Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Вдома. Це не має значення.
— Ти мене загіпнотизуєш?
— Еге ж… думаю, з тобою таке вже робили раніше, — патрон зарухався швидше, то на схід, то на захід уздовж рухливих кісточок пальців. — Можна?
— Еге, — сказала вона. — Якщо зможеш.
Він зміг. Сюзен поринула в гіпнотичний стан так швидко, що в нього не лишилося сумнівів: таке вже відбувалося з нею раніше, до того ж нещодавно. Втім, добитися від неї правди він не міг. Вона з готовністю відповідала на всі питання ( балакуча сонька, як сказав би Корт), але до певної межі. І не тому, що хотіла дотримуватися правил пристойності чи дівочої скромності — вона спала на березі струмка з розплющеними очима і виповідала йому далеким, проте спокійним голосом про те, як стара відьма її оглядала і як намагалася її «попестити» (зачувши це, Роланд стис руки в кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру долонь). Проте був один пробіл, коли вона нічого не пам’ятала.
Вона і Рея вийшли за двері хижки, стояли під сяйвом Місяця-Цілунку, сказала Сюзен. Вона пам’ятала, що відьма пестила її волосся. Її дотик викликав у неї відразу, але Сюзен нічого не могла з цим удіяти. Руки не слухалися, налилися свинцем, язик не повертався у роті. Вона могла лише стояти, поки відьма нашіптувала їй на вухо.
— Що? — допитувався Роланд. — Що вона шепотіла?
— Не знаю, — відказала Сюзен. — Решта — рожеве.
— Рожеве? Що це означає?
— Рожеве, — повторила вона, наче не розуміючи, як Роланд може бути таким тупим. — Вона говорить: еге ж, отак, ти гарне дівча, а далі все рожеве. Рожеве і яскраве.
— Яскраве.
— Еге ж, як місяць. А тоді… — вона помовчала. — Тоді, мабуть, воно перетворюється на місяць. Може, Місяць-Цілунок. Яскраво-рожевий Місяць-Цілунок, круглий і повний, як грейпфрут.
Він намагався проникнути в її пам’ять іншими шляхами, проте безуспішно — кожна стежка приводила до тієї яскравої рожевості, що попервах затьмарювала її спогади, а потім зливалася у повний місяць. Роландові це ні про що не говорило. Він чув про синій місяць, але про рожевий — ніколи. Єдине, в чому він не сумнівався, — стара відьма дала Сюзен дуже потужну команду забути.
Він вагався, чи проникати глибше (вона б дозволила), але не наважився. Його досвід обмежувався гіпнотизуванням друзів — учнівськими вправами, веселими та час від часу страшнуватими. Але тоді будь-якої миті Корт чи Ванней могли виправити помилку, якби все пішло не так. Зараз же вчителів поряд не було, учні лишилися в школі самі. Що, як він поведе її глибше, а потім не зможе повернути назад? Йому казали, що в підсвідомості також водяться демони. І якщо спуститися до них, вони могли виплисти зі своїх печер тобі назустріч…
До всього ще й сутеніло. Залишатися тут, у діброві, на довше було безглуздо.
— Сюзен, ти мене чуєш?
— Еге ж, Роланде, я добре тебе чую.
— Гаразд. Зараз я прочитаю віршика. Поки читатиму, ти прокидатимешся. А коли закінчу, ти прокинешся повністю і пам’ятатимеш кожне слово з того, про що ми розмовляли. Розумієш?
— Еге.
— Слухай: ведмедики, пташки, рибки і зайченятка здійснять коханої мрію спочатку.
Її усмішка, коли вона повернулася до свідомості, була найпрекраснішим з усього, що він будь-коли бачив. Вона обійняла його за шию і вкрила обличчя цілунками.
— Ти, ти, ти, ти. Ти моя мрія, Роланде. Моя єдина мрія. Ти і тільки ти, навіки.
Вони знову кохалися, на березі, біля дзюркотливого струмка, обіймаючи одне одного так міцно, як тільки могли, обмінюючись диханням і живучи подихом іншого. Ти, ти, ти, ти.
Через двадцять хвилин він підсадив її на спину Феліції. Нахилившись, Сюзен взяла його обличчя в руки й міцно поцілувала.
— Коли ми знову побачимось? — спитала.
— Скоро. Але нам треба бути обережними.
— Еге ж. Обережними, як двом закоханим. Як добре, що ти розумний.
— Ми можемо переказувати щось через Шимі, та не дуже часто.
— Еге. Роланде, ти знаєш павільйон у «Зеленому серці»? Поблизу того місця, де за ясної погоди подають чай, тістечка та інше?
Він знав. Приблизно за п’ятдесят ярдів від в’язниці й міської зали зібрань на північ по Гіл-стріл розташовувалося «Зелене серце», одне з найприємніших місць для відпочинку в усьому місті — з химерними стежками, столиками під парасольками, трав’янистим павільйоном для танців і звіринцем.
— За павільйоном є кам’яна стіна, — сказала Сюзен. — Між павільйоном і звіринцем. Якщо раптом я буду тобі дуже потрібна…
— Ти завжди дуже мені потрібна.
Його серйозність викликала в неї усмішку.
— В стіні внизу є рожевуватий камінь. Ти побачиш. Змалечку ми з подружкою Емі частенько лишали під ним записки. Я зазиратиму під нього, коли буде нагода. І ти зазирай.
— Еге ж, — якщо діяти обережно, то Шимі деякий час зможе їм допомагати. І червоний камінь теж, якщо не світитися. Та якими б обачними вони не були, з часом усе одно правда вийде назовні, бо Великі мисливці за трунами вже знали про Роланда і його друзів більше, ніж хотілося Роландові. Але він хотів з нею бачитися, хай там що. Йому здавалося, він помре, якщо не буде її бачити. Й одного погляду на неї йому було досить, щоб збагнути: вона відчуває те саме.
— Особливо стережися Джонаса та інших двох, — сказав він.
— Добре. Ще один поцілунок?
Він радо її поцілував і не менш радо стягнув би з коня, щоб кохатися вчетверте… але час було взятися за розум і поводитися обачніше.
— До зустрічі, Сюзен, я кохаю тебе.
— І я тебе, Роланде. Моє серце належить тобі.
А серце в неї велике, подумав він, коли за нею зімкнулися верби. І тягар, що лежав у неї на душі, став тепер його тягарем. Він зачекав, поки вона від’їде на пристойну відстань, потім сів на Вітра і поїхав у протилежний бік, знаючи, що гра увійшла в найнебезпечнішу стадію.
Невдовзі по тому, як роз’їхалися Сюзен і Роланд, Корделія Дельгадо вийшла на ганок крамниці Гембрі, навантажена коробкою з продуктами і тривожними думками. Думки були тривожними через Сюзен, авжеж, через неї, через кого ж іще. Корделія боялася, що Сюзен щось утне до Жнив.
Проте ці думки швидко розсіялися, коли чиїсь сильні руки вихопили в неї коробку. Від несподіванки Корделія зойкнула, склала руки дашком над бровами від сонця і роздивилася Елдреда Джонаса, який стояв між тотемами Ведмедя і Черепахи та шкірився до неї. Його волосся, довге й біле (та, на думку Корделії, прекрасне), розсипалося на плечах. Серце в Корделії закалатало частіше. Вона завжди нерівно дихала до таких чоловіків, як Джонас, усміхнених і до певної міри зухвалих жартівників, але ставних і підтягнутих.