Діти капітана Гранта
Шрифт:
– Оскільки вирішено було не тонути, то немає сенсу помирати з голоду, – відгукнувся майор.
– Якби не моя неуважність, я, звісно, також подумав би про їжу, – наївно бовкнув Паганель.
– А що в цих торбах? – поцікавився Том Остін.
– Їжа на два дні для сімох, – відповів Мак-Наббс.
– Чудово! – промовив Гленарван. – Сподіваюся, за добу вода помітно спаде.
– Або за цей час ми знайдемо спосіб дістатися суші, – додав Паганель.
– Отже, спершу поснідаємо, – заявив Гленарван.
– Спершу слід висушити одяг, – зауважив майор.
– А де ми візьмемо
– Розведемо його, – відповів Паганель.
– Де?
– Тут, на верхівці стовбура, дідько забирай!
– А паливо?
– Сухе гілляччя, яке ми наламаємо на цьому ж дереві.
– Але як розпалити? – запитав Гленарван. – Наш трут перетворився на мокру губку.
– Пусте, – відповів Паганель. – Трохи сухого моху, лінза моєї підзорної труби, промінь сонця – і незабаром ми грітимемося біля чудового багаття. Ну, хто в ліс по дрова?
– Я! – вигукнув Роберт.
І в супроводі друга Вільсона хлопчик, немов кошеня, зник у гіллі.
А тимчасом Паганель назбирав сухого моху, уклав його на шар сирого листя в тому місці, де розходилися три грубі стовбурові гілки, потім вигвинтив із підзорної труби збільшувальне скло. Упіймавши сонячний промінь, – а зробити це було легко, бо саме яскраво променіло денне світило, – він легко запалив сухий мох. Вогнище на сирому листі було цілком безпечне.
Незабаром Вільсон і Роберт повернулися з оберемками хмизу, який одразу ж піднесли до палаючого моху. Аби прискорити процес розпалювання, Паганель удався до арабського способу: він розкарячив свої довжелезні ноги над вогнищем і, то нагинаючись, то випрямляючись, почав роздувати вогонь подолом свого пончо. Гілляччя спалахнуло, незабаром яскраве полум’я з тріскотом злетіло над імпровізованим багаттям. Спершу так-сяк обсушились, а потім поснідали. На омбу не було плодів, та, на щастя, дерево було всіяне пташиними гніздами, що забезпечувало гостей свіжісінькими яйцями; крім того, тут було чимало пернатих мешканців.
Оскільки ніхто не знав, скільки наші мандрівники ще пробудуть на дереві, слід було якнайзручніше розміститися.
– Кухня і їдальня у нас розташовані на нижньому поверсі, а спальня буде поверхом вище, – заявив Паганель. – Будинок доволі просторий, квартплата дешева, тож не варто церемонитись! Погляньте-но вище – он там люльки, наче уготовані нам самою природою. Нам тільки залишається як слід прив’язатися до них – і найкращі ліжка готові! Нам нічого остерігатися, однак для годиться можемо встановити варту. Нас семеро, тож такий загін здатен відбити безліч індіанців і навіть зграю диких звірів.
– Бракує лише зброї, – зауважив Том Остін.
– Мої револьвери при мені, – заявив Гленарван.
– І мої, – відгукнувся Роберт.
– А навіщо вони нам, якщо пан Паганель не знайде способу виготовити порох? – зауважив Том Остін.
– Це зайве, – відгукнувся Мак-Наббс, демонструючи сухісіньку порохівницю.
– Майоре, звідки вона у вас? – поцікавився Паганель.
– Це Талькавова порохівниця. Він подумав, що вона нам знадобиться, і, перш ніж кинутися на порятунок Тауки, віддав її мені.
– Який шляхетний і мужній індіанець! – вигукнув Гленарван.
– Так, якщо всі патагонці схожі на нього, то я вітаю Патагонію, – промовив Том Остін.
– Прошу не забувати про Тауку, – додав Паганель, – адже вона – невід’ємна частина патагонця. Я певен, що ми ще побачимо Талькава з Таукою.
– Як далеко ми перебуваємо від Атлантичного океану? – запитав майор.
– Щонайдалі за 40 миль, – відповів географ. – Наразі, друзі мої, оскільки кожен із нас може гаяти час на власний розсуд, з вашого дозволу, я полишаю вас. Піднімуся вгору, там виберу спостережний пункт і за допомогою підзорної труби оглядатиму білий світ. Доповідатиму регулярно.
І він зник за зеленою листяною завісою. Його ж супутники заходилися готуватись до ночівлі. Швидко впоравшись із цією нескладною роботою, вони знову зібралися навколо багаття.
Зав’язалася розмова, але не про становище мандрівників, із яким вони мусили миритися, а про долю капітана Гранта. Коли спаде вода, за три дні маленький загін знову опиниться на облавку «Дункана», але з ними не буде ані Гаррі Гранта, ані його двох матросів. Здавалося, після такої невдачі, марного переходу через Південну Америку, втрачені були будь-які надії знайти їх. Де ж їх тепер шукати? А як побиватимуться Гелена з Мері, почувши такі сумні новини!
– Бідолашна сестра! – промовив Роберт. – Для нас із нею все скінчено!
Вперше Гленарван не знайшов для хлопчика жодного утішного слова. На що ж іще сподіватися, адже експедиція прямувала точно за документом?
– А все ж тридцять сьома паралель не вигадана цифра, – сказав він. – Ця цифра не припущення, не здогадка, вона стосується місця аварії чи місця полонення Гаррі Гранта! Ми прочитали її, бачили у документі на власні очі.
– Все це так, сер, – відгукнувся Том Остін, – проте наші пошуки виявилися марними.
– Ось це мене й дратує! – вигукнув Гленарван.
– Ваше роздратування марне, – спокійно зауважив Мак-Наббс. – Саме тому, що у нас є неспростовна цифра, ми повинні до кінця вичерпати всі її вказівки.
– І що ви хочете цим сказати, – запитав Гленарван, – що, на вашу думку, слід зробити?
– Щось дуже просте і вельми логічне, дорогий Едуарде. Діставшись «Дункана», ми візьмемо курс на схід і, якщо знадобиться, плистимемо уздовж тридцять сьомої паралелі до відправного пункту.
– Невже ви припускаєте, що я про це не думав? – відповів Гленарван. – Так, звичайно! Сотні разів думав! Та які наші шанси на успіх? Покидаючи Американський континент, ми віддаляємося від того місця, що його нам вказав сам Гаррі Грант; віддаляємося від Патагонії, про яку чітко йдеться в документі.
– То ви хочете поновити пошуки в пампі, попри впевненість у тому що «Британія» не зазнала катастрофи біля берегів Тихого та Атлантичного океану? – запитав майор.
Гленарван промовчав.
– Попри те що в нас дуже мало шансів знайти Гаррі Гранта уздовж тридцять сьомої паралелі, все ж ми зобов’язані спробувати! – додав Мак-Наббс.
– Згоден, – відгукнувся Гленарван.
– А ви, друзі мої, – звернувся майор до моряків, – чи згодні ви зі мною?
– Цілком згодні, – відповів Том Остін.