Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Корал тицьнула мотузок мула в долоню Шимі й змусила стиснути його пальцями.
— В добру путь, хлопче. Будь чемний зі старою каргою, гарненько їй вклонися… і повертайся до темряви.
— Задовго до пітьми, еге ж, — Шимі здригнувся від самої думки про те, щоб залишатися на Коосі після того, як на землю впадуть сутінки. — Задовго, кажу вам.
— Хороший хлопчик, — Корал провела його поглядом, коли він виводив старого понурого в’ючака за мотузок з подвір’я. Рожевий солом’яний бриль теліпався в Шимі на голові. І коли він зник за першим пологим схилом, повторила: — Хороший хлопчик.
Ще годину після того, як хлопці залишили Смугу К, Джонас пролежав на животі у високій траві. А тоді виїхав на узвишшя і розгледів їх: три точки на коричневому пагорбі, за чотири милі віддалік. Поїхали виконувати свої буденні обов’язки. Схоже, нічого не запідозрили. Вони були розумніші, ніж він гадав попервах… та аж ніяк не настільки мудрі, якими себе вважали.
Він проїхав на коні чверть милі Смуги К, де, крім бараків і стайні, в яскравому сонячному світлі осіннього дня видніли тільки обгорілі руїни, і прив’язав коня до однієї з тополь, що росли біля криниці ранчо. На гіллі хлопці розвісили сушитися випрані речі. Джонас позривав штани й сорочки, поскидав їх у купу й помочився на них. А тоді пішов назад до свого коня.
Тварина нетерпляче вдарила копитом, коли Джонас витяг із сідельної сумки відрубаного собачого хвоста. Кінь ніби хотів сказати, що радий його позбутися. Власне, сам Джонас теж був радий. Хвіст уже почав смердіти. З іншої сідельної сумки Джонас вийняв слоїка з червоною фарбою й пензля. Їх він узяв у найстаршого сина Брайана Гукі, котрий того дня був за головного на стайні. Сам сей Гукі мав уже бути на Ситго.
Джонас пішов до барака відкрито, не ховаючись… та й ховатися там не було де. І не було від кого, адже хлопці поїхали.
Хтось із них лишив у кріслі-гойдалці на ганку справжню книжку — «Настанови й медитації» Мерсера. В Серединному світі книги були надзвичайно рідкісним явищем, і що далі від центру, то рідкіснішим. Відколи Джонас приїхав до Меджису, ця книга була першою (якщо не брати до уваги тих кількох у Будинку-на-набережній), яку він тримав у руках. Розгорнувши її, він прочитав дарчий напис: Моєму синочку з любов’ю, МАТУСЯ. Джонас вирвав цю сторінку, відкрутив кришку слоїка з фарбою і вмочив у неї два пальці: підмізинний і мізинець. Замазав пучкою слово МАТУСЯ і нігтем мізинця, як ручкою, нашкрябав зверху БЛЯДУСЯ. Наштрикнув цей аркуш на іржавий гвіздок, де його ВАЖКО було не помітити, потім пошматував книжку і потоптався на її рештках. Кому з хлопців вона належала? Він сподівався, що Деаборну. Але це не мало особливого значення.
Перше, що помітив Джонас, коли зайшов усередину, — голуби в клітках. Він думав, що вони могли передавати звістки за допомогою геліоґрафа. Але голуби! Оце номер!
— До вас черга дійде за кілька хвилин, — сказав Джонас. — Терпіння, мої дорогезні. Жеріть і паскудьте, поки можете.
