Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Тим часом Роланд порпався в надрах свого кошеля. Поперевертав усе всередині догори дриґом й нарешті на самому дні знайшов потрібне. Жменю набоїв. Він узяв Сюзанну за руку, знявши її з бильця візка, і поклав їй на долоню дві кулі. Потім узяв ще дві кулі й позатикав собі вуха. За його діями Сюзанна спостерігала спершу з відвертим подивом, потім з недовірою і нарешті з сумнівом, але зрештою вчинила так само. І майже миттєво її обличчя прояснилося.
Едді зняв зі спини наплічника і витяг наполовину повну коробку набоїв сорок четвертого калібру, що застосовувалися в Джейковому «рюгері». Але стрілець похитав головою і простягнув долоню, на якій було ще чотири патрони — два для Едді й два для Джейка.
— А ці хіба не підходять? — Едді видобув пару набоїв із коробки, яку Джейк узяв із шухляди столу Елмера Чемберза.
— Ці кулі з вашого світу, тож вони не зможуть притлумити звук. Не питай, звідки мені це відомо, просто відомо, і все. Звісно, ти можеш спробувати, але це марно: вони непридатні.
Едді показав на патрони, які простягав йому Роланд.
— Та ці ж теж з нашого світу. Зброярня на розі Сьомої й Сорок дев’ятої. Здається, магазин Клеменца, якщо мені не зраджує пам’ять.
— Ні, це мої набої, Едді. Хоч я їх уже не раз заряджав, але походять вони з зеленого краю. З Ґілеаду.
— Тобто це ті, що промокли? — недовірливо спитав Едді. — Останні з мокрих набоїв? З тих, що до останньої порошинки промокли на узбережжі?
Роланд тільки кивнув.
— Ти ж казав, що стріляти ними вже неможливо! Навіть якщо вони просохнуть! Адже порох… як ти тоді сказав? О, вичах!
Роланд знову кивнув.
— То чого ж ти їх не викинув? Нащо тягати за собою кулі, якими не можна стріляти?
— А пам’ятаєш ті слова, які слід казати після полювання, щоб зосередитися, Едді? Як я тебе навчав?
— «Отче, спрямуй мої руки й серце, щоб не пропала жодна частка цієї тварини».
І Роланд кивнув утретє. Джейк взяв два набої і заткнув ними вуха. Едді забрав два останніх, але спершу спробував використати ті, що витрусив з коробки. Вони дещо притлумлювали звук тонкоходу, але не усували його повністю — звук вібрував у нього в голові, від нього, як під час застуди, сльозилися очі, а носова перетинка, здавалося, зараз вибухне. Довелося витягти недієздатні кулі й натомість вставити більші, з Роландових старовинних револьверів. «Я затикаю вуха кулями, — подумав Едді. — Мама б сказилася». Але це не мало значення. Звук тонкоходу щез чи принаймні стих, перетворившись на далеке дзижчання, — ось що було важливо. Він очікував, що коли заговорить до Роланда, власний голос звучатиме глухо (наче тоді, коли у вухах були біруші), але виявилося, що він чудово чує сам себе.
— Цікаво, а є щось таке, чого ти не знаєш? — спитав він, повернувшись до стрільця.
— Так. Я багато чого не знаю.
— А як же Юк? — спитав Джейк.
— Думаю, з Юком все буде добре, — сказав Роланд. — Ходімо, до темряви треба пройти кілька миль.
Схоже, бурмотіння тонкоходу геть не турбувало Юка, проте він намагався ні на крок не відходити від Джейка Чемберза, недовірливо зиркаючи на автомобілі, що загачували проїзд на схід автостради 70. Втім, Сюзанна бачила, що ці машини не повністю перекривали трасу. Поступово центр міста залишався позаду і автомобільний затор зменшувався. Та навіть у тих місцях, де скупчення машин було значним, хтось повідтягував нерухомі тачки вбік. Багато їх перетягли на резервну смугу, яка в межах міста являла собою бетонний розділювач, а за його межами поросла травою.
«А тут хтось добряче попрацював з евакуатором», — подумала Сюзанна, і ця думка звеселила їй душу. Поки лютувала епідемія, нікому б і на думку не спало розчищати шлях посеред автостради. Якщо ж хтось зробив це по її закінченні… якщо на той час ще хтось залишився серед живих, то це означало, що чума забрала не всіх людей у місті. І ті некрологи щільним текстом зовсім не означали кінець усьому.
