Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Біль у стегні минувся разом з вологою погодою. Болісна невпевнена хода, якою він пересувався останній тиждень, знову стала ледь помітним накульгуванням. Либонь, одного-двох кухлів пива на свіжому повітрі цілком вистачить, проте з голови йому не йшла думка про дівчину. Молоду, з гладенькою шкірою й високими грудьми. Свіжий, приємний подих. Свіжі, ніжні губки…
— Містере Джонас? Елдреде?
Усміхаючись, він повернувся до власниці голосу. Але то була не простодушна дівчина-квітка з широко розплющеними очима й вологими розтуленими губами, а кістлява жінка, в якої вже не за горами
— О Корделія! — він узяв її руку в обидві долоні. — Яка ви сьогодні гарна!
На її щоках проступив слабкий рум’янець, і вона всміхнулася. На мить стала виглядати не на шістдесят, а лише на сорок п’ять. «Але ж їй не шістдесят, — подумав Джонас. — Ці зморшки біля рота й синці під очима… раніше їх не було».
— Це дуже люб’язно з вашого боку, — сказала вона, — але я так не вважаю. Я не спала, а коли жінки мого віку не сплять, вони швидко старіють.
— Шкода, що ви погано спите. Але, либонь, тепер, коли погода перемінилася…
— Це не через погоду. Я можу поговорити з вами, Елдреде? Я дуже багато думала і зрозуміла, що ви єдина людина, до якої я могла би звернутися по пораду.
Він розплився в усмішці. Поклавши її руку собі під лікоть, він накрив її своєю рукою. Обличчя Корделії тепер пашіло жаром. Коли в голові стільки крові, вона говоритиме годинами. І Джонас підозрював, що кожне слово цієї розмови обіцяло бути цікавим.
Жінкам певного віку й темпераменту чай розв’язував язика навіть краще, ніж вино. Ні хвилини не вагаючись, Джонас розпрощався зі своїми планами випити пива (і спокусити дівку-квітку).
Всадовив сей Дельґадо в теплому сонячному кутку павільйону «Зеленого серця» (зовсім неподалік червоного каменя, добре відомого Роландові та Сюзен) і замовив великий чайник чаю і тістечка. Чекаючи, поки виконають їхнє замовлення, вони спостерігали за підготовкою до Ярмарку Жнив. У залитому сонцем парку лунали найрізноманітніші звуки: стукіт молотків, дзижчання пилок, крики, гучний сміх.
— Усі ярмарки чудові, але на час Жнив’яного ми знову стаємо дітьми, правда ж? — спитала Корделія.
— Так, звісно, — погодився Джонас, який навіть у дитинстві не почувався дитиною.
— Але найбільше мені до вподоби багаття, — вона подивилася на величезну купу палиць і дощок, що височіла в кінці парку. Виглядало це як величезний дерев’яний вігвам. — Я так люблю, коли люди кидають свої опудала у вогонь. Знаю, це варварство, але це для мене така втіха.
— Еге ж, — погодився Джонас, подумавши, чи буде їй приємно, коли вона дізнається, що цього року в святкове багаття вкинуть три таких опудала, що смердітимуть смаженою свининою і верещатимуть, як недорізані поросята. І якщо Джонасові пощастить, то найгучніше волатиме те, з блідо-блакитними очима.
Подали чай і тістечка, і Джонас лише скоса зиркнув на пишні груди дівчини, яка схилилася, щоб їх обслужити. Його погляд був прикутий лише до сей Дельґадо, яка нервово
Коли дівчина пішла, він налив чай у чашки, поставив чайник на підставку і накрив долонею руку Корделії.
— Гаразд, Корделіє. Я бачу, вас щось тривожить. Розповідайте. Довіртеся своєму давньому другові Елдреду.
Вона так міцно стискала губи, що їх уже майже не було видно. Але навіть це не допомогло приховати, що вони тремтять. Сльози, що стояли в неї очах, не втрималися і нарешті пролилися. Він узяв серветку і, перехилившись через стіл, витер їх.
— Розповідай, — лагідно промовив він.
— Розповім. Якщо я комусь не розповім, то збожеволію. Але спершу дай мені обіцянку, Елдреде.
— Авжеж, дівчинко, — побачивши, як несамовито вона зашарілася від цього невинного звертання, він стиснув її руку. — Пообіцяю все, що захочеш.
— Не кажи Гарту. І тому огидному павукові канцлеру теж, але насамперед меру. Якщо мої підозри справдяться, він може вислати її на захід, — ці слова вона майже простогнала, наче вперше до кінця усвідомивши загрозу. — Обох нас може вислати!
— Ані слова меру Торіну, ані слова Кімбі Раймеру. Обіцяю, — не перестаючи співчутливо всміхатися, запевнив він.
Якусь мить йому здавалося, що вона не наважиться… чи не зможе. А тоді, тихим хрипким голосом, що скидався на звук, з яким рветься тканина, жінка вимовила одне слово.
— Деаборн.
Коли з її вуст зірвалося ім’я, котре останнім часом ні на мить не покидало його власних думок, серце Джонаса стрепенулося в грудях. І хоча всміхатися він перестав, його рука так сильно стиснула пальці Корделії, що вона скривилася від болю.
— Вибач, — сказав він, — просто я не сподівався цього почути. Деаборн… Чув про нього багато доброго, але сумніваюся, що він заслуговує на довіру.
— Боюся, він був з моєю Сюзен, — тепер настала її черга стиснути йому руку, але Джонас цього майже не помітив. Він і далі посміхався, сподіваючись, що на його обличчі не написано, наскільки він вражений. — Боюся, він був з нею… як чоловік із жінкою. О, як це жахливо!
Вона гірко схлипнула, потай озираючись навсібіч, чи, бува, на них ніхто не дивиться. Такий самий погляд кидали койоти й дикі собаки, боячись, що хтось відніме в них їхнє смачне смердюче падло. Він дозволив їй виплакатися, бо вона була потрібна йому спокійною: незв’язне белькотіння йому тільки заважало б. А коли побачив, що потік сліз слабне, простягнув їй чашку чаю.
— Ось, випий.
— Так. Дякую, — чай був такий гарячий, що аж парував, але вона жадібно випила. «Либонь, її стара горлянка обкладена кахлями», — подумав Джонас. Вона поставила чашку на стіл і, поки він наливав свіжу порцію чаю, своєю мереживною pa ueloвишарувала собі щоки від сліз.
— Він мені не подобається, — сказала вона. — Він неприємний, я йому не довіряю, усім трьом не довіряю, з їхніми високосвітськими поклонами і дивною говіркою. Йому я не довіряю більше, ніж іншим. Та якщо між ними щось таке було (а я боюся, що було), винна вона, правда ж? Жінка має стримувати тваринні імпульси чоловіка.