Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Залежні від сильного наркотика — героїну, чортового зілля, щирого кохання, — як канатоходці, обережно просуваючись линвою свого життя, часто намагаються знайти хистку рівновагу між секретністю та екстазом. Втриматися на линві важко навіть тверезому, а в стані марення це неможливо. Абсолютно неможливо, якщо вже на те.
Роланд і Сюзен жили в маренні, проте усвідомлювали це, отже, принаймні мали слабку перевагу. І приховувати свою таємницю вони могли недовго, щонайдовше до Ярмарку Жнив. А якби Великі мисливці за трунами вийшли з укриття, то все могло розкритися й раніше. Перший хід могли зробити й інші гравці, подумав Роланд, але Джонас і його друзі не впустили б такої нагоди долучитися до дійства. І ця частина стала б для трьох хлопців найнебезпечнішою.
Роланд і Сюзен поводилися обачно — наскільки обачно, наскільки взагалі на це спроможні люди, охоплені шалом. Вони ніколи не зустрічалися на одному й тому самому місці двічі поспіль, ніколи не прокрадалися до місця зустрічі. У Гембрі на вершників ніхто не звертав уваги, а до тих, хто скрадався, якраз придивлялися. Сюзен не вдавалася до допомоги друзів, щоб приховати свої «виїзди» (хоча в неї й були друзі, які могли б зробити їй таку послугу); люди, які потребують алібі, неодмінно щось приховують. Вона відчувала, що тітка Корд дедалі більше непокоїться через її поїздки верхи, особливо вечірні, але поки що вірила у відмовки Сюзен: мовляв, їй треба побути на самоті, поміркувати над своєю обіцянкою і змиритися з відповідальністю. За іронією долі, ці відмовки підказала Сюзен відьма з Коосу.
Вони зустрічалися у вербовому гаю, в кількох покинутих елінгах, що занепадали на північному краю затоки, в хижці пастуха далеко на безлюдному схилі Кооса, в покинутій хатині поселенця, що причаїлася у Поганій Траві. Здебільшого ці місцини були так само огидні, як і ті, в яких наркомани віддаються своїм вадам. Проте Сюзен і Роланд не помічали спорохнявілих стін хижі, чи дірок у стрісі хатини, чи смороду зогнилих неводів у кутках старих просочених вологою елінгів. Вони впивалися своїм коханням, і кожен шрам на обличчі світу лише підкреслював для них його красу.
Двічі, на початку перших двох шалених тижнів, щоб призначати зустрічі, вони користувалися червоним каменем у стіні за павільйоном. А тоді внутрішній голос підказав Роландові, що так чинити не варто. Камінь у стіні годився хіба що для дитячих ігор, але вони з коханою вже не були дітьми. Якби їх викрили, то найлегшим покаранням, якого вони могли сподіватися, стало б вигнання. Думати про найгірше навіть не хотілося. Червоний камінь був надто підозрілим, і залишати під ним записки — навіть не підписані й малозрозумілі — означало наражатися на величезну небезпеку.
Вдатися ж до допомоги Шимі здавалося безпечнішим. Під його постійною нерозважливою усмішкою приховувалися дивовижні глибини… так би мовити, обачності. Роланд довго думав, перш ніж вжити стосовно Шимі це слово. Але воно виявилося точним: здатність зберігати мовчанку, що дозволяла зберегти почуття власної гідності, на відміну від звичайнісіньких хитрощів. Та й взагалі, Шимі був не спроможний удатися до хитрощів. Людину, що не могла збрехати, не відвівши погляду, ніхто й ніколи не назвав би хитрою.
За п’ять тижнів, коли їхня фізична пристрасть була в апогеї, вони з півдюжини разів просили Шимі допомогти: три рази — домовитися про зустріч, і два рази — змінити місце зустрічі, коли Сюзен спостерегла вершників із ранчо «Піаніно», що шукали заблукалу худобу біля хижки в Поганій Траві.
