Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Ось ти й прийшов, — прошепотів голос із пітьми. — Ось ти і прийшов.
Вона ступила з дверей на сонячне світло. Засліплена, на мить примружила повіки. В руках вона тримала порожню діжку для ґрафу. На шиї в неї, неначе намисто, скрутився Ермот.
Шимі й раніше бачив змію і не раз уявляв собі, які передсмертні муки на нього чекають, якщо раптом такий його вкусить. Але сьогодні він про це навіть не подумав, бо, порівняно з Реєю, Ермот виглядав нормально. Щоки старої запали, від чого її обличчя стало скидатися на череп. Від лінії рідкого
— Що, не подобається, як я виглядаю, ге? — спитала вона. — Серце холоне, чи не так?
— Н-ні, — сказав Шимі, а тоді, щоб не здатися неввічливим: — Тобто так, я хотів сказати — так! — Але боги, це прозвучало ще гірше. — Ви прекрасна, сей! — випалив він.
Вона майже беззвучно пирхнула від сміху й так рвучко тицьнула Шимі в руки діжку, що він мало не сів на землю. Її дотик був коротким, але достатньо тривалим, щоб у нього мороз шкірою пішов.
— Чудесно. Кажуть: суди по справах, а не мордесі, га? Це про мене. Еге ж, про мене. Принеси мені мій ґраф, недоумку.
— Т-так, сей! Зараз, сей! — він поставив порожню діжку біля мула й ослабив мотузку, що тримала маленьку діжку ґрафу на спині тварини. Під поглядом відьми він почувався незатишно і ледве орудував пальцями. Але нарешті діжку було відв’язано. Вона мало не вислизнула йому з рук, і на якусь кошмарну мить Шимі здалося, що вона впаде на кам’яну землю і розіб’ється. Але в останню секунду зумів її підхопити. Він відніс діжку відьмі. Глянувши на неї, збагнув, що змії в Реї на шиї вже нема, а наступної миті відчув, як щось заповзло йому на черевики. Ермот підвів на нього погляд, засичав і оголив два гострих ікла в потворній зміїній посмішці.
— Не роби різких рухів, Ермот сьогодні не в гуморі. Просто постав діжку в дверях, ось тут. Вона заважка для мене. Я останнім часом мало їла.
Шимі зігнувся в поясі (гарненько їй вклонися, сказала сей Торін, і він вклонився), кривлячись, але не наважуючись ослабити тиск на спину, поворухнувши ногами, бо на них досі лежала змія. Коли він випростався, Рея простягала йому пожовклий від старості поплямований конверт з червоною печаткою. Шимі навіть страшно було подумати, з чого її зроблено.
— Візьми це й віддай Корделії Дельгадо. Знаєш її?
— Е-еге, — вичавив із себе Шимі. — Тітонька Сюзен-сей.
— Правильно.
Та коли Шимі обережно потягнувся до конверта, вона відсмикнула його.
— Ти ж не вмієш читати, бовдуре?
— Нє. Слова й букви вилітають у мене з голови.
— Добре. Гляди мені, не показуй нікому, хто вміє, інакше однієї ночі ти знайдеш у себе під подушкою Ермота. Я далеко бачу, Шимі, тямиш? Я далеко бачу.
То був простий конверт, але він тягнув руку Шимі до землі, наче був не з паперу, а з людської шкіри. Та й якого листа Рея могла написати Корделії Дельгадо? Шимі згадав той день, коли побачив обличчя сей
— Якщо загубиш, я дізнаюсь, — прошепотіла Рея. — Покажеш комусь, і я знатиму. Пам’ятай про це, сину Стенлі. Я бачу далеко.
— Я буду обережний, сей, — можливо, краще було б справді загубити конверт. Але він не загубить. Розум у Шимі був скаламучений, але не настільки, щоб він не розумів, навіщо його покликано: не привезти діжку ґрафу, а передати листа.
— Не хочеш зайти на хвильку? — прошепотіла вона і тицьнула пальцем йому в пах. — Я дам тобі трохи грибів, ти поїсиш, і я тобі здамся кралечкою.
— О, ні, я не можу, — сказав він, стискаючи штани в тому місці руками і розпливаючись в посмішці, що більше скидалася на крик, який рвався з його обличчя геть. — Та набридлива штукенція відпала ще минулого тижня.
То був один із нечисленних випадків у Реїному житті, коли вона справді здивувалася. Вона вибалушила на нього очі, а тоді зайшлася страхітливим реготом: восково-жовтими руками трималася за черево і розкачувалася від реготу уперед-назад. Здивований Ермот поповз у хатину на своєму довгому зеленому череві. Десь углибині смердючої темряви на нього засичав кіт.
— Іди собі, — сказала Рея, не перестаючи сміятись. Потім нахилилася і вкинула в кишеню його сорочки кілька монет. — Забирайся звідси, ходяче непорозуміння! І не затримуйся ніде коло квіток!
— Ні, сей…
Не встиг він доказати до кінця, як двері хряснули так сильно, що між тріщинами в дошках висипалося чимало пороху.
Роланд запропонував повернутися до Смуги К о другій годині дня, здивувавши цим Катберта. Коли той поцікавився причиною, Роланд лише стенув плечима і нічого не відповів. На обличчі Алана Берт побачив дивний задумливий вираз.
Коли вони наближалися до барака, Катбертом оволоділо погане передчуття. Піднявшись на схил, вони подивилися вниз, на Смугу К. Двері барака були відчинені.
— Роланде! — вигукнув Алан, показуючи на тополі біля криниці. Одяг, який вони перед від’їздом охайно розвісили на гілках, тепер валявся на землі.
Злізши з коня, Катберт помчав туди. Підняв сорочку, понюхав і рвучко відставив руку вбік.
— Хтось помочився! — обурено крикнув він.
— Ходімо, — сказав Роланд. — Оцінимо збитки.
Збитків було чимало. «Як ти й очікував, — подумав Катберт, люто зиркнувши на Роланда. Перевів погляд на Алана, похмурого, але не надто здивованого. — Ви обидва знали».
Роланд нахилився до мертвого голуба і підняв щось настільки тонке, що Катберт спершу навіть не добачив, що то за річ. Роланд випростався і показав її друзям. Волосина. Дуже довга, зовсім біла. Він впустив її на підлогу, на пошматовані рештки того, що лишилося від портрета батьків Катберта Олгуда.