Діти капітана Гранта
Шрифт:
Довгою і виснажливою виявилась дорога назад. 21 квітня показалася нарешті огорожа форту. Вони увійшли, і що ж! У цей самий день, марно прочекавши друзів п’ять місяців, Браге пішов з форту Вілс!
– Пішов? – вигукнув Роберт.
– Так, за фатальним збігом обставин пішов. Із залишеної записки стало зрозуміло, що Браге пішов сім годин тому. Нещасні мандрівники не мали засобів пересування, а до річки Дарлінг залишалося ще 150 льє.
Тоді Берк вирішив іти до австралійських поселень, що стояли біля підніжжя гори Гопелес, за 60 льє від форту Вілс. Тож троє мандрівників вирушили в путь. Вони залишились без верблюдів, незабаром вичерпалися
Наступного дня о восьмій ранку помер Берк. Розгублений, збожеволілий Кінг кинувся на пошуки тубільців. Повернувшись, він застав мертвим і Вілса. Кінга прихистили тубільці. Там у вересні знайшла його експедиція Говіта. Отже, з чотирьох дослідників, що перетнули Австралійський материк, уцілів лише один…
Паганелева розповідь приголомшила слухачів.
Кожен думав про капітана Гранта. Він, мабуть, також поневірявся цим фатальним материком.
– А що Стюарт? – запитав Гленарван, аби відволікти товаришів од сумних думок.
– Стюарт? – перепитав учений. – Йому пощастило найбільше! 1848 року Джон Мак-Дуаль-Стюарт здійснив першу подорож по Австралії, яка не вдалася через брак їстівних запасів. Та Стюарт був ще той сміливець! 1 січня 1861 року він удруге випробував долю і таки домігся свого.
Парламент Південної Австралії підтримав сміливця і ухвалив видати Стюарту субсидію в дві тисячі фунтів стерлінгів. Стюарт ретельно готувався до цієї експедиції. Його друзі – дослідник Вотергоуз, Фрінг, Кекунк, Вудфорд, Олд та інші, всього десятеро, – приєдналися до нього. Він узяв із собою двадцять шкіряних бурдюків, у яких поміщалося по сім галонів води, і 5 квітня 1862 року експедиція у повному складі вже досягла басейну Ньюкасл-Вотерс, перетнувши 18 паралель у тому самому місці, далі якого Стюарт не зміг пройти. Подальший шлях експедиції проходив приблизно вподовж 131 меридіана.
Базою для подальших досліджень мав стати басейн Ньюкасл-Вотерс. Марно Стюарт намагався подолати густі ліси, що простягались на північ та північний схід, марними були спроби досягти річки Вікторії – завадили густі чагарники.
Тоді Стюарт узяв курс на схід і натрапив на струмок Дейлі, подолавши ще тридцять миль. Тут була чудова місцевість. Дослідник зустрівся з тубільними племенами, які привітно його прийняли.
Звідси експедиція попрямувала на північний захід, розшукуючи серед піщаного ґрунту витоки річки Аделаїди, що впадає в затоку Ван-Дімена. Її береги стають болотистими, що означає близькість океану.
У вівторок 22 липня Стюарт розбив табір серед боліт Фреш-Вотер. Просуванню експедиції перешкоджали незліченні струмки, і він послав трьох супутників на пошуки зручніших доріг. Наступного дня Стюарт вибрався на плоскогір’я, місцями поросле травою. Тубільців поблизу не було.
24 липня, через дев’ять місяців по виїзді з Аделаїди, Стюарт, знемагаючи від бажання нарешті побачити океан, о восьмій ранку вирушив на північ. Перед ним раптом простяглася широка наносна долина, оточена деревами. Стюарт виразно почув шум океанського прибою, але нічого не сказав своїм супутникам. Вони ввійшли до густої порослі гілок дикого винограднику. Стюарт ступив декілька кроків – і ось він на березі Індійського океану!
«Море, море!» – загорлав зчудований Фрінг.
Прибігла решта членів експедиції і гучним «ура» вітала Індійський океан.
Так учетверте перетнули австралійський материк. Стюарт омився у хвилях Індійського океану і повернувся в долину, а на одному з дерев вирізав свої ініціали «М.Д.С.».
Отаборилися біля струмка. Наступного дня Фрінг мав з’ясувати, чи можна з південного заходу підійти до гирла річки Аделаїда, але довелося відмовитися від цього наміру, бо ґрунт був надто грузький для коней.
Тоді Стюарт заліз на високе дерево, зрубав нижні гілки і на верхівці підняв австралійський прапор. На корі дерева він вирізав такі слова: «Копай з південного боку, за фут звідси».
Якщо якийсь мандрівник колись розриє землю у вказаному місці, то знайде там бляшанку з документом, кожне слово якого навічно закарбувалося в моїй пам’яті:
«Велике дослідження і перехід з півдня на північ Австралії.
Дослідники на чолі з Джоном Мак-Дуаль-Стюартом досягли цього місця 25 червня 1862 року, перетнувши Австралійський материк од Південного моря до берега Індійського океану через центр країни. Вони полишили місто Аделаїда 26 жовтня 1861 року, а останній населений пункт англійських колоній у північному напрямі – 21 січня 1862 року. Щоб увіковічнити цю знаменну подію, тут вони підняли австралійський стяг із вказаним іменем голови експедиції. Усе гаразд. Боже, бережи королеву!»
Нижче підписи Стюарта і його супутників.
Так було увічнено цю важливу подію світового значення.
– А чи зустрілися знов ці сміливці зі своїми друзями на півдні? – запитала леді Гелена.
– Так, пані, – відповів Паганель, – з великими труднощами, але до півдня дісталися всі. Найбільше перепало Стюартові, здоров’я якого підірвала цинга. Він уже й не сподівався добратися живим до людських поселень, та 10 грудня маленький загін у повному складі досяг першого населеного пункту. 17 грудня Стюарта захоплено вітали жителі Аделаїди. Після отримання великої золотої медалі від Географічного товариства він якнайскоріше відплив на судні «Інд» до своєї улюбленої Шотландії, аби зміцнити підірване здоров’я.
Географ завершив свою оповідь. Година була пізня, тож слухачі розійшлися.
Розділ XII. Залізниця від Мельбурна до Сендгарста
Майорові не до душі прийшлася новина, що Айртон полишає табір, але він навіть не заїкнувся про свою недовіру до колишнього боцмана. Навколо панував спокій.
Після короткої ночі над горизонтом знову засяяло сонце.
Гленарван же лише побоювався, що Айртон повернеться сам, без майстра, і тоді через зламаний фургон неможливо буде продовжувати шлях. Це могло затримати експедицію на кілька днів.
На щастя, Айртон з’явився наступного дня вдосвіта, з людиною, котра назвалась ковалем зі стоянки Блек-Пойнт. Це був довгов’язий кремезний хлопець із відразливим обличчям.
– Хороший коваль? – запитав Джон Манглс боцмана.
– Я знаю його не більше вашого, капітане, – відповів Айртон. – Подивимося.