Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Він нахилився до неї через стіл, дивлячись на неї тепло і співчутливо.
— Розкажи мені все, Корделіє.
І вона почала розповідати.
У Реї було безліч причин обожнювати кристал, проте особливо вона його любила за те, що він безпомилково показував їй людей у їхніх найгірших, наймерзенніших проявах. В його рожевих обширах вона ніколи не бачила дитини, яка б втішала іншу, що впала і забилася, або втомленого чоловіка, що поклав голову на коліна дружині, або старих, що тихо-мирно вечеряють. Усе це цікавило кристал не більше, ніж саму Рею, тобто не цікавило
Натомість вона бачила, як злягаються брати і сестри, матері лупцюють дітей, а чоловіки — жінок. Вона бачила, як банди хлопчаків на західних околицях містечка приманюють бродячих собак кістками, а потім заради забави відрубують їм хвости (Рею потішило б, якби вона дізналася, що ті хвалькуваті восьмирічні шибеники називали себе Великими мисливцями за трунами). Бачила пограбування і щонайменше одне вбивство: один волоцюга встромив у іншого вили через якусь банальну суперечку. Це сталося першої сльотавої ночі. Труп, прикритий бур’яном і соломою, досі гнив у канаві на узбіччі Великого Шляху, що вів на захід. Його могли знайти ще до того, як осінні бурі захоплять світ, а могли й не знайти.
Рея побачила також Корделію Дельґадо і крутого мужика Джонаса, що сиділи в «Зеленому серці» за столиком просто неба і розмовляли про… цього вона чути не могла, адже так? Але їй усе сказали очі тієї старої дівки. Закохана по вуха, вся розпашіла. Знемагає від бажання до недоробленого стрільця. Кумедія, та й годі. Рея вирішила, що час від часу спостерігатиме за ними. Картинка обіцяла бути цікавою.
Показавши їй Корделію і Джонаса, кристал знову потьмянів. Відьма поклала його назад у скриньку з оком на замку. Корделія в кристалі нагадала старій про те, що вона не довела до кінця свою справу з тією малою шльондрою, небогою Корделії. Це було дивно, проте цілком зрозуміло — щойно вона придумала, як прищемити молодій сей хвоста, Рея заспокоїлася, її розум та емоції вгамувалися, а в кристалі знову з’явилися картинки, і Рея так захопилася ними, що на якийсь час забула про існування Сюзен Дельґадо. Проте зараз вона згадала свій план. Запустити кота в голубник. До речі, про котів…
— Чахлику! Агов, любий, де ти?
Улесливо вихиляючись, кіт вийшов з-за купи дров. У брудній пітьмі хатини (з настанням негоди Рея опустила віконниці) його очі світилися, роздвоєний хвіст метлявся з боку в бік. Кіт стрибнув хазяйці на руки.
— Маю для тебе доручення, — сказала вона, нахиляючись полизати кота. Одразу ж у роті з’явився приємний смак котячої шерсті.
Чахлик захурчав і вигнув спину дугою, тручись об її губи. Для шестиногого кота-мутанта життя було прекрасне.
Джонас здихався Корделії за першої ж нагоди, хоч і не настільки швидко, як йому хотілося б, адже тій старій висохлій мумії доводилося догоджати. Вона ще могла статися йому в нагоді. Прощаючись, він поцілував її в кутик рота (від чого вона так бурхливо зашарілася, що він побоявся, як би в неї не сталося крововиливу в мозок) і повідомив, що негайно займеться справою, яка так її непокоїла.
— Але обережно, щоб ніхто не дізнався! — боязко пробелькотіла вона.
Так, пообіцяв він, проводжаючи її додому. Він буде обережний, обережність — його друга натура. Він знав, що Корделія не заспокоїться, поки не знатиме правди, але вважав, що всі її підозри виявляться безпідставними. Підлітки обожнюють перебільшувати,
Корделія зупинилася коло білого частоколу, що відділяв її город від дороги. На її обличчі проступив вираз піднесеного полегшення. Джонас подумав, що вона схожа на мула, якому чухають спину шорсткою щіткою.
— Я про це навіть не думала… але це схоже на правду?
— Дуже схоже, — підтвердив Джонас, — але я все одно перевірю. Краще сто разів перевірити, ніж потім шкодувати, — він знову поцілував її в кутик губів. — І ні пари з вуст хлопцям у Будинку-на-набережній.
— Дякую тобі, Елдреде! Ой, дякую! — і, перш ніж побігти в будинок, вона стисла його в обіймах. Її крихітні груди на дотик були як кам’яні. — Напевно, сьогодні я зможу нарешті заснути!
«Ти, може, й спатимеш, — подумав Джонас, — а от я — навряд чи».
Низько опустивши голову і зчепивши руки за спиною, він пішов до стайні Гокі, де тримав свого коня. Назустріч йому бігла ватага хлопчаків. Двоє розмахували в повітрі відрубаними собачими хвостами, на кінцях яких виднілася скипіла кров.
— Мисливці за трунами! Ми Великі мисливці за трунами, такі самі, як ви! — зухвало заволав до Джонаса один з них.
Джонасова рука блискавично вихопила револьвер і наставила на хлопців. І вони побачили його таким, яким він був насправді: з розлюченими очима, що вергали блискавки, і вищиреними зубами він скидався на сивого вовкулаку.
— Вшивайтеся звідси, малі паскуди! — загарчав він. — Вшивайтеся, поки я не відстрелив вам дупи і не дав вашим батькам приводу радіти!
На якусь мить вони так схарапудилися, що не могли зрушити з місця. А потім із вереском накивали п’ятами. Один із шибеників залишив свій трофей валятися на дорозі. Собачий хвіст розкинувся на дошках хідника, як зловісне віяло. Скривившись від огиди, Джонас сховав револьвер у кобуру, знову зчепив руки за спиною і пішов далі, скидаючись на панотця, що розмірковує над природою богів. Але що, заради богів, він собі думав, коли цілився з револьвера на тих малих пройдисвітів?
«Нервуюся, — подумав він. — Непокоюся».
Так, він був стурбований. Підозри старої пліткарки без дупи й цицьок дуже його засмутили. Не через Торіна — як на Джонаса, то Деаборн міг відтрахати ту дівку на міському майдані в розпал Ярмарку Жнив, — а через те, що хлопець міг пошити його в дурні і в іншому сенсі.
Одного разу він уже підкрався до тебе ззаду, і ти поклявся собі, що більше ніколи такого не допустиш. Але якщо він має ту дівку, це означає, що він знову тебе обставив. Чи не так?
Еге ж, як казали в Меджисі. Якщо той хлопець був настільки нахабний, що завів інтрижку з майбутньою коханкою мера, і настільки хитрий, щоб вийти сухим з води, то хіба це відповідало уявленню Джонаса, що троє невихованих дітлахів із Внутрішнього світу ледве можуть знайти свої власні задниці, та й то обома руками і зі свічкою?
«Якось ми їх уже недооцінили, й вони виставили нас на посміховисько, — сказав Клай. — Я не хочу, щоб це повторилося».
А чи не сталося це знову? Що встигли рознюхати Деаборн і його друзі? Чи багато вони вже знали? І кому про це розповіли? Якщо Деаборн потай грав на бандурі обраної мером дівки… поклав на Елдреда Джонаса, та й усіх решту щось настільки велике…