Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— То що тебе стримує? — спитав Джонас і звівся на ноги. Вмить у ногу вдарила блискавка болю.
— Зіграємо ще раз, сей Джонас? — запропонував Дейв, знову розставляючи фігури.
— Швидше я зіграю з травоїдним псом, — озвався Джонас і з неприхованою втіхою спостерігав, як густо червоніє Дейв: спочатку шия, а потім і обличчя пришелепкуватого простака вкрилися червоними плямами. Джонас пошкутильгав до дверей і вийшов на ганок. Мжичка змінилася тихим дощем. Гіл-стріт була безлюдна, волога бруківка виблискувала.
Слідом за ним вийшов і Рейнолдз.
— Елдреде…
— Пішов звідси, — не озираючись, наказав Джонас.
Клай якусь мить вагався, але зайшов досередини й причинив за собою двері.
«Що, в біса, з тобою таке?» — спитав Джонас у самого себе.
Його мали би потішити візит двох щенят і їхній список — потішити так само, як Ейвері. Без сумніву, Раймер теж зрадіє, коли почує про ці ранкові відвідини. Зрештою, хіба він не сам запевняв Раймера три дні тому, що хлопці скоро будуть на Крутоярі, пнутимуться зі шкури, щоб усе порахувати? Так. Тоді чому йому так моторошно? Наче щось муляє всередині. Тому що досі нічого не чути від людини Фарсона, Латіґо? Бо Рейнолдз повернувся від Скелі Вішальників з порожніми руками одного дня, а Діпейп — наступного? Авжеж, ні. Латіґо з’явиться і приведе з собою чималий загін, але це буде потім. Джонас знав, що для цього ще рано. До Жнив лишалося ще близько місяця.
Виходить, це все через погану погоду, яка гризе тебе за ногу, тривожить стару рану і шарпає нерви?
Ні. Біль сильний, але бувало й гірше. Джерело неспокою ховалося в голові. Прихилившись до стовпа під піддашком, Джонас слухав, як стукотить дощ по черепиці, і думав, що в грі у Замки мудрий гравець часом може вистромити носа з-за сховку і миттю сховатися назад. Саме це він відчував і зараз. Усе було настільки бездоганно, що пахло підробкою. Шалена думка, проте, якщо замислитися, нічого божевільного.
— Ти що, дрібното, в Замки зі мною надумав грати? — пробурмотів Джонас. — Якщо так, то скоро пошкодуєш, що не лишився під спідницею в матусі. Гірко пошкодуєш.
Роланд і Катберт поїхали назад до Смуги К через Крутояр. Рахувати того дня ніхто нічого не збирався. Попервах, незважаючи на дощ і сіру запону небес, Катберт навіть звеселів, до нього майже повернувся його звичний добрий гумор.
— Ти бачив їхні пики? — сміючись, спитав він. — Бачив, Роланде… тобто Вілле? Вони купилися, правда? Проковтнули наживку цілком і повністю!
— Так.
— Що робитимемо далі? Який наш наступний хід?
Якусь мить Роланд дивився на нього невидющим поглядом, наче пробуджений від сну.
— Наступний хід їхній. Ми будемо рахувати. І чекати.
Гарний настрій Катберта розвіявся, наче дим. Він знову ледве стримувався, щоб не вилити на друга потік звинувачень, що вирували довкола двох стрижнів: Роланд ухиляється від своїх обов’язків, щоб загрузнути в беззаперечних чарах однієї молодої леді, і (що ще важливіше) Роланд втратив усі мізки саме тоді, коли вони найбільше потрібні всьому Серединному світові.
Та тільки від яких обов’язків ухилявся Роланд? І чому він був так непохитно впевнений, що Роланд чинить неправильно? Логіка? Інтуїція? Чи просто віковічні паскудні ревнощі? Катберт згадав, як Джонас розбив армію заступника Дейва, коли Дейв занадто швидко зробив хід. Але життя — не Замки… так? Він не знав. Але був твердо переконаний, що принаймні в одному інтуїція його не підводить: Роланд прямує у прірву. А разом з ним і всі вони.
