Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Джонас кивнув. І помітив, що вже півгодини забув про біль у нозі.
— Ти правий. Тебе вона з’їла б з усіма тельбухами.
Він покрокував до шинкваса, де, склавши руки на грудях, стояла Корал. Коли він наблизився, вона взяла його за руки. Праву поклала собі на ліву грудь. Пипка була тверда й набубнявіла. Великий палець його лівої руки вона взяла собі до рота й легенько прикусила.
— Пляшку візьмемо? — спитав Джонас.
— Чом би й ні? — відповіла Корал Торін.
Якби перед сном вона так назюзькалася, як звикла за останні кілька місяців, то рипіння пружин ліжка її б не розбудило. Не розбудив би навіть вибух бомби. Але пляшка, яку вони принесли з собою, так і стояла на нічному столику в спальні, яку вона тримала в «Раю» для себе (завбільшки з три пенали для повій, разом узяті), і рівень віскі в ній не змінився. Все тіло Корал озвалося болем, але голова була ясна. Секс був добрим замінником алкоголю.
Джонас стояв біля вікна, натягаючи штани й дивлячись на перші сірі промені світанку. Його гола спина була всуціль вкрита перехресними рубцями. Вона хотіла було спитати його, хто так безжально його висік і як йому вдалося зберегти життя, але передумала.
— Куди ти? — спитала вона.
— Спершу я знайду якусь фарбу, байдуже, якого кольору, й дворнягу, в якої ще є хвіст. Що буде далі, сей, думаю, вам краще не знати.
— Дуже добре, — вона натягнула ковдру аж до підборіддя. Відчуття було таке, що вона змогла би проспати цілий тиждень.
Джонас натягнув чоботи і пішов до дверей, на ходу застібаючи кобуру. Обернувся, взявшись за ручку. Вона дивилася на нього напівсонним поглядом сіруватих очей, готова щомиті знову провалитися в сон.
— Мені ще ніколи не було так добре, — сказав Джонас. Корал всміхнулася.
— Мені теж, парубче.
Розділ IV
РОЛАНД І КАТБЕРТ
Майже через дві години після того, як Джонас залишив кімнату Корал у «Раю для подорожніх», Роланд, Катберт і Алан вийшли на ґанок свого барака. На той час сонце вже високо підбилося над обрієм. За своєю природою вони не були совами, але, як казав Катберт, «Треба підтримувати імідж мешканців Внутрішнього світу. Не лінощів, а непоспіху».
Роланд потягнувся й широкою рогаткою розкинув руки в небо, а тоді нахилився і торкнувся носків своїх чобіт. У спині хруснуло.
— Терпіти не можу, коли ти так робиш, — сердито й сонно пробурмотів Алан. Всю ніч його мучили дивні сновидіння й погані передчуття. З них трьох лише він потерпав від таких снів. Мабуть, через свій дар, шосте чуття.
— Саме тому він так і робить, — Катберт поплескав Алана по плечі. — Веселіше, старий. Ти надто симпатичний, щоб удаватися в тугу.
Роланд випростався, і вони пішли через запилюжене подвір’я до стайні. На півдорозі він зупинився, і так рвучко, що Алан мало не налетів на його спину. Роланд дивився на схід.
— О, — дивним спантеличеним тоном промовив він. І злегка всміхнувся.
— О? — луною перепитав Катберт. — О що, великий вождь? О, яка радість, я скоро побачу напахчену леді! Чи о трясця, мені сьогодні цілісінький день гарувати зі своїми смердючими напарниками?
Алан опустив погляд на свої чоботи. Коли він їхав з Ґілеаду, чоботи були нові й незручні. Тепер вони потріскалися, розносилися, трохи стерлися на підборах і здавалися найм’якшими і найзручнішими робочими чоботами в світі. Дивитися на них зараз було приємніше, ніж на друзів. Тими днями Катберт узяв моду дуже в’їдливо жартувати. Старі добрі кпини стали злими і недобрими. Алан чекав, коли ж Роланд нарешті не витримає і спалахне у відповідь на Катбертові доскіпування і відлупцює Берта. По-своєму Алан навіть чекав цього. Бійка могла розрядити напруження.
Але, як виявилося, не напруження того ранку.
— Просто о, — м’яко сказав Роланд і пішов далі.
— Благаю вибачення, знаю, що ти не хочеш цього чути, але все ж повернімося до голубів, — сказав Катберт, коли вони сідлали коней. — Я досі вважаю, що звістку…
— Обіцяю, що ми надішлемо, — всміхаючись, перебив його Роланд.
Катберт недовірливо зиркнув на нього.
— Невже?
— Якщо завтра вранці ти не передумаєш, ми надішлемо. Обереш голуба, і ми відправимо його до Ґілеаду з запискою, яку ти сам і напишеш. Що скажеш, Артуре Гіт? Так буде чесно?
Якусь мить Катберт дивився на нього підозріливо. Алану від цього стало боляче. Але потім Берт посміхнувся.
— Чесно. Дякую.
Наступні Роландові слова вразили Алана і змусили його пророче «я» здригнутися від тривожного передчуття.
— Рано дякуєш.
— Я не хочу туди, сей Торін, — сказав Шимі. Його зазвичай гладеньке і безтурботне обличчя зараз було переляканим і стурбованим. — Вона страшна жінка. Страшна-престрашна. У неї бородавка на носі, отут, — він показав кінчиком пальця на кінчик свого носа, маленького, гладенького і гарної форми.
Ще вчора Корал відкусила б йому голову за таку нерішучість. Але сьогодні вона була напрочуд спокійною.
— Правду кажеш. Але ж, Шимі, вона попросила, щоб прийшов саме ти. До того ж вона дасть тобі на чай. Ти ж знаєш, вона винагороджує.
— Якщо вона зробить з мене жука, мені гроші не поможуть, — похнюплено сказав Шимі. — Жукам мідяки не потрібні.
Але дозволив повести себе туди, де стояв Капризний, мул заїжджого двору. Гавкучий навантажив на нього дві маленькі діжки. Одна була з піском і слугувала виключно для рівноваги. У другій плюскотів ґраф зі свіжого врожаю. Рея полюбляла цей напій.
— Скоро ярмарок, — весело сказала Корал. — Менше трьох тижнів до нього лишилося.
— Еге ж, — просяяв Шимі. Він обожнював ярмаркові дні — ліхтарики, феєрверки, танці, ігри, сміх. На ярмарках всі були щасливі і ніхто не говорив поганих слів.
— Молодий чоловік, у якого в кишені є дзвінка монета, неодмінно повеселиться на ярмарку, — сказала Корал.
— Так, сей Торін, — у Шимі був такий вигляд, наче він щойно відкрив одну з фундаментальних істин життя. — Еге ж, правда-правда.