Діти капітана Гранта
Шрифт:
Комендант форту Незалежний виявився сержантом французької армії, з 1828 року він не полишав цих місць і наразі служив комендантом форту з відома аргентинського уряду. Це був баск, на ім’я Мануель Іфарагер – майже іспанець. Проживши рік у Танділі, сержант Мануель натуралізувався [46] , вступив до лав аргентинської армії і взяв за дружину пристойну індіанку. Незабаром дружина подарувала йому близнюків – ясна річ, хлопчиків, адже гідна супутниця життя сержанта ніколи не дозволила б собі народити йому дочок. Для Мануеля не було ліпшого ремесла за
46
Натуралізуватися – приймати підданство чужої країни.
– Бачили? – вигукнув він. – Л'eгені! Чудові солдати! Хосе! Хуан! Мігель! Пепе! Пепе лише сім років, а він уже вміє стріляти!
Пепе зачув, що його хвалять, і вправно виструнчився зі зброєю в руках.
– На нього чекає чудове майбутнє, – додав комендант. – Колись стане полковником або старшим бригадиром! – Комендант Мануель так захопився мріями про майбутнє своїх синів, що з ним годі було сперечатися з приводу переваги служби в армії чи майбутнього його дорогоцінних чад. Він був щасливий. Як казав Гете: «Все, що робить нас щасливими, є цілком реальним». І так з добрих чверть години, що вкрай подивувало Талькава. Індіанцеві було невтямки, як одна горлянка може видавати стільки звуків. Урвати потік комендантових слів ніхто й не намагався. Та будь-який сержант, навіть сержант французький, все ж колись замовкає, тож зрештою замовк і Мануель, заздалегідь запросивши мандрівників на гостину. Ті приречено скорилися необхідності бути представленими пані Іфарагер. Після нетривалого спілкування вони визнали її доволі «приємною персоною», якщо цей вираз Старого Світу можна вжити стосовно індіанки.
Нарешті, коли було виконано сержантів дезидерат [47] , він поцікавився у гостей метою їхніх відвідин.
Ось вона, слушна мить для розпитувань! Це завдання узяв на себе Паганель. Він почав з того, що французькою повідав комендантові про їхню подорож пампою, а закінчив питанням, чому індіанці покинули цей край.
– Так-так, нікого! – вигукнув сержант, стенаючи плечима. – Цілком правильно, нікого… Ми всі руки склавши… байдикуємо.
– Але чому?
47
Дезидерат – щось бажане; побажання, вимога.
– Війна.
– Війна?
– Так, громадянська війна…
– Громадянська війна? – перепитав Паганель, який, непомітно для себе перейшов на ламану французьку.
– Так, війна між Парагваєм і Буенос-Айресом, – відповів сержант.
– То й що ж?
– Усі індіанці рушили на північ… за генералом Флорес…
– А де ж касики?
– І касики з ними.
– Як? І Катрієль?
– Немає Катрієля.
– А Кальфоукоура?
– Нема і натяку на Кальфоукоура.
– А Янчетруса?
– Ніякого Янчетруса!
Цей діалог переповіли Талькаву, який ствердно кивнув головою.
Мабуть, патагонець не знав або забув про громадянську війну, що згодом стала приводом втручання Бразилії і розділила республіку на два табори. Цей розбрат був на руку індіанцям, адже вони могли скористатись ним для грабежів. Отож сержант не помилявся, пояснюючи відлюдність пампи громадянською війною, що вирувала в північних провінціях Аргентини.
Ця звістка руйнувала всі Гленарванові плани. Якщо Гаррі Гранта і справді полонили касики, то, поза сумнівом, вони відвели його до північного кордону республіки. І якщо так, то де його шукати? Чи варто було розпочинати нові небезпечні і майже даремні пошуки на півночі пампи?
Перш ніж ухвалити таке відповідальне рішення, слід було ґрунтовно його обмізкувати.
Однак залишалося ще одне питання, яке слід було поставити сержантові, і майор, поки його друзі мовчки перезиралися, запитав, чи не чув він про європейців, які потрапили в полон до індіанських касиків.
Мануель якийсь час розмірковував, силкуючись щось пригадати, й нарешті відповів:
– Так, чув.
– О! – вирвалося у Гленарвана. Усі з надією в очах оточили сержанта.
– Кажіть уже, кажіть! – благали вони, пожадливо впиваючись у нього очима.
– Кілька років тому… – почав сержант, – так, правильно… європейські полонені… та ніколи не бачив…
– Кілька років! – урвав його Гленарван. – Ви помиляєтеся. Дата краху вказана точно. «Британія» загинула в червні 1862 року. Отже, ледь минуло два роки.
– О! Більше, сер!
– Не може бути! – вигукнув Паганель.
– Ні, точно. Це було, коли народився Пепе… Двоє полонених…
– Ні, троє, – втрутився Гленарван.
– Двоє, – наполегливо стверджував сержант.
– Двоє, кажете? – перепитав украй здивований Гленарван. – Двоє англійців?
– Та ж ні! – відповів сержант. – Які англійці? Ні… француз та італієць.
– Італієць, якого вбили індіанці племені поюче? – вигукнув Паганель.
– Так… згодом довідався… француз урятувався.
– Врятувався! – вигукнув Роберт, життя якого, здавалося, залежало від сержантових слів.
– Саме так, урятувався – втік із полону, – підтвердив сержант.
Всі озирнулися на Паганеля, який у відчаї бив себе по чолу.
– А, розумію, – мовив він нарешті. – Тепер усе зрозуміло!
– Та в чому ж річ? – нетерпляче запитав стривожений Гленарван.
– Друзі мої, – відповів Паганель, беручи Робертові руки у свої, – нам доведеться змиритися з величезною невдачею: ми йшли хибним шляхом! Ідеться зовсім не про капітана Гранта, а про одного мого співвітчизника, товариша якого, Мазко Вазелло, справді вбили індіанці племені поюче. Не раз жорстокі індіанці гнали француза до берегів Колорадо, та зрештою йому вдалося втекти з полону і повернутися до Франції. Вважаючи, що йдемо слідами Гаррі Гранта, ми натрапили на сліди молодого Гінара.
Запала глибока мовчанка. Помилка була очевидна. Подробиці, повідомлені сержантом: національність полоненого, вбивство його товариша, втеча з полону – все було сумним доказом прикрої помилки.
Гленарван понуро глянув на Талькава.
– Чи не чули ви про трьох англійців? – запитав Талькав сержанта.
– Ніколи, – відповів Мануель. – У Танділі було б відомо… я знав би… Ні, цього не було…
Після такої категоричної відповіді Гленарвану нічого було робити у форті Незалежний. Він і його друзі подякували сержантові, потисли йому руку і подалися геть.