Діти капітана Гранта
Шрифт:
Усі, дякувати Богу, були при доброму здоров’ї. Сухе повітря й помірна температура цілком пітверджували Паганелеві слова щодо цілющого австралійського клімату. Тварини почувались комфортно. Годі бажати кращого!
Однак віднині в загоні було встановлено сувору дисципліну. Коли Айртон довідався про страшний злочин на залізниці, то переконав Гленарвана вжити запобіжних заходів. Тепер, коли вершники від’їжджали від фургона, то мусили весь час його пильнувати. Коли загін розташовувався на нічліг, хтось мав обов’язково стояти на чатах. Двічі на день, вранці
Звісно, все це робилося потай від Гелени й Мері Грант: Гленарван не хотів зайве їх полохати. Та не лише Гленарвана турбувала ймовірна зустріч із зловмисниками. Мешканці малолюдних поселень і скватери теж як могли боронились од каторжників. Щойно сонце хилилось до заходу, усі замикали двері та спускали з ланцюгів собак. Кожен мав при собі набиту рушницю.
Не залишилась байдужою до подій, що стались на мосту Кедмен-Брідж, і адміністрація провінцій. В околиці направили загони тубільної жандармерії, полагодили, де треба було, телефонний зв’язок. Поштову карету, що досі роз’їжджала по провінції без охорони, тепер супроводжували озброєні полісмени.
За якусь милю фургон опинився серед велетенських дерев. Відтоді як мандрівники залишили мис Бернуллі, вони вперше потрапили до великого австралійського лісу.
Подорожні, вгледівши величні евкаліпти заввишки 200 футів, аж скрикнули від захвату. Товсті стовбури, посмуговані струмочками запашної смоли, були такими гладенькими, що здавалося, нібито над ними майстерно попрацював тесля. Обабіч дороги здіймались тисячі дерев-колон, що змикались півколом ген-ген угорі віттям, утворюючи зелену капітель.
Під цим вічнозеленим зводом вільно гуляв вітер, висушуючи ґрунт. Дерева росли так далеко одне від одного, що між ними вільно пройшли б коні, бики й фургони. Австралійські ліси геть не схожі на ліси Нового Світу. Евкаліптові листки повернені до сонця ребром, тож і видно їх лише збоку. Тому сонячне проміння падає повз нього на землю, наче крізь шпари ґратчастих жалюзі.
Усі це помітили і чудувались: чому так повернене листя? Звичайно, спитали Паганеля, і в нього миттю знайшлась на те відповідь:
– Мене дивують ботаніки, які не завжди розуміють, що кажуть. Природа вчинила розумно, подарувавши цим деревам таке своєрідне листя, а ось люди помилково назвали їх евкаліптами.
– А що означає це слово? – спитала Мері Грант.
– З грецької воно перекладається як «я добре вкриваю». Але ж ви самі переконались: евкаліпт укриває погано.
– Цілком із вами згоден, дорогий Паганелю, – озвався Гленарван. – Та поясніть нам, будь ласка, чому листя повернене ребром?
– Ну це дуже просто, – відповів Паганель. – В Австралії повітря сухе, опадів украй мало, ґрунти, певна річ, геть зневоднені, рослини не потребують ані вітру, ані сонця. А через брак вологи виникає брак соку й сили в деревах. Тому вони й мають вузьке листя, яке, захищаючи себе від денного світла й зайвого випаровування, повертається до сонячного проміння боком. Ось такі ці листочки-розумашки.
– А ще страждають на себелюбство, – докинув майор. – Вони дбають лише про себе і їм байдуже до мандрівників.
Усі згодилися із Мак-Наббсом, крім Паганеля, який, витираючи спітніле чоло, радів, що йому випала щаслива нагода мандрувати лісом, де дерева не дають затінку.
За весь день мандрівникам не трапилася жодна тварина, жодний тубілець – самі лише какаду. Та й тих було годі роздивитись, адже птахи вили гнізда у самісінькому верховітті евкаліптів. Тож до подорожніх долинав навіть не пташиний щебет, а ледь уловиме бриніння.
Надвечір мандрівники розташувались під обгорілими евкаліптами, випаленими зсередини вогнем. Стовбури гігантів скидались на фабричні димарі – результат недбалого розведення вогнища скватерами і тубільцями.
Олбінет за порадою Паганеля розклав багаття для приготування вечері в одному з таких обгорілих порожніх стовбурів. Утворилась чудова тяга, і весь дим вилітав угору, де розчинявся в темному листі.
За встановленими правилами призначили на ніч охорону. Айртон, Мюльреді, Вільсон і Джон Манглс вартували по черзі аж до сходу сонця.
Протягом наступного дня маленький загін рухався лісом. Здавалося, височенні стовбури евкаліптів ніколи не скінчаться, та надвечір дерева порідшали, а за кілька миль на невеликій галявині мандрівники побачили будівлі, розташовані правильними рядами.
– Сеймур! – вигукнув Паганель. – Ми проїдемо повз останній населений пункт у провінції Вікторія.
– Це велике місто? – спитала Гелена.
– Ні, – відповів Паганель, – звичайне селище. Та, напевне, невдовзі воно перетвориться на місто.
– І що, там можна зупинитися в якомусь пристойному місці? – спитав Гленарван.
– Сподіваюсь, – відповів географ.
– То їдьмо швидше. Нашим мужнім мандрівницям приємніше буде заночувати в заїзді.
– Ми з Мері згодні, любий Едуарде, – сказала Гелена, – але за од нієї умови: наш нічліг не має стати причиною затримки.
– Аж ніяк, – відповів Гленарван. – До того ж наші бики потомились, їм треба дати перепочинок до ранку.
О дев’ятій темрява густішала. Маленький загін добрався до Сеймура і попрямував його широкими вулицями, очолюваний Паганелем, який, здавалось, виріс у цій місцині. Незабаром вони опинилися під брамою заїзду «Північна Британія».
Коней і биків відвели до стайні, фургон поставили під шопою. Подорожні розташувались у доволі комфортабельних кімнатах. О десятій посідали до столу, накритого під пильним наглядом Олбінета. Паганель із Робертом обійшов місто. Звісно, у темряві він нічого не побачив, тож і не потішив друзів якоюсь новиною. Паганель не зауважив помітного пожвавлення на вулицях. Люди збирались у юрби, обговорювали щось, сперечались.
Майор, який безвилазно сидів у заїзді, вже знав усі новини містечка. Йому вистачило перекинутися кількома фразами із балакучим господарем заїзду Діксоном. Новинами він ні з ким не поділився.