Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Доброго дня, сей Джонас, — Брайан Гукі розплився в усмішці, мало не б’ючи Джонасові земні поклони й притискаючи до широких ковальських грудей свого бриля. — Хочете свіжого ґрафу? Щойно з-під пресу…
— Єдине, що мені треба, — мій кінь, — відрубав Джонас. — Перестань базікати і хутко приведи мені його.
— Еге ж, з превеликою втіхою, дякую, сей, — коваль побіг виконувати наказ, кинувши через плече знервований погляд, щоб пересвідчитися, чи його, бува, зараз не пристрелять.
За десять хвилин Джонас уже їхав на захід Великим Шляхом. Його розпирало дивне, проте нездоланне бажання пустити коня в галоп і послати все під три чорти: козлика Торіна, якому в ребро постукався біс, Роланда і Сюзен із їхніми сопливими підлітковими любощами, Роя та Клая з їхніми спритними руками, але загальмованими мізками. Раймера з його амбіціями і Корделію Дельґадо, котра вже напридумувала, як вони з ним удвох сидять десь у тінистому лісочку, він читає їй поезію, а вона заквітчує йому чоло вінком.
Він уже не раз давав драла від проблем, коли інтуїція нашіптувала йому вчинити саме так. Але цього разу він не поїде. Він поклявся помститися тим шмаркачам. А обіцянок самому собі він не порушував ніколи (на відміну від обіцянок іншим людям).
А ще був Джон Фарсон, на нього теж слід було зважати. Джонас ніколи не спілкувався з самим Добрим Чоловіком (та й бажання такого в нього ніколи не виникало: подейкували, що Фарсон небезпечний божевільний з ексцентричними вибриками), проте мав оборудки із Джорджем Латіґо, який, напевно, очолюватиме загін Фарсонових людей, що має прибути з дня на день. Це Латіґо найняв Великих мисливців за трунами: заплатив їм величезну суму авансом (хоча Джонас досі не поділився грішми з Рейнолдзом і Діпейпом) і пообіцяв ще більше з воєнної здобичі, якщо війська Альянсу буде розбито в горах Шавед чи на їх околицях.
Латіґо був той ще жук, але навіть близько не міг дорівнятися за розмірами до жука, який повз за ним. А крім того, хто не ризикує, той не отримує великої винагороди. Якщо вони доставлять коней, волів, вози свіжих овочів, смолу, нафту, кристал (перш за все магічний кристал), все буде добре. Та в разі провалу їхніми головами Фарсон і його поплічники гратимуть у нічне поло. Таке могло статися — Джонас знав. І не мав сумнівів, що колись це обов’язково станеться. Але якщо його голова й розпрощається з плечима, то їхнє розлучення станеться не через якихось мармиз на кшталт Деаборна і його друзів, чия б кров не текла в їхніх жилах.
Якщо в нього інтрижка з осіннім подарунком Торіна… якщо він зміг приховати настільки велику таємницю, то які ще секрети він приховує? Напевно, він таки грає зі мною в Замки.
Якщо так, то гратиме він недовго. Щойно юний пан Деаборн вистромить носа з-за Сховку, Джонас відстрелить йому цю видатну частину обличчя.
Але зараз питання було в тому, куди податися спочатку. На Смугу К, оглянути казарми хлопців, як він уже давно збирався? Він міг це зробити, адже о тій порі вони всі втрьох мали бути на Крутоярі, рахуючи коней. Втім, хіба через коней його голова могла полетіти з плечей? Ні, для Доброго Чоловіка коні були тільки додатковою принадою, не більше.
І Джонас поїхав на Ситґо.
Спершу перевірив цистерни. Їх ніхто не зрушував з місця — стояли так, як і раніше, у ряд, готові, коли настане час, котити до місця призначення, надійно сховані за сосновими гілками. Деякі гілки вже почали жовтіти на кінчиках, але завдяки дощу здебільшого залишалися на диво свіжими й зеленими. Слідів чийогось втручання Джонас не помітив.
Далі він піднявся на схил, уздовж нафтогону, раз у раз зупиняючись, щоб перепочити, і ці зупинки частішали. Коли він нарешті дійшов до іржавої брами, що відділяла схил від нафтового поля, біль у нозі став нестерпний. Джонас оглянув браму та спохмурнів, побачивши плями бруду на верхній перекладині. Можливо, вони нічого не означали, а можливо, хтось просто переліз через браму, щоб не ризикувати відчиняти її (вона могла відвалитися разом із петлями).
Наступну годину він витратив на те, щоб перевірити нафтові свердловини, особливо ті з них, які досі працювали. Шукав сліди. Знайшов безліч слідів, але прочитати за ними бодай щось було неможливо, надто після того, як упродовж тижня періщив дощ. Тут могли побувати хлопці з Внутрішнього світу та ватага шибеників з Гембрі, Артур Ельд і всі його лицарі. Невідомість (будь-яка, крім як у грі в Замки) доводила Джонаса до сказу.
Він пішов назад тим самим шляхом, збираючись спуститися схилом до свого коня і поїхати до міста. Ногу пекло вогнем. Щоби вгамувати цей біль, потрібно було нажлуктитися. Барак у Смузі К міг зачекати.
Він подолав половину шляху до брами, побачив порослий травою під’їзний шлях, що з’єднував Ситґо з Великим Шляхом, і зітхнув. На тому відрізку дороги не могло бути нічого, але якщо вже він стільки пройшов, то мав довести роботу до кінця.
Прокляття. Я хочу випити.
Проте не лише Роланд часом відчував, що його бажання йдуть наперекір виучці. Джонас знову зітхнув, потер ногу і пішов до зарослої стежини з двома паралельними борознами. І, як виявилося, недаремно.
Ця річ лежала в канаві, менш ніж за дюжину кроків від того місця, де стара дорога з’єднувалася з Великим Шляхом. Спершу Джонас помітив, як щось біліє у траві, і подумав, що то камінь. А тоді виявив у ньому круглий чорний отвір, який міг бути лише очною западиною.
Під акомпанемент бряжчання і глухого гуркоту вишок за спиною Джонас, крекчучи, став на коліна і підняв річ. Грачиний череп. Десь він уже його бачив. Чорт, та його бачила половина міста. У того хвалька, Артура Гіта… який, подібно до всіх хвальків, жити не міг без трофеїв.
— Він називав його вартовим, — пробурмотів Джонас. — Деколи вішав на луку сідла, правда ж? А деколи — собі на шию, як підвіску. — Так. Череп був у шмаркача на шиї тієї ночі в «Раю для подорожніх», коли…
Джонас повернув пташиний череп. Щось загуркотіло всередині, наче остання самотня думка. Джонас нахилив його, потрусив над долонею, і звідти випав шматок золотого ланцюжка. То он як хлопець носив його на шиї. Ланцюжок порвався, череп упав у канаву, а сей Гіт не завдав собі клопоту його пошукати. Напевно, думка про те, що хтось може його знайти, навіть не постукала йому в голову. Хлопці такі недбалі. Дивно, як вони взагалі доживають до віку дорослих чоловіків.
Вираз Джонасового обличчя залишався незворушним, поки він роздивлявся пташиний череп, але в душі вирувала така лють, якої він ще ніколи в житті не відчував. Так, вони тут побували. Ще вчора подібна думка могла викликати в нього хіба що презирливу посмішку. І, мабуть, вони бачили цистерни, хай як добре ті замасковані. І якби Джонас не знайшов цей череп, то так і не дізнався би про це.
— Коли я їх порішу, їхні очі будуть так само порожні, як і твої, сер Гайворон. Я виколю їх власноруч.