Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Тоді не набридай.
— Сюзен! Негайно вибачся!
Сюзен глибоко вдихнула, затримала повітря, потім випустила його.
— Так, тітонько. Вибач. Але ж спека.
— Еге ж. Поклади це в комору. І дякую.
З коробкою в руках Сюзен пішла до будинку. Коли вона вже була далеко попереду, Корделія рушила слідом, щоб не йти з нею поряд. Безсумнівно, всі її підозри були безпідставними, їх спричинив флірт із Елдредом. Але дівчина була в небезпечному віці, а від її пристойної поведінки впродовж наступних семи тижнів залежало дуже багато. Потім нехай Торін нею опікується. Але до Свята Жнив пантрувати її доведеться Корделії. Вона вважала, що Сюзен все-таки дотримається обіцянки, проте обережність не завадить. У таких справах, як дівоча цнота, потрібна пильність.
Інтермедія
КАНЗАС,
Едді поворухнувся. Довкола них, як невдоволена теща, досі нудотив тонкохід, але на небі блищали зорі, яскраві, як промінці нової надії… чи поганих намірів. Він позирнув на Сюзанну, що сиділа, схрестивши обрубки ніг, глянув на Джейка, який доїдав бурито, потім на Юка, що вмостив пичку на щиколотку Джейка і з обожнюванням лупав на хлопчика знизу вгору.
Багаття вже трохи пригасло, але досі жевріло. Так само далеко на заході палахкотів і Місяць-Демон.
— Роланде, — власний голос здався йому старечим і рипучим.
Зупинивши розповідь на мить, щоб промочити горло ковтком води, стрілець звів брови.
— Звідки тобі відомі всі подробиці тієї історії?
Роланд замислився.
— Я не думав, що ти хочеш знати саме це, Едді.
Він мав слушність. Старий довготелесий мав звичку бути правим. Це була одна з його рис, яка дратувала Едді найбільш.
— Добре. Скільки часу ти вже говориш? Ось що я хочу знати насправді.
— Ти втомився? Хочеш спати?
«Він приколюється з мене», — подумав Едді… та водночас збагнув, що це неправда. Та й утоми він не відчував. Суглоби не затерпли, хоча він сидів зі схрещеними ногами, відколи Роланд почав розповідати їм про Рею і скляну кулю. І в туалет не хотілося. Їсти також. Джейк дожовував єдиний бурито з тих, що залишилися, але, мабуть, з тієї самої причини, чому люди лізуть на гору Еверест… бо вона є. Та й чому він має хотіти їсти, спати чи відчувати, що затерпли кінцівки? Чому, якщо багаття горіло, а місяць ще не зайшов?
Він глянув у здивовані очі Роланда і зрозумів, що стрілець прочитав його думки.
— Ні, я не хочу спати. Ти ж знаєш. Але, Роланде… ти вже так давно розповідаєш, — він замовк, подивився на свої руки, потім нерішуче всміхнувся. — Я б сказав, багато днів.
— Але час тут тече інакше. Я вже тобі казав, а тепер ти й сам у цьому пересвідчився. Не всі ночі однакової довжини. І дні також… але плин часу ми краще помічаємо вночі, правда? Так, думаю, що так і є.
— Це тонкохід розтягує час? — згадавши про тонкохід, Едді почув його в усій моторошній красі — так міг бриніти метал чи дзижчати найбільший у світі москіт.
— Можливо, він також допомагає, але здебільшого це тому, що в моєму світі такий порядок речей.
Неначе жінка, що поволі відходить від сну, який засмоктує її, наче тягучий сипучий пісок, поворухнулася Сюзанна. Погляд, яким вона окинула Едді, був водночас відстороненим і нетерплячим.
— Нехай він говорить, Едді.
— Угу, — погодився Джейк. — Нехай він говорить.
І Юк, не піднімаючи пички від Джейкової щиколотки:
— Ін. Орить.
— Добре, — сказав Едді. — Без проблем.
Роланд обвів їх усіх поглядом.
— Ви впевнені? Решта цієї історії… — закінчити він не зміг, і Едді збагнув, що Роландові страшно.
— Продовжуй, — тихо сказав Едді. — Розповідай до кінця, хай який він є. Тобто був, — він роззирнувся навколо. Канзас. Вони були в Канзасі. Десь, колись. Та водночас він відчував, що Меджис і всі ті люди, яких він ніколи не бачив: Корделія і Джонас, Брайан Гукі і Шимі, Петті Гуляща та Катберт Олґуд — були зараз дуже близько. Що Роландова втрачена Сюзен була дуже близько. Бо реальність у тому місці, де вони перебували, витончилася до межі — витончилася, як тканина на сідницях старих джинсів, — і що темрява триватиме так довго, як цього захоче Роланд. Втім, Едді сумнівався, що стрілець помічає пітьму. Бо морок вже давно, дуже давно оселився в його душі… та до світанку було ще далеко.
