Діти капітана Гранта
Шрифт:
Та золото – не єдине багатство цієї країни. Австралію можна назвати величезною скринею, в якій природа зберігає свої коштовності. За склом вітрин виблискували білі топази, гранати, рубіни, сапфіри і навіть крихітний алмаз, знайдений на берегах Терону. Це була повна колекція коштовних каменів. Золота ж для оправи не бракувало, тут його і справді було вдосталь.
Гленарван подякував інспекторові за люб’язність, попрощався з ним і продовжив зі своїми супутниками огляд золотих копалень.
Хоча Паганелеві й байдуже було до благ цього світу, а проте він раз у раз кидав погляд на
– Ви щось втратили, Паганелю? – запитав майор.
– Атож, втратив, – відповів учений, – якщо ви не знайшли в цій країні коштовностей, то, певна річ, втратили. Не знаю чому, але мені дуже приємно було б відвезти звідси самородок вагою кілька унцій.
– А що б ви з ним зробили, мій поважний друже? – поцікавився Гленарван.
– О, я розумно ним розпорядився б – віддав би його на збереження державному банку Франції.
– І його прийняли б?
– Певна річ, як залізничні облігації.
Леді Гелена побажала йому знайти найбільший самородок у світі, решта ж привітала Паганеля схвальними вигуками.
Так за веселими розмовами мандрівники обійшли багато копалень.
Після двогодинної прогулянки Паганель побачив пристойний трактир і запропонував супутникам завітати туди і почекати фургон. Леді Гелена погодилася, а оскільки сидіти в харчевні, нічого не замовляючи, було незручно, то Паганель замовив шинкареві якийсь місцевий напій.
Кожному принесли по кухлю ноблера – напою, схожого на грог. За питвом завели мову про копальні й рудокопів. Паганель, вельми задоволений побаченим, фантазував, що було б цікаво побувати в цих місцях за часів перших золотошукачів гори Александр.
– Зрита земля, – пояснив він, – тоді кишіла безліччю працелюбних мурашок, та ще яких працелюбних! Емігранти перейняли в мурашок робочий запал, але, на жаль, не їхню завбачливість. Золото пропивали, програвали в карти; трактир, де ми зараз сидимо, можна порівняти хіба з пеклом.
– То золотошукачем може бути кожен? – запитала леді Гелена.
– Так. Для цього не потрібно здобувати ступінь бакалавра. Май лише м’язисті руки. Авантюристи на копальні прибували без копійки грошей, багаті – із заступом, бідні – з ножем, і всі кидалися копати землю із таким запалом, із яким вони ніколи б не брались за чесне ремесло.
Тоді ці золотоносні землі були всіяні брезентовими наметами, куренями, хатинами, землянками, дощаними бараками. У центрі здіймався урядовий намет, над яким розвівався британський прапор. Довкруж стояв неугавний гул від ударів кайл об землю, повітря було просочене трупним запахом померлих тварин. Густий пил хмарою окутував нещасних, спричиняючи високу смертність серед люду.
– Чи не розповісте ви нам, Паганелю, в який спосіб вони добували золото? – запитав Гленарван.
– Дуже просто, – відповів географ. – Перші золотошукачі промивали благородний метал майже так, як це нині роблять у Севеннах, у Франції. Золотопромислові компанії тепер докопуються до золотоносних жил, багатих на самородки, пластинки і листочки, а перші золотошукачі задовольнялися тільки тим, що промивали золотоносний пісок. Вони рили землю, брали ті пласти, які, на їхній погляд, містили найбільше золота, а потім промивали, вишукуючи коштовний метал. Промивали за допомогою так званої «люльки». Це був ящик завдовжки п’ять-шість футів, щось на зразок відкритої труни з двома відділеннями і з решетами. Люльку розхитували. У першому решеті затримувалися камінчики, в наступних – руда і пісок. Розріджена земля йшла разом із водою через друге відділення, що звужується донизу. Ось такою була тодішня машина з видобутку золотоносного піску.
– А чи можна було її чимось замінити? – запитала Мері Грант.
– Залізним листом, люба Мері, звичайнісіньким залізним листом. Землю просівали як пшеницю, тільки замість пшеничних зерен іноді траплялися крупинки золота. У перший рік золотої лихоманки багато золотошукачів розбагатіли, і їм не потрібне було спеціальне устаткування. Адже хто перший прибув, той і виграв. Золота було всюди вдосталь:
на поверхні землі, на дні струмків, навіть на вулицях Мельбурна. З 26 січня по 24 лютого 1852 року з гори Александр до Мельбурна під охороною урядових військ було доставлено золота на 8 мільйонів 238 тисяч 750 франків. Що свідчить про середній денний видобуток на 164 725 франків.
– А чи траплялися випадки раптового збагачення? – запитала леді Гелена.
– Траплялися.
– А що ви про них знаєте? – запитав Гленарван.
– 1852 року в окрузі Балларат був знайдений самородок вагою 573 унції, ще один, у Джісленді, – вагою 782 унції, і там само в 1861 році – 834 унції. Нарешті, в тому ж Баллараті якийсь рудокоп знайшов самородок вагою 65 кг, що потягло на суму 223 тисячі 860 франків! Рух лопатою, що приносить 11 тис. франків щорічної ренти, оце так рух!
– То що, пане Паганелю, тут, на цьому місці, просто під нашими ногами, – сила-силенна золота? – запитав Роберт.
– Так, мій любий, мільйони! Ми топчемо їх. Але якщо ми їх топчемо, то тільки тому, що ми зневажаємо золото.
– То Австралія – щаслива країна? – зауважив Роберт.
– Аж ніяк, Роберте, – відповів географ, – багаті на золото країни ніколи не були щасливі. Вони породжують ледарів, а не сильних і працелюбних людей. Пригадай Бразилію, Мексику, Каліфорнію, Австралію… На що перетворилися вони у XIX столітті? Знай, мій хлопчику: благоденствує не країна золота, а країна заліза.
< image l:href="#"/>Розділ XV. «Австралійська і новозеландська газета»
2 січня на світанку мандрівники були у графстві Тальбот, залишивши позаду золотоносний район. А вже за кілька годин убрід перейшли річки Кальбоан і Кемпейс-Рівер, що між 144° 35' і 144° 45' довготи, що становило половину наміченого шляху. За таких безпечних умов пересування за два тижні загін мав досягнути берегів затоки Туфолда.