«Прокинься, — подумки благав Катберт. — Прошу тебе, Роланде, прокинься, поки ще є час».
Розділ III
ГРА В ЗАМКИ
Наступний тиждень виявився таким, що впродовж нього всім хотілося по обіді знову лягти в ліжко, проспати до вечері й прокинутися очамрілими і збентеженими. Надто великих злив не було, але збирати останні яблука стало небезпечно (кілька людей зламали ноги, а в Саду Сьомої Милі молода жінка впала з драбини і зламала хребет), працювати на картопляних полях було важко — на витягання загрузлих возів ішло приблизно стільки ж часу, скільки й на саме копання. Всі прикраси до Ярмарку Жнив у «Зеленому серці» просякли вологою, і їх довелося зняти. Робітники-добровольці дедалі більше непокоїлися через погану погоду і чекали, коли ж нарешті випогодиться, щоб знову продовжити роботу.
Молодикам, що займалися підрахунком матеріальних цінностей, непогода теж заважала виконувати свою роботу, хоча вони принаймні мали змогу ходити по коморах і лічити худобу. Але для молодих чоловіка й жінки, котрі відкрили для себе радощі фізичного кохання, погода була просто чудова. Проте впродовж усього того сірого проміжку часу Роланд і Сюзен зустрілися лише двічі. Небезпека від того, чим вони займалися, тепер майже відчувалася на дотик.
Перша зустріч була в покинутому елінгу на Сікост-роуд. Друга — в напівзруйнованій будівлі на схід від Ситго. Вони до нестями кохалися на одній із Роландових ковдр, розстеленій на підлозі того, що залишилось від закусочної нафтоперегонного заводу. Відчуваючи оргазм, Сюзен раз у раз викрикувала його ім’я. Старими кімнатами й коридорами, де по кутках громадилися тіні, розлягалося тихе туркотіння нашуганих голубів.
Саме тоді, коли здавалося, що мжичці кінця-краю не буде, а від деренчливого звуку тонкоходу всі мешканці Гембрі з’їдуть із глузду, з океану подув сильний, майже штормовий вітер і розігнав хмари над містом. Уранці воно прокинулося під яскравим, як блакитна сталь, небесним склепінням, і сонцем, що позолотило затоку, а після обіду сповнило її білим полум’ям. Відчуття летаргії зникло. Візки на картопляних полях тепер котилися з новою силою. Армія жінок у «Зеленому серці» знову прикрашала квітами сцену, на якій Джеймі Маккана і Сюзен Дельгадо проголосять Парубком і Панною Жнив.
Роланд, Катберт і Алан їздили верхи в тій частині Крутояру, що була ближча до будинку мера. Тепер у них була нова мета: рахувати коней з тавром баронії на боках. Синє небо і свіжий вітер сповнювали їх натхненням і добрим настроєм, і впродовж тих трьох-чотирьох днів вони з криками і сміхом весело галопували. Їхня давня дружба відновилася.
Одного такого погожого дня Елдред Джонас вийшов з офісу шерифа і попрямував по Гіл-стрит до «Зеленого серця». Того ранку його не супроводжували Діпейп чи Рейнолдз — ці двоє поїхали разом до Скелі Вішальників, щоб виглядати гінців Латіґо, які вже мали ось-ось приїхати. Наміри Джонаса були прості — випити пива в павільйоні й подивитися, як триває підготовка до свята: як копають ямки для барбекю, розкладають хмиз для великого багаття, сперечаються про те, як розташувати феєрверки, а також на жінок, що прикрашали квітами сцену, де цього року знову виставлять напоказ Парубка і Панну. Можливо, подумав Джонас, вдасться підхопити собі якусь нічогеньку квіткову кралю й десь із нею культурно відпочити годинку-дві. Приглядати за повіями з корчми він цілковито доручив Рою й Клаєві. А от свіженька дівчина-квітка сімнадцяти років — зовсім інша річ.