Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Так загинув лорд Перт, — пробурмотів Роланд.
— І земля здригнулася, коли він упав, — підхопив Джейк.
Роланд глянув на нього здивовано, наче людина, що пробудилася з глибокого сну, потім усміхнувся й обійняв хлопчика за плечі.
— Свого часу я грав Лорда Перта.
— Справді?
— Так, Джейку. Невдовзі я про це розповім.
Сходи привели їх до вольєру, де було повно мертвих екзотичних птахів. За ним стояла закусочна з рекламою «найкращого в Топіці буфалобургера» (зважаючи на місце її розташування, гумор ситуації був чорний), а за закусочною виднілася ще одна арка з вивіскою «Повертайтеся до Ґейдж-парку!» Ще далі вгору піднімався пандус для в’їзду на автостраду з обмеженим доступом. Понад нею було добре видно зелені знаки, які вони помітили здаля.
— Знову гульки на платній дорозі, — майже нечутно прошепотів Едді. — Хай їй чорт, — і зітхнув.
— Ти про що, Едді?
Джейк теж зацікавився, але зрештою подумав, що Едді не відповість. Той стояв, узявшись за ручки нового візка, і коли Сюзанна повернула до нього голову, відвів погляд. Та потім глянув у вічі, спочатку Сюзанні, потім Джейкові.
— Нічого доброго. Втім, до того, як отой Ґері Купер [7] перетягнув мене через Великий континентальний розділ, у моєму житті взагалі не було нічого доброго.
7
Ґері Купер — американський актор, виконавець багатьох ролей у вестернах.
— Ти не конче мусиш…
— Та нічого. Ми з друзяками — я, мій брат Генрі, Бам О’Хара (зазвичай, бо в нього була машина), Сандра Корбіт і часом один друг Генрі, якого ми називали Джиммі Поліо — збиралися разом і вкидали до капелюха папірці зі своїми іменами. Потім витягали один, і той, чиє ім’я було на папірці, він або вона, якщо це була Сенді, мусив залишатися тверезим. Ведучий гульок — так його називав Генрі. Інші накачувалися наркотою. Потім усі вантажилися в Бумів «крайслер» і їхали трасою 95 в Коннекгикут чи автострадою Таконік на північ штату Нью-Йорк… тільки ми цю автостраду називали «траса Кататонік». Слухали на магнітолі касети «Кріденс», Марвіна Ґея або навіть золоті хіти Елвіса.
Вночі було суперово. А найкраще — під повним місяцем. Ми каталися годинами, часом витикали голови у вікна, як собаки, дивилися на місяць і спостерігали, як одна за одною з’являються зорі. У нас це називалося гульками на платній дорозі, — Едді всміхнувся. Усмішка вийшла силувана. — Ото житуха була, скажу я вам, чуваки.
— Прикольно, — сказав Джейк. — Я маю на увазі не наркотики, а те, як ви з друзями каталися вночі. Це, мабуть, чудово — дивитися на місяць і слухати музику.
— Це й було чудово, — погодився Едді. — Чудово, навіть незважаючи на те, що ми були такі обковтані, що могли б з однаковим успіхом помочитися як собі на черевики, так і в кущі, — він зробив паузу. — Але найжахливіше в усьому цьому саме те, що це було чудово.
— Гульки на платній дорозі, — промовив стрілець, наче зважуючи слова. — Що ж, ходімо, погуляємо.
Вони вийшли з Ґейдж-парку і рушили через дорогу вбік пандуса.
Обидва дорожні вказівники, що позначали в’їзд на автостраду, хтось замалював фарбою з балончика. Знак із написом «Сент-Луїс 215» перетинали навскісні чорні літери:
На тому, що проголошував «До наступного майданчика для відпочинку 10 миль», був інший напис:
жирними червоними літерами. Навіть після спекотного літа червінь фарби залишилася кричущо-яскравою й одразу впадала в око. Кожен знак був прикрашений символом ока:
— Роланде, ти часом не знаєш, що означає вся ця дурня? — поцікавилася Сюзанна. Стрілець заперечно похитав головою, але вигляд у нього був стурбований. Відсторонений, самозаглиблений вираз не зникав з його очей.
Вони покрокували далі.
У тому місці, де пандус вливався в автостраду, двоє чоловіків, хлопчик і пухнастик-шалапут зібралися довкола Сюзанни та її нового візка. Всі погляди були спрямовані на схід.
Едді не знав, яка транспортна ситуація чекає їх на виході з Топіки, але тут усі ряди в обох напрямках (що на захід, що на схід) були загачені легковими автомобілями та вантажівками. Здебільшого на багажники машин були навантажені кучугури предметів ужитку, які впродовж цілого сезону дощів вкривалися іржею.
Втім, наразі транспорт був для них найменшою проблемою. Вони стояли й мовчки дивилися на схід. По обидва боки від автостради розкинулося місто. Подекуди виднілися шпилі церков, смуга забігайлівок («У Арбі», «У Венді», «Макдональдс», «Піцца Хат» і ще одна — «Боїнг-боїнг бургери», про котру Едді ніколи не чув), автосалони, дах боулінг-клубу під назвою «Гартленд-лейнз». Попереду вони бачили ще один з’їзд із автостради, зі знаком «ГОЛОВНИЙ ШПИТАЛЬ ТОПІКИ». Там, де закінчувався з’їзд, похмуро бовванів порослий плющем масивний старий будинок із червоної цегли. Між пагонів прозирали крихітні вікна, схожі на перелякані очі. Едді вирішив, що ця будівля неодмінно має бути лікарнею — таке собі чистилище на державній дотації, де бідолашні грішники годинами просиджували на пластикових стільцях, аби тільки потрапити на прийом до лікаря, який змірить їх таким поглядом, наче вони не люди, а лайно собаче.
За шпиталем місто раптово закінчувалося, і починався тонкохід.
Едді здалося, що він бачить рівну поверхню стоячої води, схожу на велетенське болото. Сріблястий і мерехтливий, тонкохід обступав насип автостради 70 з обох боків, і від його ряхтіння дорожні знаки, огорожа й нерухомі автомобілі хвилювали в повітрі, наче міражі. І вусібіч ширився звук — неприємний, булькотливий звук смердючого варива.
Сюзанна скривилася й затулила вуха руками.
— Не знаю, як я це витримаю. Не хочу здатися вам нудною, але мені вже хочеться блювати, хоч я цілий день макової краплини в роті не мала.
Едді почувався так само. Проте, попри нудоту, відірвати погляд від тонкоходу він не міг. Це видовище надреального пробуджувало в ньому асоціації… з чим? З лицем потойбіччя? Ні. Велетенське бурмотливе марево, що розкинулося перед ними, не мало обличчя, було, в сутності, повною протилежністю до обличчя, але в нього було тіло… зовнішність… присутність.
Так. І в цьому була найбільша дивовижа. Тонкохід мав присутність, як той демон, що з’явився в кружалі з каменів, коли вони намагалися видобути Джейка.