Діти капітана Гранта
Шрифт:
За п’ять хвилин коні поплили – їх несло вперед стрімкою те чією. Швидкість перевищувала 20 миль за годину – найшвидший галоп коней!
Порятунок здавався неможливим, аж раптом майор гукнув:
– Дерево!
– Дерево? – вигукнув Гленарван.
– Там, там! – відгукнувся Талькав, указуючи пальцем на гігантське горіхове дерево, що стриміло над водою.
Підганяти супутників Талькавові не довелося. Усі розуміли: за всяку ціну слід було досягти дерева, що раптово постало на їхньому шляху. Коні вже не в силах були допливти до нього, але люди ще могли врятуватися: бистрина несла їх до дерева. У цю мить кінь Тома Остіна глухо заіржав і зник під водою.
– Хапайся за моє сідло! – крикнув йому Гленарван.
– Спасибі, сер, – відповів Том Остін. – У мене міцні руки!
– Як твій кінь, Роберте? – запитав Гленарван, обернувшись до юного Гранта.
– Він пливе, сер, пливе, як риба.
– Обережно! – закричав майор, і величезний вал заввишки 40 футів обрушився на втікачів із страхітливим гуркотом.
Люди і тварини зникли в пінистій коловерті. Декількатонна водяна маса закрутила їх у скаженому вирі.
Коли вал посунув далі, мандрівники спливли на поверхню і хутко перерахували один одного. Вони втратили всіх коней. Тільки Таука випливла на поверхню зі своїм хазяїном.
– Сміливіше! Сміливіше! – підбадьорював Паганеля Гленарван, підтримуючи його однією рукою і працюючи у воді другою.
– Пусте!.. – відгукнувся поважний учений. – Я навіть задоволений…
Проте чим він був задоволений, так назавжди й залишилося таємницею, бо кінець фрази небораці довелося проковтнути разом із великою кількістю тванистої води. Майор спокійно плив уперед стилем, який схвалив би будь-який учитель плавання. Матроси рухалися, як два дельфіни, що потрапили в рідну стихію.
Що ж до Роберта, то, учепившись за гриву Тауки, він плив услід за нею. Кінь, розтинаючи грудьми воду, інстинктивно плив до дерева, куди, щоправда, його несло течією.
До дерева залишалося тепер сажнів із двадцять і за кілька хвилин загін доплив до нього. Нарешті всі врятувалися.
Вода піднялась до рівня нижніх гілок дерева, тому видертися на нього було дуже легко. Талькав кинув коня, підсадив Роберта і першим виліз на дерево. Незабаром його дужі руки допомогли змученим плавцям влаштуватися в безпечному місці.
А Тауку тим часом швидко несло течією геть. Вона повертала до свого господаря розумну морду і, струшуючи довгою гривою, іржала, немов закликаючи його на допомогу.
– Ти кидаєш її напризволяще! – сказав Паганель Талькаву.
– Я?! – вигукнув індіанець.
Шубовснувши у бурхливі води, він випірнув за десять сажнів од дерева. Ще кілька хвилин – і його рука вже учепилася за гриву Тауки. Обидва – кінь і вершник – попливли за течією на північ.
Розділ XXIII. Пташиний спосіб життя
Дерево, завдяки якому нашим мандрівникам пощастило врятуватися, скидалося на горіх, та насправді це був омбу – самітник аргентинських рівнин. Воно мало величезний покарлючений стовбур і пронизувало землю не лише товстим корінням, а й могутніми пагонами, що надавало йому особливої стійкості. Саме тому воно і встояло під час жахливої негоди.
Омбу було заввишки 100 футів і могло покрити своєю тінню близько 60 туазів. Основою цього велета був стовбур завтовшки шість футів і три масивні гілки, що тягнуться від нього. Дві з них стриміли майже вертикально. Вони підтримували величезну крону листя, утворюючи із переплетеним гіллячям густий кошик. Третя гілка майже горизонтально простягалась над водним потоком, а її долішнє листя купалося у воді. Вона скидалася на мис зеленого острова, оточеного океаном. На цьому гіганті було доволі місця, а його розкішне листя давало вдосталь повітря і прохолоди. Споглядаючи незліченні гілки, які мало не сягають хмар, можна було подумати, що на цьому дереві й справді виріс ліс.
З появою людей на омбу зграї птахів сполохано злетіли на горішні гілки, криками протестуючи проти такого нахабного захоплення їхнього житла. Пернатих, які теж знайшли притулок на самотньому дереві, була неймовірна кількість: сотні чорних дроздів, шпаків, ізаків, ільгуерос, та найбільше – колібрі пікафлор із променистим оперенням. Коли колібрі здійнялися в повітря, то здавалося, ніби порив вітру зірвав з дерева всі квіти.
Ось такий барвистий прихисток трапився маленькому Гленарвановому загону. Юний Грант і спритний Вільсон, піднявшись на дерево, негайно ж видерлися на його верхівку. Крізь листяний зелений купол вони згори оглянули місцевість. Щойно утворений океан оточував їх зусібіч і не видно було йому кінця-краю. Жодне дерево не здіймалося над клекотливим водним простором – лише самотнє омбу здригалось під натиском хвиль, що вирували навколо нього. Ген-ген, на північ стрімким плином проносилися вирвані з корінням стовбури дерев, зламані гілки, солома з крівель зруйнованих ранчо, балки, зірвані водою з дахів естансій, трупи тварин і навіть родина ягуарів. Хижаки пливли на хиткому дереві, з гарчанням учепившись у свій утлий пліт. А далі Вільсону вдалося розгледіти ледве помітну темну цятку. То були Талькав і його вірна Таука.
– Талькаве! Друже Талькаве! – гукнув Роберт, простягаючи руку в напрямку мужнього патагонця.
– Він врятується, пане Роберте, – заспокоїв його Вільсон. – А зараз повернімось униз.
Через хвилину Роберт Грант і матрос, спустившись із «триповерхових» гілок, були вже на верхівці основного стовбура. Тут сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді: хто верхи, хто вчепившись за гілки. Вільсон розповів про те, що бачив з верхівки омбу. Всі згодились із ним, що Талькав не загине, але не було впевненості в тому, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.
Поза сумнівом, Талькавові більше пощастило, аніж мандрівникам. Дерево то встоїть перед натиском води, однак приплив міг затопити його до верхівки, бо ж тепер ця частина рівнини перетворилася на глибоку улоговину. Насамперед Гленарван розпорядився зробити зарубки на стовбурі омбу, щоб стежити за рівнем води. Якийсь час вода не піднімалася, що вельми потішило мандрівників. Це могло означати, що повінь досягла піку.
– Що тепер будемо робити? – запитав Гленарван.
– Чорт забирай – звичайно вити гніздо! – весело відгукнувся Паганель.
– Вити гніздо? – вигукнув Роберт.
– Звичайно, мій хлопчику, оскільки ми не можемо жити як риби, то залишається вести пташиний спосіб життя.
– Гаразд, – погодився Гленарван, – а хто нас годуватиме?
– Я, – відповів майор.
Усі звернули погляди на Мак-Наббса.
Майор, усівшись на двох гілках, наче в кріслі, простягнув супутникам змоклі, проте туго набиті торби.
– Ви в своєму репертуарі, Мак-Наббсе! – вигукнув Гленарван. – Усе пам’ятаєте навіть тоді, коли дозволено про все забути!