Потягнувшись, він торкнувся зашкарублої руки старого вбивці. Торкнувся ніжно, з любов’ю.
— Давай, Роланде. Розкажи свою історію. До самого кінця.
— До
— До самого кінця, — підтримав Джейк.
— Інця, — прошепотів Юк.
Якусь мить потримавши руку Едді в своїй, Роланд відпустив її. Подивився у вогонь, що ледь жеврів, і Едді відчув, що він добирає слів і шукає шлях. По черзі повертав ручки дверей, поки не знайшов ті, що відчиняться. А побачивши, що за ними, всміхнувся і глянув на Едді.
— Щире кохання нецікаве, — сказав він.
— Що?
— Щире кохання нецікаве, — повторив Роланд. — Як будь-яке сильне зілля, до якого звикаєш. І, як і будь-яке міцне зілля…
Частина третя
СВЯТО ЖНИВ
Розділ I
ПІД МІСЯЦЕМ-МИСЛИВЦЕМ
Щире кохання, як і будь-яке сильне зілля, до якого звикаєш, — нудне. Щойно розповідь про зустріч і перші відчуття закінчено, поцілунки швидко набридають, а пестощі — знуджують… усіх, крім людей, що цілуються і пестять одне одного, і барви навколишнього світу набувають для них неймовірної глибини і яскравості, а звуки стають виразнішими. Як і будь-яке міцне зілля, щире кохання цікавить лише тих, хто став його невільниками.
А ще, як і у випадку з будь-яким міцним зіллям, до якого звикаєш, щире кохання небезпечне.
Дехто називав Мисливця останнім місяцем літа, дехто — першим місяцем осені. За ким би не була правда, його поява означала зміну життя в баронії. Вітри вже ставали холоднішими і пронизливими, тож рибалки, виходячи в море, вдягали під плащі светри. У великі сади баронії на півночі від Гембрі (а також у менші, що належали Джонові Кройдону, Генрі Вертнеру, Джейкові Байту і понурій, але багатій Корал Торін) вервечкою потяглися збирачі зі своїми дивними перекособоченими драбинами. Слідом за ними їхали кінні вози, навантажені порожніми діжками. Вітер доносив із ферм, де робили сидр (особливо з тієї великої за милю на північ від Будинку-на-набережній) гостро-солодкі пахощі яблук, які пускали під прес. Віддалік од берега Чистого моря дні стояли теплі й погожі. Мисливець на небі ріс, небеса були безхмарні вдень і вночі. Але справжнє тепло літа пішло разом із Торговцем. Останній сінокос скінчили за тиждень — ці покоси завжди були мізерні, і власники ранчо та вільні землевласники лаяли їх, почухуючи потилиці й питаючи себе, чого вони взагалі хвилюються… але березень наступного року міг видатися сльотавим і комори з запасами сіна швидко б спорожніли. Чоловіки, жінки й діти виходили на городи баронії (більші належали власникам ранчо, менші — фригольдерам, а крихітні клапті — мешканцям містечка) в старому одязі, чоботах і широкополих капелюхах. Холоші їхніх штанів були перев’язані біля щиколоток, бо ж у пору Мисливця з пустелі на схід виповзало багато змій і скорпіонів. На той час, коли старий Місяць-Демон починав збільшуватися в розмірах, між стовпами біля «Раю для подорожніх» і крамницею через дорогу вивішували в ряд убитих гримучих змій. Інші заклади прикрашали свої подвір’я приблизно так само, але приз за найбільшу кількість шкур, який вручали на Свято Жнив, чомусь завжди діставався або заїжджому двору, або базару. На полях і городах уздовж рядів стояли кошики для врожаю, який збирали жінки з підв’язаним хустками волоссям і амулетами за пазухою, заговореними на добрі жнива. В кошики складали останні помідори, огірки, останню кукурудзу, п'aрі й мінго. Невдовзі, коли дні втратять погожість, а в повітрі вже вчуватиметься наближення осінніх шквалів, мала настати черга гарбузів, гострокоренів і картоплі. В Меджисі починалася пора жнив, і щоночі чіткіше на небі вирізьблювався Мисливець — він натягував свій лук і дивився на схід, через увесь той дивовижний водний обшир, якого ніколи не доводилося бачити жодній людині з Серединного світу.