Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Якщо ти знав, що той старий стерв’ятник тут, чому ми не приїхали і не прикінчили його? — спитав Катберт.
— Час був непідходящий, — спокійно відповів Роланд.
— Якби хтось із нас розгромив його оселю, він не задумуючись вибив би з нас дух.
— Ми не такі, як він, — не втрачаючи рівноваги, відказав Ролацц.
— Я його знайду і покажу, з ким він має справу.
— Не покажеш, — спокійно сказав Роланд.
Цей спокій лише довів Берта до сказу. Всі думки про дружбу й ка-тет вивітрилися з його голови, поступившись звичайному сліпому лютуванню. Джонас був тут. Обісцяв їхні речі, обізвав Аланову маму брудним словом, порвав їхні найдорогоцінніші портрети, написав на стінах дитячі непристойності, повбивав їхніх голубів. А Роланд знав… нічого не зробив, щоб цьому запобігти… і не збирався нічого робити. Крім як трахати свою наложницю. Це він робив постійно і зі втіхою, бо решта його не цікавила.
«Але наступного разу, коли ти полізеш у сідло, твоя пика їй не надто сподобається, — подумав Катберт. — Я про це подбаю».
Він замахнувся кулаком, щоб завдати удару, але Алан вхопив його за зап’ясток. А Роланд відвернувся і заходився спокійно збирати розкидані ковдри, наче перекошене від люті обличчя Катберта і занесений над ним кулак не мали жодного значення.
Склавши другу руку в кулак, Катберт мав намір так чи інакше струсити з себе Алана, але кругле й чесне обличчя друга, таке безхитрісне і сумне, трохи притлумило його гнів. Він сварився не з Аланом. Катберт був впевнений, що друг відчував, що щось не так, але також не сумнівався, що це Роланд намовив Алана сидіти склавши руки, поки Джонас не забереться геть.
— Ходи зі мною, — пробурмотів Алан, обіймаючи друга за плечі. — Надвір. Заради твого батька. Тобі треба охолонути. Зараз не час сваритися зі своїми.
— А також не час, щоб мізки нашого ватажка перетекли в прутень, — сказав Катберт, не завдаючи собі клопоту стишити голос. Але й не опирався, коли Алан потягнув його назовні.
«Це останній раз, коли я стримуюсь, — подумав він, — але більше стримуватися не зможу. Попрошу Алана так йому й переказати».
Думка про те, щоб використати Алана як посередника між ним і його найкращим другом — а надто про те, що до цього дійшло, — сповнила Катберта таким відчаєм і гнівом, що на порозі він озирнувся.
— Вона перетворила тебе на боягуза, — сказав він Високою Мовою. І почув, як охнув Алан.
Роланд зупинився, наче вжалений, спиною до них, із оберемком ковдр у руках. Тієї миті Катберт не сумнівався, що він обернеться і кинеться на нього. Вони битимуться, швидше за все, до смерті, і, швидше за все, мертвим виявиться він. Але це вже не мало значення.
Та Роланд не повернувся. Натомість тією самою мовою проказав:
— Він прийшов, щоб приспати нашу обережність. І з тобою йому це вдалося.
— Ні, — відповів Катберт, знову переходячи на низьку мову. — У душі ти в це віриш, але це неправда. А правда полягає в тому, що ти геть перестав орієнтуватися. Ти називаєш своє недбальство любов’ю і вважаєш безвідповідальність чеснотою. Я…
— Заради богів, ходімо! — мало не прогарчав Алан і потягнув його надвір.
Назовні Катберт мимохіть відчув, що його гнів, як флюгер після зміни напрямку вітру, повертається до Алана. Вони стояли, дивлячись один одному у вічі, на залитому сонцем подвір’ї: Алан — засмучений і нещасний, Катберт — стискаючи руки в кулаки так сильно, що вони тремтіли.
— Чому ти завжди на його боці? Чому?