Подекуди в автомобілях виднілися трупи, але ці теж були висхлі, як і ті, що лежали біля підніжжя вокзальних сходів. Мумії, пристебнуті пасами безпеки. Але здебільшого машини стояли порожні. Сюзанна збагнула, що водії й пасажири, що потрапили у затор, мабуть, далі пішли пішки, намагаючись будь-що вибратися з зони епідемії, але напевно, то була не єдина причина, що змусила їх вилізти з-за керма.
Сюзанна чудово розуміла: в разі, якби вона сама відчула симптоми фатальної хвороби, то жодна сила в світі, окрім залізного ланцюга, не втримала б її за кермом. Якщо вже помирати, то ближче до Бога, просто неба, на свіжому повітрі. Найкраще — на пагорбі, десь на підвищенні, в крайньому разі на пшеничному полі. Все, що завгодно, аби тільки не задихатися від кашлю, вдихаючи пахощі освіжувача повітря, що метляється на дзеркалі заднього огляду.
Водночас Сюзанна відчувала, що вони ще надибають безліч мертвих людей, які рятувалися втечею. Але не зараз. Бо існував тонкохід. Вони з супутниками неухильно наближалися до нього, і той момент, коли вони потрапили в його поле, був дуже відчутний. Її тіло пробрав колючий дрож, викликаючи бажання підтягнути під себе вкорочені ноги. Навіть візок на мить спинився. Жінка озирнулася й побачила, що Роланд, Едді та Джейк тримаються за животи й кривляться. У них усіх був такий вигляд, наче їм водночас скрутило шлунки. Потім Едді й Роланд випросталися. Джейк нахилився погладити Юка, бо той занепокоєно спостерігав за господарем.
— Хлопці, з вами там все гаразд? — спитала Сюзанна голосом Детти Волкер — напівбурчливо, напівжартома. Цей голос просто мимоволі вирвався назовні.
— Еге ж, — відповів Джейк. — Та мені все одно наче бульбашка в горлі застрягла, — розмовляючи з нею, він тривожно поглядав на тонкохід. Тепер срібляста порожнеча оточувала їх зусібіч, неначе цілий світ перетворився на Норфолкські болота перед світанком. Дерева, що росли неподалік, витикалися зі срібної поверхні, відкидаючи викривлені відображення, які весь час рухалися, ні на мить не застигаючи й не залишаючись у фокусі. Трохи віддалік Сюзанна бачила вежу елеватора, і вежа наче пливла в повітрі. На її бічній стіні рожевими літерами, які за нормальних умов освітлення могли бути червоними, було виведено два слова: ҐЕДІШ ФІДС.
— А мені здається, що в мене бульбашка в мізках, — сказав Едді. — Боже, ви тільки погляньте, як ця гидота тремтить і переливається.
— А ти досі його чуєш? — спитала Сюзанна.
— Еге. Але слабенько. Жити можна. А ти?
— Угу. Ходімо.
У Сюзанни склалося таке враження, що вона летить крізь рвані хмари в літаку з відкритою кабіною. Здавалося, вони вже пройшли багато миль крізь те бурмотливе напівпрозоре марево — не зовсім туман й не зовсім воду. Часом у ньому вимальовувалися якісь обриси (комора, трактор, рекламний щит), потім усе щезало і видно було тільки дорогу, що незмінно бігла над яскравою, проте якоюсь невиразною поверхнею.
А потім тонкохід раптово закінчився. Бурмотіння стало ледь чутним, можна було навіть без особливих наслідків витягти з вух кулі, принаймні, наразі, поки вони не дійшли до іншого краю. Знову з’явилися краєвиди…
Втім, навряд чи можна було назвати їх краєвидами, бо в Канзас і краєвидів не було. Натомість були відкриті поля й час від часу траплялися охоплені полум’ям діброви, серед яких губилися джерела й ставки. Звісно, не Великий Каньйон і не хвилі, що розбиваються об портлендський маяк, але принаймні віддалік було видно обрій, і це допомагало трохи позбутися не надто приємного враження, що вони поховані живцем. А потім знову довелося зануритися в повітряний слиз. Сюзанна подумала, що найкраще описав враження від тонкоходу Джейк, коли сказав, що це наче нарешті потрапити в сяйво міражу, який, бува, примариться десь у далечині в спекотний день на автостраді.