він прийде першим на смітник історії», подумав Ржанов.
— Я теж, як і ви, рядовий у цій війні в сутінках, — продовжував Балт. — І у мене є свої рахунки з Росією. Я народився на Балтиці і в сороковому році емігрував за океан. Але не страх, а тим більш не політичні міркування штовхнули мене на цю небезпечну справу.
— А що ж? — з інтересом спитав Ржанов.
— Біг бізнес! Чарлз Інгольс добре платить, — з цинічною відвертістю сказав Балт і додав — Я вважаю, що вам не слід знати подробиць моєї автобіографії! Навіщо обтяжувати боягуза чужою таємницею? Ну, ну, — примирливо сказав він, помітивши, що його співрозмовник погрозливо стиснув кулаки. — Вам же буде краще. Я постачатиму вас інформацією, ви будете її зашифровувати і передавати шефові, а він далі по ланцюжку. Де я перебуватиму, що робитиму, — ви не знатимете.
— Мене це влаштовує, — з внутрішнім жалем зауважив Ржанов.
Весь цей день і ніч минули відносно спокійно, якщо не рахувати неодноразового поривання Ржанова засудити мерзотника за суворим законом людської совісті і пристрелити! Звичайно, це було б нерозумно й егоїстично. Ржанов це розумів і, стримуючи себе, годував його, наливав йому коньяк, спав з ним в одній кімнаті, дихав з ним одним повітрям.
24
ПРОБУДЖЕННЯ
Коли Маша, спираючись на кизилову паличку, йшла від платформи електрички до дачі Роггльса, її охопило звичайне перед зустріччю з ним нетерпіння і якесь нове, не незнайоме їй почуття тривоги. З часу їх лижної прогулянки минуло два дні. За ці дні Патрік лише один раз подзвонив по телефону і ввічливо запитав про здоров’я. Непокоячись дедалі більше й більше, вона відчинила хвіртку.
У передвечірніх синявих сутінках здавалося, що високі старі сосни, мов колони, підтримують темний небосхил. Молодий, запорошений снігом ялинник з обох боків облямовував вузеньку, погано розчищену стежку, що вела в глиб ділянки. У вікнах не було світла. Будинок виглядав похмурим і покинутим. З тривогою в серці Маша піднялася на ганок і відчинила двері. Патрік зустрів її непривітно:
— Не роздягайся, піч не
Маша сіла в крісло. Роггльс кинув на її коліна плед і, глибоко засунувши руки в кишені пальта, мовчки почав ходити по кімнаті.
Минуло кілька хвилин. Мовчанка стала особливо нестерпною, і Машенька не витримала:
— Ти не радий, що я прийшла?
— Ні, Машенько, як завжди, я радий тобі, але… нам треба серйозно поговорити.
— Ти сумніваєшся, що зі мною можна про щось серйозно говорити?
Не відповівши на її запитання, Роггльс. сказав:
— Ти мусиш сьогодні ж одержати згоду батька на реєстрацію шлюбу, відкладати більше не можна. Візу ти можеш одержати тільки як моя дружина, як Марія Роггльс.
— Розумію.
— Далі: я вважаю, що ти повинна знати все, що стосується твого майбутнього. За заповітом мого батька невелике майно і наш будиночок в Альтаїрі належить моїй матері, Елізабет Роггльс. Під тиском сенатської комісії, ти це знаєш, мати зреклася мене. Ніяких заощаджень у мене особисто немає і…
— У нас, Пат, є руки, і ми вміємо працювати.
— У них є чорний список і реальна можливість позбавити нас будь-якої роботи.
— Хто любить, той бореться і перемагає.
— Перемоги не бувають без поразок.
— Ти боїшся поразок?
— За себе я не боюсь. Я боротимусь, поки у мене вистачить сил.
— Ти боїшся за мене?
— Так.
— Які у тебе для цього підстави?
— У тебе невистачить мужності для цієї боротьби.
— Патрік, я тобі казала…
— Пам’ятаю, — перебив її Роггльс: — «Не задумуючись, я виконаю все, що ти від мене вимагатимеш». Крім того, ти сказала: «… Я вірю в тебе».
— Ти сумніваєшся в цьому?
— Я випробую твою віру і твою мужність.
— Це твоє право.
— І я скористаюся цим правом.
Він ніколи не говорив з нею так різко. Машенька відчула, як від хвилювання похололи її пальці, і, мов недосвідчений боєць перед неминучим ударом, заплющила очі.
— Ти казала, — продовжував Роггльс, — що часто буваєш у батька в його службовому кабінеті. Ти поїдеш зараз в інститут, пройдеш до батька в кабінет і зробиш «Міноксом» фотографії з останньої роботи Андрій Дмитровича, проявиш плівку і завтра до дванадцятої дня принесеш її мені.
Машенька розплющила очі, подивилась на Патріка й окинула поглядом кімнату. Їй здавалося, що все це сказав не він, а хтось інший, але в кімнаті, крім них, нікого не було, і обличчя Роггльса було спокійне, наче він сказав якусь пусту фразу, що не мала ніякого значення.
— Те, що я вимагаю від тебе, — жахливо, але я хочу знати силу віри в мене і міру твоєї любові. Якщо ти справді любиш і віриш у мене, ти це виконаєш, ти будеш впевнена в тому, що я не використаю цих знімків на шкоду твоєму батькові.