Діти капітана Гранта
Шрифт:
– Як, – запитав Гленарван, – ви шкодуєте, що тут бракує диких звірів?
– Ясна річ!
– Вони ж люті!..
– З наукової точки зору, люті не існує, – заперечив учений.
– Наперед даруйте, Паганелю! – втрутився майор. – Та ви ніколи не змусите мене повірити, що дикі звірі корисні. Яка з них користь?
– Яка користь? – вигукнув Паганель. – Та хоч би й для класифікації: види, роди, родини, ряди…
– Теж мені велика користь! – пирхнув Мак-Наббс. – Якби я був Ноєм у ковчегу під час усесвітнього потопу, то не дозволив би цьому нерозсудливому патріархові взяти на облавок пари левів, тигрів, пантер, ведмедів та решту шкідливих і непотрібних звірів.
– Із зоологічного погляду ви не мали б рації.
– А
– Це обурливо! – вигукнув учений. – А я змусив би Ноя взяти до ковчега і мегатеріїв, і птеродактилів, і всіх допотопних тварин, які, на жаль, тепер вивелися…
– А я вам кажу, – заперечив Мак-Наббс, – що правильно вчинив Ной, залишивши їх напризволяще, якщо, звісно, вони справді існували за його часів.
– А я вам кажу, – упирався Паганель, – що Ной вчинив украй нерозсудливо і заслужив на довічний осуд учених.
Решта мандрівників у цей час надривали животи від сміху. Досі майор ніколи не вступав у суперечку. Та попри його принципи, він щодня сперечався з Паганелем. Вочевидь, учений мав особливу здатність виводити майора з рівноваги.
Гленарван за своїм звичаєм втрутився в суперечку.
– Звісно, це сумно і з наукового, і з людського погляду, – сказав він, – та нам таки доведеться змиритися з відсутністю диких звірів. До речі, Паганелю, ви ж не сподівалися зустріти їх у цьому повітряному лісі?
– Чом би й ні? – відгукнувся учений.
– Дикі звірі на дереві? – здивувався Том Остін.
– Звичайно! Ягуар рятується від мисливців лише на деревах. Одна з таких тварин могла, як і ми, рятуватися від повені між гілками омбу.
– Сподіваюся, вам не трапився ягуар? – запитав майор.
– На жаль, ні, хоча ми обійшли весь «ліс». А шкода! Було б неймовірне полювання. Ягуар – лютий хижак. Одним ударом лапи він коневі зверне в’язи. Варто хоч раз йому скуштувати людського м’яса, і він прагне його знову. Понад усе йому до вподоби ласувати м’ясом індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білошкірих.
– Особисто мене вельми тішить четверта позиція, – відповів Мак-Наббс.
– Он воно як? А мені здається, що це є свідченням браку смаку з вашого боку, – презирливо кинув Паганель.
– Я вельми втішений, що позбавлений смаку, – швидко заперечив майор.
– Але це принизливо! – вигукнув невблаганний Паганель. – Адже білі проголошують себе вищою расою, але, мабуть, ягуари зовсім не дотримуються тієї ж думки!
– Хай там що, друже Паганель, – мовив Гленарван, – а оскільки серед нас немає ні індіанців, ні негрів, ні мулатів, то я дуже задоволений, що тут немає ваших любих ягуарів. Не таке вже й приємне наше становище…
– Не таке вже й приємне? – вигукнув Паганель. Здається, суперечка набувала нових обертів. – Ви скаржитеся на свою долю, Гленарване?
– Ясна річ, – відповів Гленарван. – Хіба вам зручно на цих гілках?
– Я ніколи не почувався зручніше навіть у власному кабінеті! Ми живемо, як птахи! Щодалі я більше переконуюсь: людям призначено жити на деревах.
– Їм бракує лише крил, – вставив майор.
– Колись вони їх собі зроблять.
– А поки, – сказав Гленарван, – дозвольте мені, любий друже, надавати перевагу усипаній піском парковій доріжці, паркетній підлозі вдома або палубі судна.
– Знаєте, Гленарван, – відповів Паганель, – потрібно навчитись миритися з обставинами. Хороші вони – то добре, погані – не слід ремствувати. Бачу, ви шкодуєте за комфортом свого замку Малькольм-Касл!