Глибинний внутрішній голос, який попереджав Роланда, що користуватися червоним каменем небезпечно, щодо Шимі мовчав… але врешті-решт озвалося сумління. Коли він нарешті сказав про це Сюзен (вони лежали голі в обіймах, загорнувшись у пітник), виявилося, що її сумління теж не давало їй спокою. Нечесно було наражати хлопця на ймовірні неприємності. Дійшовши в цьому згоди, Роланд і Сюзен надалі домовлялися про зустріч без посередників. У разі, якщо вона не могла з ним зустрітися, Сюзен пообіцяла вивішувати на підвіконні свого вікна червону сорочку, нібито сушитися. Якщо ж він не міг прийти, то мав лишити білий камінь у північно-східному кутку подвір’я, навскоси через дорогу від стайні Гокі, там, де була міська колонка для води. В крайньому випадку вони могли скористатися червоним каменем за павільйоном, попри всю ризикованість такої поведінки, аніж знову втягувати Шимі в свої справи — у свій роман.
За тим, як Роланд поволі узалежнюється, Катберт і Алан спостерігали спершу з недовірою, заздрістю та тривожним зацікавленням, а потім із мовчазним жахом. Їх було вислано в безпечне місце, а вони викрили змову; вони приїхали, щоб зібрати відомості, до баронії, де більша частина аристократії перекинулася на бік найлютішого ворога Альянсу; вони нажили собі ворогів у особі трьох крутих чолов’яг, які, напевно, вбили стількох людей, що ними можна заселити пристойних розмірів цвинтар. Втім, почувалися вони відповідно до ситуації, бо ж прибули сюди у супроводі свого друга, який у їхніх очах уже набув образу напівміфічного героя, перемігши Корта — обравши собі за зброю яструба! — і став стрільцем у нечуваному віці чотирнадцяти років. Те, що їм для виконання цієї місії видали зброю, коли вони від’їжджали з Ґілеаду, дуже багато для них означало, але з часом перестало важити, коли вони збагнули масштаби того, що коїлося в містечку Гембрі й баронії, до якої воно належало. І коли вони це усвідомили, Роланд став єдиною зброєю, на яку вони могли розраховувати. Але тепер…
— Він наче револьвер, який вкинули у воду! — вигукнув Катберт одного вечора, незабаром після того, як Роланд поїхав на побачення з Сюзен. Над ґанком барака піднявся Мисливець. Він уже виріс на одну чверть. — Одним богам відомо, чи вистрелить він, якщо навіть його виловити й просушити.
— Цить, зажди, — Алан глянув на поруччя ґанку. Сподіваючись відволікти Катберта від похмурих думок (зазвичай це було досить легко), спитав: — А де вартовий? Рано пішов на бокову?
Але це питання роздратувало Катберта ще сильніше. Він не бачив грачиного черепа уже багато днів (навіть не міг точно сказати, скільки) і вважав його втрату поганим знаком.
— Пішов, але не спати, — він сердито подивився на захід, куди поїхав Роланд на своєму здоровенному коні. — Мабуть, я його загубив. Так, як один наш спільний знайомий втратив розум, серце і почуття здорового глузду.
— З ним усе буде добре, — сказав Алан таким тоном, наче йому було незручно. — Ти знаєш його не гірше, ніж я, Берте. Ми все життя його знаємо. З ним усе буде гаразд.
— Зараз мені здається, що я його не знаю, — тихо сказав Катберт. Від його доброго гумору в голосі не лишилося й сліду.
Вони обидва і так, і сяк намагалися поговорити з Роландом, і обидва отримували одну відповідь: точніше, жодної відповіді. Мрійливий (і, можливо, трохи стурбований) вираз відстороненості на обличчі Роланда одразу впізнав би кожен, хто бодай раз намагався напоумити наркомана. Цей вираз свідчив, що розум Роланда зайнятий лише Сюзен: її обличчям, пахощами її шкіри, формами її тіла. Та що там «зайнятий», невдале слово. Одержимий.
— Я трохи її ненавиджу за те, що вона накоїла, — у голосі Катберта з’явилися нотки, яких Алан раніше не чув: суміш ревнощів, роздратування і страху. — А може, навіть більше, ніж трохи.