Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Я тобі вірю, — проте Алан був такий спантеличений, що сам не знав, правда це чи брехня.
— Добре. Тоді міняймося місцями. Не забудь, у мене було тридцять один.
— Тридцять один, — погодився Алан. Підняв руки, а тоді опустив їх на стегна з такою силою, що його витривалий кінь прищулив вуха і гойднувся під ним. — Тридцять один.
— Щоб тобі було легше, ми можемо повернутися сьогодні раніше, — сказав Роланд і поїхав геть. Алан провів його поглядом. Йому завжди було цікаво, що відбувалося в Роланда в голові. Але того дня це здавалося актуальним, як ніколи.
Рип.
Джонас нарешті знайшов те, що шукав, і саме тоді, коли вже збирався облишити пошуки. Схованку він сподівався знайти трохи ближче до їхніх ліжок, але хлопчиська таки були хитрунами.
Ставши на коліно, він підчепив ножем дошку підлоги, що рипіла. Під нею виявилося три згортки, кожен у вологому й просоченому маслом для зброї шматку тканини. Джонас вийняв пакунки і по черзі їх розгорнув, згоряючи від цікавості, якого калібру револьвери шмаркачів. Відповідь виявилася корисною, проте не надто вартою уваги. У двох згортках було по одному п’ятизарядному револьверу того типу, який у ті часи називали (невідь-чому) «різьбярами». У третьому лежало два револьвери, на шість патронів кожний, кращої якості, ніж «різьбярі». На одну мить у Джонаса завмерло серце: він подумав, що знайшов великі револьвери стрільця. Стволи зі справжньої блакитної сталі, руків’я з сандалового дерева, цівки як шахти. Такі револьвери він би не залишив, байдуже, що це порушило б його плани. Але, побачивши звичайні руків’я, зітхнув з полегшенням. Він ніколи не шукав розчарування навмисне, але воно непогано прочищало мізки.
Джонас загорнув револьвери і поклав їх назад, прилаштувавши дошку. Банда розбишак із містечка могла розгромити барак, розкидати те, що не вдалося порвати, але знайти подібний сховок? Ні, синку. Навряд.
Невже ти думаєш, що вони купляться і повірять, буцімто тут поорудували хулігани?
Цілком можливо. Те, що він недооцінив їх на початку, не означало, що тепер потрібно було їх переоцінювати. До того ж він міг дозволити собі розкіш начхати на це. Так чи інакше, це їх розлютить. І настільки, що вони прожогом вилетять з-за свого Сховку. Посіють необережність… а пожнуть бурю.
Джонас запхав кінець відрізаного собачого хвоста між стрижні пташиної клітки, щоб він, ніби знущаючись, стирчав звідти, як велетенська потворна пір’їна. Фарбою понаписував на стінах прекрасні дитячі вислови, такі як:
Посмокчи мого прутня!
і
ЗАбирайтесь геть, срані багатії
Якусь мить він постояв на ганку, щоб упевнитися, що, крім нього, у Смузі К інших гостей немає. Але скрізь було порожньо. Втім, на якусь мить його охопила неясна тривога, неначе хтось десь відчув його нюхом. Можливо, то була якась телепатія, що походила з Внутрішнього світу.
Ти ж знаєш, що вона існує. Її називають даром.
Еге. Але то було знаряддя стрільців, художників і вар’ятів, проте аж ніяк не хлопчиків, хай там ким вони були: простими парубками чи лордами.
Втім, до коня Джонас повертався поспіхом. Сівши на нього, він поїхав до міста. Ситуація ставала дедалі напруженішою. До появи на небі Місяця-Демона треба було встигнути зробити безліч справ.
Хатина Реї з кам’яними стінами і потрісканим guijarroдаху, порослим мохом, тулилася на верхівці останнього пагорба Коосу. За нею відкривався мальовничий вид на північний схід — Погана Трава, пустеля, Скеля
— Сей? — гукнув він, заходячи з мулом на подвір’я. На підході до хатини Капик почав упиратися ногами й опустив голову, але Шимі смикнув його за повід, і він знову пішов. У глибині душі Шимі про це пошкодував. — Мем? Добра старенька, яка й мухи не зобидить? Ви там? Це Шимі, привіз вам трохи ґрафу, — всміхнувшись, він витягнув уперед вільну руку долонею догори, щоб продемонструвати свої добрі наміри. Але в хатині мовчали. У Шимі від страху зсудомило живіт. Він навіть подумав, що зараз накладе в штани, як маленька дитина. Але потім випустив поганий дух, і йому трохи полегшало. Принаймні в кишках.
Він покрокував далі, і з кожним кроком це подобалося йому дедалі менше. Земля на подвір’ї була тверда, мов камінь, бур’ян — жовтуватим, наче хазяйка хатини своїм дотиком отруювала саму землю. Шимі побачив клапоть городу. Овочі, що досі там росли (здебільшого гарбузи і гострокорені), були мутантами. А тоді йому в око впало городнє опудало. Ще один мутант. Замість однієї голови, напханої соломою, в нього було дві, а з грудей стирчала рука в жіночій єдвабній рукавичці.
«Сей Торін більше не намовить мене сюди прийти, — подумав Шимі. — Ні за які гроші».
Двері хатини стояли розчахнені. Шимі здалося, що це провалля беззубого рота. Враження підсилював гидотний вологий сморід, що ширився звідти.
Шимі зупинився за п’ятнадцять кроків до хатини. Капик тицьнувся йому носом у сідниці (наче питаючи, що їх тримає у цьому жахливому місці), і хлопець тихо зойкнув від несподіванки. Звук власного крику мало не змусив його зірватися з місця і тікати світ за очі. Довелося докласти всю силу своєї волі, щоб лишитися на місці. Був розпал дня, але тут, на цьому схилі, сонце наче не гріло і не світило. Шимі не вперше сюди піднімався, і Реїн пагорб ніколи не викликав у нього приємних емоцій. Але того дня все чомусь було значно гірше. Він будив у ньому такі відчуття, як голос тонкоходу посеред ночі. Неначе щось повзло до нього спереду, якийсь звір, чиє тіло складається з очей, а червоні кігті так і тягнуться до нього, Шимі.
— С-с-сей? Є тут хто? Хто…
— Підійди ближче, — крізь відчинені двері почувся голос. — Стань там, де я зможу тебе бачити, недоумкуватий хлопчисько.
Щосили намагаючись не застогнати чи не скрикнути, Шимі зробив, як наказав йому голос. Йому здавалося, що він уже ніколи не повернеться назад із цього пагорба. Капризний, можливо, і вирветься, але він — ні. Бідний старенький Шимі потрапить у казанок. Увечері з нього буде печеня, завтра юшка, а холодних закусок вистачить до Кінця Року. Його з’їдять.
На ватяних ногах він рушив до Реїного ганку. Якби його коліна були поряд, то стукали б, як кастаньєти. У неї навіть голос тепер був інший.
— С-сей? Мені страшно. Ду-у-уже.
— Так і має бути, — сказав голос. Він плив і плив у повітрі, просочувався з дверей на світло, як огидний димок. — Але не зважай на це, просто роби, як я кажу. Підійди ближче, Шимі, сину Стенлі.
Шимі послухався, хоча жах із кожним кроком тягнув його назад. Мул пішов слідом, опустивши голову. Дорогою сюди, на узвишшя, Капик кричав, як дикий гусак, кричав безперервно, але тепер замовк.