— На Крутоярі він спитав, чи я йому довіряю. І я відповів ствердно. Бо довіряю.
— Тоді ти йолоп.
— А він стрілець. Якщо він скаже, що треба зачекати, ми повинні зачекати.
— Він стрілець через непорозуміння. Потвора! Мутант!
Невимовний шок від почутого позбавив Алана дару мови.
— Ходімо зі мною, Алане. Пора вже припинити цю гру. Знайдемо Джонаса і прикінчимо. Наш ка-тет розпався. Створимо новий, ти і я.
— Не розпався. А якщо й розпадеться, то винний у цьому будеш ти. Цього я тобі ніколи не подарую.
Тепер настала черга Катберта втрачати дар мови.
— Покатайся верхи. Довго покатайся. Охолонь, прийди до тями. Від нашого братерства так багато залежить…
— Ти йому це скажи!
— Ні, я кажу тобі. Джонас написав гидоту про мою маму. Думаєш, мені не кортить йому помститися? Гадаєш, я не пішов би з тобою, якби вважав, що Роланд помиляється? Але він правий: це саме те, що потрібно Джонасові. Щоб ми втратили обережність і наосліп висунулися зі Сховку.
— Все це правильно, але водночас і хибно, — сказав Катберт, проте повільно розстискаючи кулаки. — Ти цього не бачиш, а мені бракує хисту пояснити. Якби я сказав, що Сюзен отруїла криницю нашого ка-тету, ти назвав би мене ревнивцем. Але я вважаю, що так і було, навіть якщо вона зробила це ненароком. Вона отруїла його мозок і відчинила двері до пекла. Роланд відчуває пекельний жар і думає, що це кохання… але ми маємо діяти інакше. Ми маємо думати інакше. Заради нього, заради нас і заради наших батьків.
— Ти вважаєш її нашим ворогом?
— Ні! Набагато легше було б, якби вона справді ним була, — він тричі глибоко вдихнув і видихнув. І з кожним вдихом відчував, як помалу повертається холоднокровність. — Не зважай. Цю розмову закінчено. Ти дав мені гарну пораду. Треба поїхати на прогулянку. Тривалу прогулянку.
Берт рушив до свого коня, а тоді повернувся.
— Скажи йому, що він помиляється. Навіть якщо він правий щодо очікування, то правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий, — він завагався. — Перекажи йому мої слова про двері до пекла. Скажи, що це мій особистий дар. Скажеш?
— Так. І тримайся подалі від Джонаса, Берте.
Катберт сів на коня.
— Не можу нічого обіцяти.
— Ти не дорослий чоловік, — Алан мало не плакав, — ми всі ще не стали чоловіками.
— Краще б ти помилявся, — сказав Катберт, — бо невдовзі на нас чекає купа роботи для справжніх чоловіків.
Він повернув коня і галопом помчав геть.
Намагаючись ні про що не думати, він поїхав далеко на північ по Сікоуст-роуд. Якщо іноді звільняти в голові місце, то часом туди можуть завітати несподівані думки. І в багатьох випадках вони виявлялися корисними.
Але того дня нічого подібного не сталося. Збентежений, нещасний і без жодної свіжої думки в голові (чи бодай проблиску думки), Берт врешті-решт повернувся до Гембрі. Він перетнув Хай-стрит з одного кінця в інший, дорогою махаючи рукою й вітаючись із тими людьми, які віталися з ним. У містечку троє хлопців заприязнилися з багатьма добрими людьми. Декого з них Катберт уже вважав друзями. У нього було таке відчуття, що мешканці містечка Гембрі всиновили їх, молодих хлопців, які перебували так далеко від домівки й рідних. І що більше Берт зближався з цими людьми, то дужче переконувався, що вони не брали жодної участі в підступній грі, яку затіяли Раймер і Джонас. Напевне, Добрий Чоловік саме тому й обрав Гембрі, що це містечко могло слугувати ідеальним прикриттям для його планів.