Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Що там у них у бараку ще може бути?
— Може, щось таке для передавання звісток. Найімовірніше — геліоґраф. А десь за межами Петлі який-небудь пастух або фригольдер, ласий до грошей, хтось, кого вони навчили читати повідомлення і передавати їх далі або відносити власноруч. Але невдовзі передавати якісь там звістки буде пізно, чи ж не так?
— Можливо. Проте не пізно зараз. Діти вони чи ні, та вони мене турбують.
— Запевняю вас, причин хвилюватися нема. Дуже скоро я буду заможний, а ви так і просто багатієм. Самим мером, якщо забажаєте. Хто вам завадить? Торін? Він тюхтій. Корал? Та вона сама допоможе вам його пов’язати, клянуся. А, може, ви навіть бароном захочете стати, якщо цей титул ще можна буде воскресити, — помітивши, як зблиснули в Раймера очі, Джонас посміхнувся. В колоді саме нагодився Матвій, і він поклав його до решти Канцлерів. — Так, я нюхом чую, чого воліє ваша душа. Золото й коштовності — це чудово, але ніщо так не підносить тебе у власних очах, як люди, котрі перед тобою б’ють поклони, чи не так?
— Вони, напевно, вже побували на пасовиськах, — сказав Раймер.
Джонасова рука застигла над розкладом карт. Ця думка і його самого вже не раз навідувала, особливо впродовж останніх двох тижнів.
— Як ви гадаєте, скільки часу потрібно, щоб порахувати наші неводи, човни і трали? — спитав Раймер. — Вони вже мають бути на Крутоярі, рахувати корів і коней, нишпорити по коморах, вивчати ґрафіки приплоду. Вони мали там бути ще два тижні тому. Якщо тільки не знали, що там знайдуть.
Джонас збагнув, на що натякає Раймер, але не йняв віри. Він просто не міг повірити, що хлопці, які голилися лишень раз на тиждень, були здатні на таке віроломство.
— Ні, — сказав він. — Це ваше боязке серце вам підказує. Вони так стараються зробити все правильно, що повзають довкруж, як старі шкарбани з поганим зором. Зовсім скоро вони вже будуть на Крутоярі, а там пнутимуться зі шкіри, щоб усе гарненько полічити.
— А якщо ні?
Гарне питання. Позбутися їх, подумав Джонас. Наприклад, із засідки. Три постріли з укриття, і нема більше малих. Поголос, звісно, піде — хлопців у містечку любили, — але до Ярмарку Раймер триматиме все під контролем, а після Свята Жнив це вже не матиме значення. Втім…
— Я поїду в смугу К, пороздивляюся, — нарешті сказав Джонас. — Сам, без Клая і Роя, вони тільки заважатимуть.
— Добра думка.
— Може, ви бажаєте скласти мені компанію.
Кімба Раймер знову холодно посміхнувся.
— Навряд.
Джонас кивнув і знову роздав карти. Їхати в Смугу К трохи ризиковано, проте він не думає, що виникнуть проблеми — особливо, якщо поїде сам. Вони лише хлопчики, до того ж більшу частину дня їх немає в бараці.
— Коли я можу сподіватися звіту, сей Джонас?
— Тоді, коли я буду готовий вам його надати. Не квапте мене.
Раймер підняв обидві тонкі руки й простягнув їх долонями до Джонаса.
— Благаю прощення, сей.
Змінивши гнів на милість, Джонас кивнув. Перевернув ще одну карту. Петро, Канцлер Ключів. Джонас поклав карту у верхній ряд і дивився на неї, перебираючи пальцями своє довге біле волосся. З карти він перевів погляд на Раймера, котрий дивився на нього, звівши брови.
— Ви всміхаєтеся, — констатував Раймер.
— Атож! — Джонас знову почав роздавати. — Я щасливий! Усі Канцлери відкрилися. Скидається на те, що в цій грі я вийду переможцем.
Для Реї пора Мисливця обернулася гірким розчаруванням і невдоволенням. Її плани пішли шкереберть, а через невчасний стрибок кота вона не знала, як і чому. Певно, хлопчисько, яке позбавило її цноти, не дало їй відрізати кучму… але як? Хто він такий насправді? Вона дедалі більше над цим замислювалася. Але цікавість була не в змозі вгамувати лють. Рея з Коосу не звикла до поразок.