– Ні, але…
– Я певен, що Роберт дуже задоволений, – поспішив сказати Паганель, прагнучи завербувати бодай одного прихильника.
– Дуже задоволений, пане Паганелю! – весело вигукнув Роберт.
– В його віці це природно, – зауважив Гленарван.
– І в моєму також, – заперечив учений. – Що менше зручностей, то менше потреб, а що менше потреб, то щасливіша людина.
– Ну ось! Тепер Паганель напався на багатство і розкіш, – зауважив Мак-Наббс.
– Помиляєтеся, майоре, – відгукнувся учений. – Та як зволите, я розповім вам арабську казочку, що принагідно спала мені на думку.
– Прошу, прошу, пане Паганелю! – вигукнув Роберт.
– А яка мораль вашої казки? – поцікавився майор.
– Як у всіх казок, любий друже.
– Тоді якісь дурниці, – відповів Мак-Наббс. – А втім починайте, Шехерезадо, ви так майстерно розповідаєте!
– Жив колись син великого Гарун-аль-Рашида, – почав Паганель. – Він почувався нещасливим, тож пішов по пораду до старого дервіша [51] . Мудрець вислухав його і мовив, що важко знайти щастя на цьому світі.
51
Дервіш – мусульманський чернець-жебрак.
«Проте, – додав він, – я знаю певний спосіб ощасливити вас». – «Який?» – запитав юний принц. – «Надіти сорочку щасливої людини», – відповів дервіш. Зрадів принц і вирушив на пошуки талісмана. Довго мандрував він, відвідав столиці всієї земної кулі, пробував на дягати сорочки королів, імператорів, принців, вельмож – усе марно. Тоді взявся він приміряти сорочки художників, воїнів та купців. Знов не те!
Довго поневірявся принц у марних пошуках щастя. Врешті-решт, зневірившись в успіху, повернувся до батькового палацу. Раптом побачив він землероба, який ішов у полі за плугом і весело виспівував… «Якщо ця людина нещаслива, то немає щастя на землі», – вирішив принц. Він підійшов до землероба: «Людино добра, чи щасливий ти?» – запитав. – «Так», – відповів той. – «Чи маєш ти якесь бажання?» – «Ні!» – «Ти не проміняв би свою долю на долю короля?» – «Ніколи!» – «Тоді продай мені свою сорочку». – «Сорочку? Та ж у мене її немає!»
Розділ XXV. Між вогнем і водою
Паганелеву оповідку сприйняли на ура. Йому аплодували. Втім кожен залишився при своїй думці, тож учений досяг результату, властивого дискусії, – він нікого не переконав. Та всі зійшлися на одному: не слід нарікати на долю, і якщо немає хатини, то слід задовольнятися деревом. Настав вечір. Украй змучені спекою мешканці омбу заслуговували на спокійний сон. Їхні пернаті друзі вже повмощувалися на нічліг у гущавині листя й помалу стихали мелодійні рулади пампських солов’їв – ільгуерос. Довкола запанувала тиша. Настав час і людям вкладатися спати. Та перш ніж «вмоститися в гніздечку» (звісно, цей вираз належить Паганелеві), Гленарван, Роберт і географ піднялися у свою «обсерваторію», щоб окинути оком водну гладь. Була дев’ята вечора. Сонце щойно закотилося за обрій, західна частина неба загрузла в розпеченому тумані. Зазвичай яскраві зорі сузір’їв Південної півкулі сьогодні ледь мерехтіли, ніби оповиті імлистим серпанком. Утім їх можна було розгледіти, і Паганель примусив Роберта і Гленарвана розглянути зоресвіт полярної зони. Учений вказав їм і на Південний Хрест (сузір’я, що утворюють ромб приблизно на висоті полюса); і на сузір’я Кентавра, в якому виблискує найближча до землі зірка Альфа; і на дві масивні туманності Магеллана, з яких найбільша заступає простір у двісті разів більший за видиму поверхню Місяця; і, нарешті, «чорну діру» – наче порожнє місце на небесному склепінні.