Діти капітана Гранта
Шрифт:
Айртон пришвидшив ходу биків, і скоро фургон нагнав двох друзів. Мандрівники побачили, як у затінку під деревом спав хлопчик-тубілець років восьми, одягнений у європейський одяг. Про те, що хлопчисько – уродженець центральних областей Австралії, красномовно свідчили його кучеряве волосся, майже чорна шкіра, плескатий ніс, товсті губи і незвично довгі руки; але меткий вираз обличчя дитини і її одяг доводили, що маленький австралієць уже залучився до цивілізації.
Леді Гелену дуже зацікавив хлопчик, вона вийшла з фургона, і незабаром
– Бідолашна дитина! – промовила Мері Грант. – Невже він заблукав у цій пустелі?
– Його не можна тут залишити, – заявив Роберт, – адже він сам-один і…
Та Роберт не встиг договорити: маленький австралієць повернувся уві сні на інший бік, і всі зі здивуванням побачили в нього на спині плакат з таким написом:
«Толіне. Прямує до Ічуги під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Проїзд сплачений».
– Впізнаю англійців! – вибухнув Паганель. – Вони відправляють дитину як посилку, пишуть на ній адресу, як на конверті. Мені говорили про це, але я не вірив.
– Безталанний хлопчик! – промовила леді Гелена. – Чи не з того він поїзда, що зазнав катастрофи на Кедмен-Бріджі?
– Він прокидається, – прошепотіла Мері Грант.
І справді, хлопчина поволі розплющив очі і знов заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Гелена узяла його за руку і хлопчисько піднявся, здивовано дивлячись на мандрівників.
– Серденько, чи розумієш ти англійську? – запитала його жінка.
– Розумію і розмовляю, – відповів хлопчик англійською, але з сильним акцентом.
– Як тебе звати? – запитала Гелена.
– Толіне, – відповів маленький австралієць.
– А, Толіне! – вигукнув Паганель. – Якщо не помиляюся, це ім’я означає «кора дерева», чи не так?
Толіне ствердно кивнув головою.
– Звідки ти, друже? – допитувалась далі леді Гелена.
– Я з Мельбурна і їхав у поїзді.
– Ти був у тому поїзді, який зазнав катастрофи? – запитав Гленарван.
– Так, сер, – відповів Толіне, – але Біблійний Бог урятував мене.
– Ти подорожуєш сам?
– Так. Превелебний Пакстон доручив мене Джефрі Сміту, але бідолашний кондуктор загинув.
– А ти нікого, окрім нього, не знав у цьому поїзді?
– Нікого, сер, але Бог охороняє дітей і не дає їм загинути.
Куди прямував хлопчик через ці відлюдні місця і чому покинув Кемденський міст? Гелена запитала його про це.
– Я повертаюся до свого племені в Лаклан, – пояснив Толіне, – дуже хочу побачити рідних.
– Вони австралійці? – запитав Джон Манглс.
– Австралійці з Лаклана, – відповів Толіне.
– Ти маєш батьків? – запитав Роберт Грант.
– Так, брате мій, – відповів Толіне, протягуючи руку юному Гранту.
Роберта так сильно зворушило звернення «брате мій», що він розцілував маленького австралійця, і хлопчики відразу заприятелювали.
Мандрівники зробили привал. Незабаром усі обідали й намагались якомога більше дізнатись про маленького дикуна.
Його історія була проста. Толіне змалку віддали на виховання благодійному товариству колонії. Австралійці – народ покірливий. Вони не ставляться до англійських загарбників із такою лютою ненавистю, як новозеландці. Тубільців часто можна зустріти у великих містах: Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні. Там вони торгують нехитрим дрібним крамом, мисливським і риболовецьким приладдям, зброєю. Деякі вожді охоче надають своїм дітям можливість скористатися вигодами англійської освіти.
Так вчинили і з Толіне. За п’ять років перебування в Мельбурні хлопчик не бачив рідних, проте любов до сім’ї була такою міцною, що він не побоявся подолати важкий шлях через пустелю, щоб дістатися рідного племені.
– Провідавши батьків, ти збираєшся повернутися в Мельбурн? – запитала леді Гелена.
– Так, мадам, – відповів Толіне, зі щирою ніжністю дивлячись на молоду жінку.
– А чим хочеш займатися, коли виростеш?
– Хочу вирвати моїх братів з убогості і неуцтва: хочу навчити їх пі знати і полюбити Бога. Я хочу стати місіонером.
Паганель був зворушений до глибини душі і відчув справжню симпатію до маленького тубільця, хоча доти він не вельми приязно сприйняв дикуна у європейському одязі. Адже Паганель перебуває в Австралії не для того, щоб дивитися на австралійців у сюртуках! Він хотів бачити їх лише в татуюванні. «Пристойне» вбрання хлопчика збивало географа з пантелику. Проте щирі слова Толіне змінили думку вченого.
– Що тобі викладають у школі? – запитала леді Гленарван.
– Старий Заповіт, математику, географію…
– О! Географію! – захоплено вигукнув Паганель.
– Так, сер, – відповів Толіне. – Я навіть отримав першу нагороду з географії перед січневими канікулами.
– Ти отримав нагороду з географії, мій хлопчику?
– Ось вона, сер, – промовив Толіне, витягуючи книжку з кишені.
То була Біблія в чудовій палітурці. На титулі був напис: «Нормальна школа в Мельбурні. Перша нагорода з географії учневі Толіне з Лаклана».
І Паганель не стримався! Оце так: австралієць, що знається на географії! Він розцілував Толіне в обидві щоки, як, імовірно, поцілував хлопчика превелебний Пакстон під час вручення нагороди.
Проте Паганель мав знати, що таке явище доволі звичне в австралійських школах: юні дикуни легко опановують географію і охоче займаються нею, чого не скажеш про математику, ази якої вони ледь засвоюють.
Толіне здивувала раптова ніжність ученого. Тоді леді Гелена пояснила хлопчикові, що Паганель – славетний географ і видатний викладач.
– Викладач географії? – вигукнув Толіне. – О сер, проіспитуйте мене!
– Проіспитувати тебе, мій хлопчику? – повторив Паганель. – Залюбки! Мені дуже цікаво дізнатися, як викладають географію в Мельбурнській нормальній школі.