Діти капітана Гранта
Шрифт:
– Можливо, це сталося й тепер?
– Можливо, – відповів Талькав.
Паганелю довелося вдовольнитися цією дипломатичною відповіддю, і він передав зміст розмови Гленарвану.
– А що радить робити Талькав? – запитав Гленарван.
– Що ми маємо робити? – запитав Паганель патагонця.
– Якомога швидше їхати! – відповів індіанець.
Однак цю пораду легко було дати, та нелегко виконати. Коні дуже стомилися ступати по драглистому ґрунту, до того ж місцевість дедалі нижчала. Тепер цю частину рівнини можна було порівняти з величезним видолинком, якого стрімкий потік міг швидко заповнити водою.
Треба було якнайшвидше вибратися з цих низин,
Змоклі, задублі, знеможені, ввечері мандрівники дісталися вбогого ранчо. Лише для дуже невибагливих людей це ранчо могло стати прихистком, і лише вкрай змучені мандрівники згодилися б сховатися в ньому. Та Гленарван і його супутники не мали вибору. Тож вони забилися в цій покинутій хижі, якою погребував би останній бідняк-індіанець. Насилу розпалили курне багаття з сухої трави, яке більше диміло, ніж зігрівало. За стінами ранчо лютувала негода, великі дощові краплі просочувалися крізь порохнявий солом’яний дах. Двадцять разів вогнище мало згаснути – двадцять разів Мюльреді й Вільсон відвойовували його у води.
Мізерна і малопоживна вечеря була доволі сумною – всі понуро жували, ледь переминаючи щелепами. Лише майор пошанував змоклу провізію гарним апетитом: незворушному Мак-Наббсові було байдуже до прикрих пригод.
Паганель, як істинний француз, спробував було жартувати, та ніхто не зреагував на його вигадки.
– Очевидно, мої жарти підмочило, – зауважив він, – тож від ваги вони не потрапляють у ціль.
Сон – найліпший лікар. Ніч видалася бурхливою, стіни ранчо тріщали, хиталися і за кожного нового пориву вітру загрожували розсипатися. Нещасні коні тужливо іржали надворі, та й господарям їхнім було непереливки в жалюгідній хижі; проте помалу подорожні заснули. Першим заснув Роберт, поклавши голову на плече лорда Гленарвана. Незабаром занурилися в сон і решта тимчасових мешканців ранчо.
Ніч минула без пригод.
Розбудила подорожніх Таука. Бадьора, як зазвичай, вона іржала і сильно била копитом в стіну ранчо. Якщо Талькав не подавав сигналу до від’їзду, то це робив його кінь. А оскільки мандрівники й так завинили Тауці, то загін негайно ж рушив у путь.
Накрап'aв дощ. Сирий глинистий ґрунт не встигав убирати вологу, і всі ці калюжі, болота, ставки виходили з берегів, зливаючись у величезні й глибокі банадо. Паганель, поглянувши на карту, небезпідставно подумав, що Ріо-Гранде і Ріо-Віварата, річки, в які зазвичай стікають води цієї рівнини, тепер вийшли з берегів і утворили загальне русло завширшки кілька миль.
Слід було щомога мчати геть. Якщо повінь посилиться, де шукати прихистку? Ген до горизонту не видно жодного пагорбка. Таку пласку рівнину миттєво заллє.
Коней пустили клусом. Таука мчала попереду, розтинаючи воду з такою силою, ніби це була її рідна стихія.
Близько десятої ранку Таука почала непокоїтися. Вона повсякчас озиралася на південь, на неозорі рівнини, протяжно іржала, роздуваючи ніздрі, втягувала свіже повітря, рвучко ставала на диби. Дужий Талькав насилу справлявся з нею. Він так сильно натягнув вудила, що піна з рота коня обагрилася кров’ю. Тварина наче знавісніла. Вершник зрозумів – варто коневі дати волю, і Таука щодуху помчить на північ.
– Що коїться з Таукою? – запитав Паганель. – Чи не повпивалися в неї тутешні ненаситні п’явки?
– Ні, – відповів індіанець.
– То вона чогось злякалася?
– Вона учула небезпеку.
– Яку?
– Не знаю.
Чутливі вуха Тауки почули те, що наші мандрівники поки не могли побачити. І справді, незабаром глухий гуркіт, подібний до гуркоту припливу, долинув десь з-за виднокраю. Дув поривчастий вологий вітер, несучи із собою водяний пил. Птахи стрімко відлітали – мабуть, від якогось страшного явища природи. Коні, ступаючи по коліно у воді, вже відчували натиск течії. Незабаром із півдня грянули незліченні стада тварин, які несамовито мукали, іржали, бекали. Вони перекидали одне одного, знов зводилися на ноги і знавісніло летіли вперед. То був хаос збожеволілих істот, що мчали з неймовірною швидкістю. Їх майже неможливо було розгледіти крізь вихор водяних бризок. Здається, навіть сотня велетнів китів не могла скаламутити океан із більшою силою.
– Anda, anda! [49] – крикнув громовим голосом Талькав.
– Що сталося? – запитав Паганель.
– Вода! Вода! – відповів Талькав. Він пришпорив коня й помчав на північ.
– Повінь! – крикнув Паганель.
І всі понеслися за Таукою.
Не можна було гаяти жодної секунди. За 5 миль на півдні видно було, як насувається величезний водяний вал, що перетворював рівнину на океан. Високі трави зникали, немов скошені, рослини, вирвані потоком, мчали за течією, утворюючи плаваючі острівці. Водяна маса хлинула суцільним потоком, змітаючи все на своєму шляху. Скоріш за все, прорвалися перемички між найбільшими річками пампи, відтак води Колорадо на півночі й води Ріо-Негро на півдні злилися в загальний потік.
49
Швидше, швидше!
Талькав помітив водяний вал, що насувався із швидкістю призового скакуна. Вершники тікали від нього, немов хмари під дією урагану. Марно шукали вони бодай якогось прихистку: вода тягнулася до самого виднокраю. Охоплені панічним страхом, коні несамовито мчали навскач, аж вершники насилу втримувалися у сідлах. Гленарван часто озирався.
«Вода наздоганяє нас», – думав він.
– Anda, anda!– кричав Талькав.
І вершники намагалися прискорити коней. Понівечені шпорами боки бідолашних тварин були рясно залиті кров’ю. Коні спотикалися, заплутувалися в підводних травах, падали. Їх примушували знову підніматися. Вони падали знову, і знову їх піднімали. А рівень води помітно підвищувався. По ній ішли хвилі, що загрожували перетворитися на пінистий вал і незабаром змити мандрівників.
Чверть години тривала ця жорстока боротьба з грізною стихією. Утікачі навіть приблизно не уявляли, яку подолали відстань, але, судячи із швидкості бігу коней, чималу.
Тим часом коні, занурені по груди у воді, важко просувалися. Гленарван, Паганель, Остін – усі вважали себе приреченими на страшну смерть. Коні ледь сягали ногами дна. Глибина шість футів загрожувала вершникам загибеллю.
Годі передати смертельну тугу цих восьми людей, на яких невідворотно насувався жахливий водяний вал. Вони відчували свою знемогу в боротьбі зі стихійним лихом. Тепер їхні життя були в руках долі.