Слухаючи, як тихо туркочуть голуби, він з цікавістю роззирнувся навколо. «Парубки чи лорди?» — запитав Рой у старого в Рітці. Старий думав, що і те, й інше. Охайні парубки, судячи з того, в якій чистоті вони тримали казарму, подумав Джонас. Навчені. Три ліжка, всі три застелено. В ногах кожного — купа лахів у акуратному стосику. Попорпавшись у кожному, він знайшов портрети матерів — о, які славні синочки, — а в одній навіть зображення обох батьків. Він мав надію знайти їхні імена, можливо, якісь документи (навіть любовні листи від дівулі), але нічого подібного не було. Парубки вони були чи лорди, вони знали, що таке обережність. Джонас подіставав портрети з рамок і пошматував їх на дрібні клапті. Речі розкидав на підлозі, намагаючись знищити якомога більше впродовж того короткого часу, що був у нього в розпорядженні. Знайшовши в кишені вихідних штанів носовичка, він висякався в нього і обережно розстелив на хлоп’ячих парадних черевиках, щоб зелені шмарклі лягли на найпомітніше місце. Чи могло бути щось неприємніше, щось таке, що більш вибиває з колії, ніж прийти додому після важкої денної рахуби товару і знайти на своїх особистих речах шмарклі якогось чужинця?
Голуби не на жарт стривожилися. Сваритися, як сойки чи гайвороння, вони не могли, але затріпотіли крильми, щоби врятуватися від нього, коли він відчиняв клітки. Звичайно, це їм не допомогло. Половивши їх по одному, Джонас скрутив їм карки. Потім кожному хлопцеві поклав під подушку по мертвій пташці.
Під однією з подушок виявився приємний сюрприз: смужки паперу і ручка, вочевидь призначені для написання доповідних записок. Переломивши ручку, Джонас кинув її кудись у куток, а смужки поклав собі до кишені. Папір завжди згодиться.
Тепер, коли голуби вже не туркотіли, він міг чути набагато краще. Тож повільним кроком пішов уздовж мостин підлоги, дослухаючись до звуку.
Коли Алан галопом примчав до нього, Роланд удав, що не помічає ні блідого обличчя, ні переляку в очах друга.
— У мене тридцять один, — сказав він, — усі з тавром баронії, корона і щит. А в тебе?
— Ми маємо повернутися, — видихнув Алан. — Там щось коїться. Я відчуваю. Я ще ніколи не відчував так чітко і ясно.
— Скільки в тебе? — повторив питання Роланд. У такі моменти, як зараз, Аланів дар здавався йому радше надокучливим, ніж корисним.
— Сорок. Чи сорок один. Я забув. Та хіба це важливо? Все одно вони приховали від нас те, що нам бачити не слід. Роланде, ти не чув? Нам треба повернутися! Там щось діється! Щось погане, у нашому бараці!
Роланд зиркнув на Берта, котрий спокійно їздив на коні неподалік, за якихось п’ятсот ярдів. Потім знову перевів погляд на Алана, питально звівши брови.
— Берт? Він глухий до передчуттів, завжди був глухий, ти ж знаєш. А я ні. Ти ж знаєш, що я відчуваю! Роланде, прошу тебе! Хай хто там порядкує, він побачить голубів! Чи знайде наші револьвери! — зазвичай флегматичний Алан мало не кричав від хвилювання й переляку. — Якщо не хочеш повертатися зі мною, дозволь, я повернуся сам! Дозволь, Роланде, заради твого батька!
— А заради твого батька я тобі не дозволяю, — сказав Роланд. — У мене тридцять один. У тебе сорок. Хай буде сорок. Сорок — гарне число, не гірше за інші. Тепер поміняємося місцями і порахуємо знову.
— Що з тобою таке? — майже пошепки сказав Алан. Він дивився на Роланда таким поглядом, наче той несповна розуму.
— Нічого.
— Ти знав! Ти все знав, коли ми від’їжджали вранці!
— Може, я щось і помітив, — сказав Роланд. — Щось промайнуло, але… ти довіряєш мені, Але? Ось що має значення. Ти мені довіряєш чи думаєш, що я разом із серцем втратив розум? Вважаєш так само, як він? — він повів головою в бік Катберта. На Алана він дивився з легкою усмішкою, але очі були безжальні й відсторонені — то був Роландів погляд-за-обрій. Аланові стало цікаво, чи бачила цей погляд Сюзен Дельґадо, і якщо бачила, то яким він їй здався.