Діти капітана Гранта
Шрифт:
Коваль взявся за роботу. Він доволі вправно лагодив фургон, виявляючи неабияку силу. Майор помітив у нього подразнену шкіру навколо зап’ястка, що вказувало на недавнє поранення. Мак-Наббс запитав коваля про походження цих саден, але той лише мовчки продовжував працювати.
За дві години фургон був полагоджений. Коня Гленарвана коваль підкував дуже швидко, оскільки завбачливо захопив із собою готові підкови. Майор також помітив, що ці підкови були мічені зовні грубим візерунком трилисника.
Мак-Наббс вказав на це Айртону.
– Це клеймо станції Блек-Пойнт, – пояснив боцман. – Воно
Коваль отримав платню за роботу і пішов геть, не промовивши й чотирьох слів. Наші ж мандрівники знову рушили в путь.
Мжичило. У будь-якій місцевості вже порозмивало би ґрунт, але тут сухе повітря настільки поглинало вологу, що нашим подорожнім дощ зовсім не завадив.
Наступного дня, 29 грудня, загін рухався трохи повільніше, бо місцевість стала гористою, такою собі Швейцарією в мініатюрі. Доводилось то підійматися вгору, то спускатися. До того ж фургон так сильно трясло, що мандрівникам значно приємніше було йти пішки.
Об 11 годині подорожні досягли міста Карлсбук. Айртон запропонував оминути його, щоб зекономити час. Гленарван погодився з ним, але спраглий до нових вражень Паганель дуже хотів там побувати. Йому надали цю можливість, а фургон поволі поїхав далі.
Паганель узяв із собою Роберта. Вони недовго побули в місті, та навіть цього виявилося достатньо, щоб скласти чітке уявлення про австралійські міста. Там був банк, суд, ринок, школа, церква і сотня цегляних будинків-близнюків. Розташовувалось усе за англійською системою – правильним чотирикутником, який перетинають паралельні вулиці. У Карлсбруку було досить гомінко: заклопотаний люд снував вулицями туди-сюди, не звертаючи уваги на чужоземців. Паганель і Роберт з годину поїздили містом і помчали уздовж дбайливо оброблених полів наздогін друзям.
Досі експедиції не траплялись дикі тубільні племена. Гленарван уже навіть подумував, що в Австралії вони так само зустрінуть мало австралійців, як в аргентинській пампі індіанців. Та Паганель заспокоїв його, повідомивши, що дикі тубільні племена кочують переважно рівниною біля річки Муррей, що за сто миль на схід.
– Ми наближаємося до країни золота, – повідомив він. – За два дні досягнемо багатющого округу гори Александр. У 1852 році туди потоком хлинули золотошукачі, і дикуни змушені були податись у пустелі Центральної Австралії. Ми перебуваємо в цивілізованому краї і навіть перетнемо залізницю, що сполучає Муррей з океаном.
Гучний свисток паровоза перервав ученого. Мандрівники були за милю від залізниці.
Ця залізнична лінія сполучала столицю провінції Вікторія з найбільшою річкою Австралії – Муррей, що бере свій початок в Австралійських Альпах і, ввібравши в себе води річок Лаклан і Дарлінг, зміїться уздовж всієї північної межі провінції Вікторія, впадаючи в бухту Енкаунтер, поблизу Аделаїди.
Тридцять сьома паралель перетинала залізничне полотно трохи північніше Каслмейна, біля Кемден-Бріджа, мосту через притоку Муррея.
Саме сюди Айртон спрямував свій фургон. Туди ж прямували мешканці сусідніх поселень, полишивши свої оселі, пастухи кинули отари – всі рушили до залізничного полотна.
Раз у раз лунали вигуки:
– Усі на залізницю! На залізницю!
Очевидно, таке пожвавлення викликала якась незвичайна подія.
Гленарван і його супутники пришпорили коней і за декілька хвилин доскакали до Кемденського моста. Там вони відразу зрозуміли причину скупчення людей.
Сталася жахлива катастрофа поїзда. Річка, через яку був перекинутий міст, була завалена уламками вагонів і паровоза. Чи то міст не витримав поїзда, чи то поїзд зійшов із рейок, але паровоз і п’ять із шести вагонів впали в річку Люттон, і лише останній вагон дивом уцілів через те, що луснув ланцюг. Вагон стояв на рейках за якийсь метр од провалля. Зі всіх пасажирів уціліли лише десятеро, які їхали в останньому вагоні.
Лорд Гленарван, відрекомендувавшись інспекторові, завів із ним та з офіцером поліції бесіду. Останній, почувши слова схвильованого Гленарвана «Яка страшна біда!», спокійно відповів:
– Гірше, сер.
– Гірше? – вигукнув Гленарван, прикро вражений цією фразою. – Що ж може бути гірше?
– Злочин, – холоднокровно відповів поліцейський офіцер.
Гленарван із подивом подивився на інспектора.
– Так, сер, – відгукнувся головний інспектор, – катастрофа сталася внаслідок злочину. Пограбовано багажний вагон, на вцілілих пасажирів напали зловмисники.
За півмилі за течією Муррея долинув гул голосів. Незабаром винесли труп залізничного сторожа. Удар кинджалом уразив його в серце. Вбивці відтягнули тіло своєї жертви подалі від Кемденського моста, щоб збити поліцію з пантелику.
– Винуватці катастрофи добре знайомі з цією іграшкою, – сказав офіцер і показав кайданки.
– Незабаром, – додав він, – я матиму задоволення піднести їм цей браслет у вигляді новорічного подарунка.
– То ви підозрюєте…
– …«безкоштовних пасажирів» на суднах Її Величності.
– Що! Каторжників? – вигукнув Паганель.
– Я вважав, що вони не мають права проживати в провінції Вікторія, – зауважив Гленарван.
– Це право вони надали собі самі, – відгукнувся офіцер поліції. – Та повірте, ми неодмінно впіймаємо їх.
У цю мить до переїзду під’їхав фургон. Гленарван квапливо попрощався з інспектором.
Під’їхавши до фургона, Гленарван розповів леді Гелені про катастрофу, але змовчав про каторжників, вирішивши повідомити про це тільки Айртону. Маленький загін продовжив свій шлях на схід.
Розділ XIII. Перша нагорода з географії
За дві милі від залізниці фургон в’їхав у вузькі, звивисті ущелини. Паганель із Робертом випередили своїх супутників. Та не проїхали вони й чверті милі, як лорд Гленарван помітив, що щось змусило їх зупинитися. Роберт із Паганелем спішилися і нахилилися до землі. Судячи з їхніх виразних жестів, вони розглядали щось надзвичайно цікаве.