Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Ти що! — Алан щосили намагався не виказати, що він шокований, але нічого не зміг із собою вдіяти. — Вона не винна в тому, що…
— Та невже? Вона ходила з ним на Ситго. Вона бачила те, що бачив він. Хтозна, що він їй розповів, коли вони закінчили робити тварину з двома спинами. А вона далеко не дурна. Он як вправно облагодила ту оборудку. — Алан здогадався, що Бертові йдеться про її фокус із корветом. — Вона не може не знати, що сама стала проблемою. Не може не знати!
Тепер гіркота в його голосі звучала страхітливо чітко. «Він ревнує, бо вона вкрала в нього найкращого друга, — подумав Алан. — А ще заздрить своєму найкращому другові, бо той відхопив собі найвродливішу в світі дівчину».
Нахилившись, Алан узяв Катберта за плече. Берт перервав своє похмуре споглядання подвір’я і глянув на друга. Його вразила невблаганність виразу обличчя Алана.
— Це ка, — сказав Алан.
Катберт глузливо посміхнувся.
— Та якби щоразу, коли хтось списував крадіжку, хіть чи іншу дурість на ка, мене годували гарячим обідом…
Алан ще сильніше, до болю стиснув його плече. Катберт міг би звільнитися від його руки, але не став цього робити. Натомість він пильно подивився на Алана. Жартувати йому не хотілося. Принаймні, зараз.
— Звинувачення — це саме те, чого ми з тобою не можемо собі дозволити, — сказав Алан. — Невже ти не розумієш? І якщо вони потрапили у вихор ка, нам не треба їх звинувачувати. Ми не можемо звинувачувати. Маємо бути вище від цього. Він потрібен нам. І, може статися, що вона теж.
Катберт довго-предовго дивився в очі Аланові, і Алан бачив, що в душі Берта точиться боротьба між гнівом і розважливістю. Нарешті (мабуть, лише на короткий час) переміг здоровий глузд.
— Гаразд, добре. Це ка, улюблений для всіх цап-відбувайло. Адже для цього й існує великий невидимий світ, чи не так? Щоб ми не отримували на горіхи за наші тупі вчинки? А зараз відпусти мене, Алане, поки ти не вивихнув мені плече.
Алан полегшено відкинувся на спинку крісла.
— Якби ж ми тільки знали, що робити з Крутояром. Якщо не почати обрахунок там…
— Є в мене одна ідейка, — сказав Катберт. — Але для її втілення потрібні спільні зусилля. Роланд міг би допомогти… звісно, якщо бодай комусь із нас двох хоча б на кілька хвилин вдасться привернути до себе його увагу.
Вони трохи посиділи мовчки, дивлячись на подвір’я. В бараці туркотіли голуби, ще одне яблуко розбрату між Роландом і Бертом в ті дні. Алан скрутив собі цигарку. Робив він це повільно, готова цигарка мала досить кумедний вигляд, але, коли він її припалив, трималася купи.
— Бачив би тебе твій батько. Живцем би шкуру здер, — зазначив Катберт, щоправда, з захватом. Через рік, коли в небі з’явиться Мисливець, всі троє будуть уже затятими курцями, засмаглими молодиками, чиє дитинство примусово лишилося в минулому.
Алан кивнув. Від міцного тютюну Зовнішньої Дуги йому запаморочилося в голові й задерло в горлі, але цигарка зазвичай заспокоювала його, а саме тієї миті його нерви потребували заспокоєння. Він не знав, як Берт, але йому самому тими днями в повітрі вчувався запах крові. Можливо, навіть їхньої. Страшно йому не було, принаймні, поки що, але відчуття тривоги не полишало його ні на мить.
Хоча змалечку їх муштрували, як яструбів, під зброю, Катберт і Алан досі поділяли одне помилкове переконання, властиве багатьом хлопчикам їхнього віку: переконання в тому, що дорослі кращі за них, принаймні в таких справах, як планування і роздуми, переконання в тому, що дорослі знають, що вони роблять. Роланд, навіть попри свою любовну лихоманку, вже в це не вірив, але його друзі забули, що у грі в Замки обидві сторони діяли наосліп. Вони б неабияк здивувалися, якби знали, що принаймні двоє з трьох Великих мисливців за трунами дедалі більше непокояться через трьох молодиків із Внутрішнього світу і вже вкрай знудилися від очікування, в яке грали обидві сторони.
Якось рано-вранці, коли Мисливець вже виріс наполовину, Рейнолдз і Діпейп разом спустилися сходами з другого поверху «Раю для подорожніх». У великій залі було тихо, за винятком похропування і посвистування крізь слиз у носі. Гулянка у найбучнішому шинку Гембрі вкотре скінчилася.
Джонас у компанії мовчазного гостя грав у Терплячку Канцлера за столиком Корал ліворуч від стулкових дверей. Тієї ночі на ньому був плащ, а з рота, коли він схилявся над картами, трохи парувало. Морозу надворі ще не було, але невдовзі він ударить — про це свідчив крижаний холод у повітрі.
Його гість теж дихав парою. Скелетоподібний Кімба Раймер був укутаний у сіру накидку, подекуди звеселену помаранчевими смужками. Вони з Джонасом саме збиралися потеревенити про справи, коли з’явилися Рой і Клай (Пінч і Джиллі, подумав Раймер), вочевидь до наступної ночі вже скінчивши орати й сіяти в ліжках на другому поверсі.
— Елдред, — сказав Рейнолдз, а тоді: — Сей Раймер.
Раймер кивнув у відповідь, з ледь помітним презирством обводячи поглядом Рейнолдза і Діпейпа.
— Довгих днів і приємних ночей, джентльмени.
«Атож, світ зрушив з місця, — подумав Раймер, — якщо такі мерзенні люди стають важливими персонами». Сам Джонас був лише трохи кращий за них.
— Можна на пару слів, Елдреде? — спитав Клай Рейнолдз. — Ми тут з Роєм перемовилися, і я…
— А дарма, — перебив Джонас своїм деренчливим голосом. Помираючи, Раймер не здивується, коли почує, що такий самий голос у Ангела Смерті. — Від балачок ви ще, Боже борони, думати почнете. А думати для таких, як ви, небезпечно. Це як колупати в носі гострим кінцем кулі.
Діпейп огидно захихотів, наче до нього не дійшло, що жарт стосувався і його теж.
— Джонасе, слухай, — почав Рейнолдз, а тоді з сумнівом зиркнув на Раймера.
— Від сея Раймера у нас таємниць нема, — Джонас виклав новий ряд карт. — Він же наш головний начальник. Я граю в Терплячку Канцлера на його честь.
Рейнолдз вочевидь збентежився.
— Я думав… тобто я гадав, що мер Торін…
— Гарт Торін не бажає знати жодних подробиць нашої домовленості з Добрим Чоловіком, — сказав Раймер. — Його цікавить щодо цього лише доля прибутку, пане Рейнолдз. Його думки зараз зайняті тим, щоб Свято Жнив пройшло гладко і щоб його оборудка з юною леді… успішно добігла кінця.