Діти капітана Гранта
Шрифт:
Гленарван був у розпачі: всі його сподівання виявилися марними. Роберт мовчки йшов поруч, ледь стримуючи сльози. Гленарван не знаходив для хлопчика слів утіхи. Паганель, жестикулюючи, говорив сам до себе. Майор не розтуляв рота. Що ж до Талькава, то, мабуть, його індіанське самолюбство зачепив той факт, що він повів іноземців хибним шляхом. Утім нікому й не спадало на думку дорікнути йому за таку помилку.
Вечеряли мовчки. Звісно, жоден із цих мужніх і самовідданих людей не шкодував про марно витрачені сили. Одначе кожного гнітила думка, що в одну мить зникла надія на успіх. Та чи можна було справді сподіватися натрапити на слід капітана Гранта між Сьєрра-Танділь і океаном? Аж ніяк. Якби котрийсь європеєць потрапив
Паганель знову попросив у Гленарвана документ, що спонукав їх на здійснення таких невдалих пошуків. Географ перечитував його з відвертим роздратуванням, наче прагнув вирвати з паперу інше тлумачення.
– Але ж цей документ цілком зрозумілий! – вигукнув Гленарван. – У ньому чітко йдеться і про загибель «Британії», і про те, де саме перебуває в полоні капітан Грант.
– А я заперечую! – вигукнув Паганель, гримнувши кулаком по столу. – Ні, ні і ні! Оскільки Гаррі Гранта немає в пампі, то це означає, що його взагалі немає в Америці. І про його місцеперебування має повідомити ось цей документ. І він повідомить, друзі мої, або я не Жак Паганель!
Розділ XXII. Повінь
Форт Незалежний розташований за 150 миль од берегів Атлантичного океану. Гленарван прикинув, що за сприятливих умов на «Дункані» вони будуть за чотири дні. Та повернутися на корабель без капітана Гранта, – з цим він ніяк не міг змиритися. Тому наступного дня лорд зволікав із підготовкою до від’їзду.
Тоді майор узяв командування на себе: він наказав запасти харчів, осідлати коней і довідатися, де можна зупинитися в дорозі. Завдяки йому маленький загін вже о восьмій ранку наступного дня спускався порослими травою схилами Сьєрра-Танділь.
Гленарван мовчки скакав поруч із Робертом. Його сміливий, рішучий характер не дозволяв йому прийняти невдачу. Серце його прискорено билося, голову розпирало. Паганель, роздратований безрезультатністю пошуків, подумки перебирав на всі лади слова документа, намагаючись знайти в них бодай якусь нову вказівку. Талькав їхав мовчки, опустивши віжки. Майор, як справжній оптиміст, тримався бадьоро. Том Остін і обидва матроси поділяли настрій свого начальника. Аж раптом кролик перебіг їм дорогу. Забобонні шотландці лякливо перезирнулися.
– Погана прикмета, – промовив Вільсон.
– Так, в Шотландії, – відгукнувся Мюльреді.
– Погане в Шотландії погане й тут, – повчально зауважив Вільсон.
Близько полудня мандрівники перевалили через гірський кряж Танділь і опинилися на неозорих рівнинах, що простираються аж до океану. На кожному кроці траплялися річки, що зрошували прозорою водою цей родючий край і губилися серед величезних пасовищ. Мало-помалу земля, немов океан після буревію, ставала щодалі рівнішою. Останні згірки аргентинської пампи залишилися позаду, і тепер під ногами коней розстилався одноманітний зелений килим.
Досі погода була гожою, однак цього дня небо затягли хмари. Величезна кількість пари, що утворилася через високу температуру, скупчилася у вигляді густих хмар, які загрожували вибухнути стіною зливи. Близькість Атлантичного океану і постійний західний вітер сприяли підвищеній вологості атмосфери. Родючі землі, соковиті вигони й темно-зелене забарвлення трав були красномовним свідченням того. Втім, цього дня пудові хмари не вибухнули дощем, тож коні легко подолали 40 миль, і до вечора мандрівники дісталися берега каньяди – глибокої просторої природної водойми. Тут і зробили привал. Сховатися було ніде. Пончо замінили мандрівникам намети й ковдри. Усі поснули просто неба. Небо ж щохвилини страхало проливнем. На щастя, все обмежилося лише грозою. Наступного дня, у міру зниження рівнини до океану, стала помітніша присутність ґрунтових вод – вода просочувалася крізь усі тріщини в землі. Невдовзі дорогу на схід почали перетинати ставки. Досі, поки тягнулися відкриті водойми, вільні від водяних рослин, коні йшли легко. Ситуація погіршилася, коли з’явилися так звані пантани – трясовина, порсла високими травами. Вчасно їх помітити й уникнути небезпеки було неможливо.
Ці чорториї вартували життя не одній живій істоті. Роберт, котрий обігнав загін на півмилі, повернув назад і загорлав:
– Пане Паганелю! Пане Паганелю! Там ліс рогів!
– Що? – подивувався Паганель. – Ти знайшов ліс рогів?
– Так, так! Якщо не ліс, то принаймні лісову поросль!
– Лісову поросль? Ти мариш, хлопчику! – мовив Паганель, стенаючи плечима.
– І зовсім я не марю, – запевняв Роберт, – переконаєтесь на власні очі! Який дивовижний край! Тут сіють роги, і вони ростуть, мов пшениця. Мені дуже хотілося б мати таке насіння!
– Здається, хлопчик не жартує, – буркнув майор.
– Справді, майоре, скоро ви переконаєтеся в цьому.
І Роберт не помилявся: незабаром загін під’їхав до величезного поля, втиканого рогами, і їм не видно було кінця-краю. Справді, це була низькоросла, густа, але дивна лісова поросль.
– То що? – запитав Роберт.
– Оригінально! – промовив Паганель і звернувся за поясненнями до Талькава.
– Роги вилазять із землі, але бики залишаються в землі, – заявив Талькав.
– Як! – вигукнув Паганель. – У цій твані загрузло стадо?
– Так, – підтвердив патагонець.
І справді, тут знайшло смерть стадо. Ґрунт під вагою биків осів, і сотні тварин загинули, задихнувшись у величезній драговині.
Таке подекуди трапляється в аргентинських рівнинах, про що Талькав добре знав. І цим застереженням не варто нехтувати.
Загін об’їхав величезну гекатомбу [48] , здатну задовольнити найкровожерливіших богів стародавнього світу; поле рогів залишилось далеко позаду.
Либонь, Талькава почало турбувати якесь незвичне явище: він часто зупиняв коня і підводився на стременах. Високий зріст давав йому змогу осягнути поглядом значний простір. Одначе нічого не помітивши, він пришпорював коня. За милю індіанець знову зупинився. Відокремившись від супутників, він від’їхав на кілька миль на північ, потім на південь. Знову ставши на чолі загону, він рушив далі, не зронивши й слова. Талькавова поведінка зацікавила Паганеля і стурбувала Гленарвана. Лорд попросив ученого дізнатися в індіанця, що трапилось.
48
Гекатомба – жертва богам у стародавніх греків.
Паганель звернувся до Талькава. Індіанець відповів йому, що він ніяк не втямить, чому земля так сильно просочена вологою. Ніколи йому ще не доводилося спостерігати, щоб ґрунт був таким хистким. Навіть у період сильних дощів Аргентинською рівниною завжди можна було проїхати.
– Але як пояснити таку вологість? – запитав Паганель.
– Не знаю, – відповів індіанець, – а коли знатиму…
– А хіба під час сильних злив гірські річки ніколи не виходять з берегів?
– Трапляється.