Вона зиркнула через усю кімнату, туди, де, зіщулившись, сидів і спостерігав за нею кіт Чахлик. Зазвичай він одпочивав у каміні (схоже, йому подобалася прохолода повітряних потоків, що вирували у комині), та відколи хазяйка підпалила йому шкуру, Чахлик надавав перевагу стосу дров. І, зважаючи на Реїн настрій, мудро чинив.
— Скажи спасибі, що я взагалі тебе не прибила, паскудний ти потрох, — пробурчала стара.
Вона повернулася до кристала і знову почала робити над ним паси, але в кулі лише вирувало рожеве полум’я, а зображення не з’являлося. Зрештою Рея підвелася, пошкутильгала до дверей, розчахнула їх і визирнула в нічне небо. Місяць уже збільшився наполовину, і на його яскравій поверхні чітко проступав Мисливець. Увесь потік брудної лайки, який Рея не наважувалася вилити на кристал (хтозна, яка істота там, усередині, а раптом вона образиться?), дістався місяцеві. Відьма двічі вгатила кістлявим кулаком об одвірок, видобуваючи з пам’яті всі прокльони, які тільки могла згадати, навіть ті, якими обмінюються діти на гральному майданчику. Вперше в житті вона так лютувала. Вона віддала дівчиську наказ, а те чомусь не послухалося. Сучка заслуговувала на смерть за те, що насмілилася повстати проти Реї з Коосу.
— Але не одразу, — прошепотіла стара. — Спершу її мають виваляти в пилюці, потім обдзюрити так, щоб пилюка стала багнюкою й розмастилася по всьому її білявому волоссю. Щоб її принижували… били… обпльовували…
Вона знову вгамселила кулаком об двері, цього разу розбивши кісточки до крові. Та виною всьому було не лише те, що дівчина не скорилася наказові. Існувала ще одна проблема, пов’язана з першою, проте набагато серйозніша: тепер Рея була надто засмучена і могла користуватися кристалом лише в рідкісні не прогнозовані моменти. Вона знала, що паси руками й заклинання безсилі. Слова й жести були лише способом сконцентрувати силу волі. Кристал реагував тільки на це — силу волі й зосереджену думку. А тепер, через ту шльондру та її малолітнього коханця Рея була надто розлючена, щоб зосередитися й розсіяти рожевий туман, що вирував у кристалі. Вона не могла нічого бачити, бо лютувала.
— Як зробити все так, як було раніше? — запитала Рея в примарної фігури на місячній поверхні. — Скажи мені! Скажи! — Але Мисливець мовчав. І зрештою Рея побрела назад у хижу, облизуючи скривавлені кісточки.
Помітивши, що вона повернулася, Чахлик забився у заснований павутинням куток між дровами і комином.
Розділ II
ДІВЧИНА БІЛЯ ВІКНА
Тепер Мисливець «набив пузо», як казали старожили. Навіть удень він прозирав на небі, блідий упир, захоплений зненацька яскравим сонячним світлом осені. Перед закладами на кшталт «Раю для подорожніх» і на ганках великих ранчо, таких як «Рокінг Б» Ленґіла і «Ледача Сюзен» Ренфру, з’явилися опудала, набиті соломою й одягнені в старе дрантя. На кожному було сомбреро, кожне тримало в руках кошик із овочами-фруктами і зирило на світ, що стрімко порожнів, своїми очима, шитими білими стібками.
Дороги загачували вози, наповнені баклажанами. Врожай яскраво-помаранчевих гарбузів і пурпурових гострокоренів уже зберігався у коморах. На полях копали картоплю. Перед крамницею Гембрі на різьблених фігурах вартових висіли амулети на врожай.
Всі дівчата Меджису шили костюми на Ніч Жнив (часом схлипуючи над ними, коли робота просувалася повільно) і мріяли про хлопців, з якими танцюватимуть у павільйоні «Зеленого серця», їхнім маленьким братикам не давали спати думки про ігри й призи, які вони здобудуть на карнавалі. Навіть їхні батьки, хоч і стомлені, з болем у руках і спині, думали про принади Свята Жнив.