Діти капітана Гранта
Шрифт:
Після вечері Гелена, Мері й Роберт Грант пішли до своїх кімнат відпочивати. Майор тимчасом затримав чоловіків і повідомив:
– Встановлено особи злочинців, причетних до аварії на залізниці.
– Їх упіймали? – стривожився Айртон.
– Ні, – відповів Мак-Наббс, удаючи, що не помітив боцманового занепокоєння.
– Погано, – зауважив Айртон.
– А кого звинувачують у злочині? – спитав Гленарван.
– Ось, читайте, – майор простягнув Гленарванові «Австралійську і Новозеландську газету».
Гленарван прочитав таке:
«Сідней, 2 січня 1866 року. Наші читачі, напевно, пам’ятають, що в ніч проти 30 грудня сталася аварія біля Кемден-Бріджа, за 7 миль од
Головний інспектор поліції».
Гленарван закінчив читати. Тоді Мак-Наббс звернувся до географа:
– Ось бачите, Паганелю, і в Австралії є каторжники.
– Звісно є, але збіглі! – відповів Паганель. – Ті, хто відбув покарання, не мають права тут селитися.
– Хай там як, а вони тут є, – мовив Гленарван. – Сподіваюсь, вони не завадять нам подорожувати. Як гадаєте, Джоне?
Джон Манглс якийсь час мовчав. Його мучила думка про те, як побивалися б діти капітана Гранта, якби він відмовився од розшуків їхнього батька, але й наражати експедицію на небезпеку він не мав наміру.
– Коли б ми подорожували суто чоловічою компанією, – нарешті сказав він, – мені було б байдуже до каторжників.
Гленарван додав:
– Ідеться не про те, щоб відмовитися від нашої мети. Та, гадаю, зважаючи на присутність жінок у нашій компанії, краще було б попрямувати до Мельбурна, сісти на «Дункан» і, прибувши на східне узбережжя, далі розшукувати Гаррі Гранта. Як ви гадаєте, Мак-Наббсе?
– Я відповім тільки, коли почую думку Айртона, – відповів майор.
Боцман відповів:
– Ми перебуваємо за 200 миль од Мельбурна. Якщо і справді існує загроза експедиції, то вона однаково може чигати нас як на південних шляхах, так і на східних. А ще я не вірю, щоб тридцять злочинців могли стати серйозною загрозою для вісьмох добре озброєних чоловіків. Отож коли немає кращої пропозиції, пропоную рушати далі.
– Молодець, Айртоне, – озвався Паганель. – На сході ми маємо шанс натрапити на сліди капітана Гранта, а от на півдні ми втратимо цю можливість – це правда. А каторжани – не завада! Їм не залякати порядних людей.
Тож усі одностайно проголосували за продовження подорожі.
– Панове, прошу ще слова, – раптом мовив Айртон.
– Так, Айртоне.
– Мені здається, що слід послати наказ на «Дункан», щоб прямував до східного побережжя.
– Навіщо? – заперечив Джон Манглс. – Ми встигнемо це зробити, коли підійдемо до затоки Туфолда. А як раптом нам доведеться попрямувати до Мельбурна? До того ж сумніваюсь, що його полагодили. Зачекаймо.
– Гаразд, – погодився Айртон.
На ранок маленький загін, добре озброєний і готовий до будь-яких несподіванок, залишив Сеймур. За півгодини він знову опинився в евкаліптовому лісі, що простягся далеко на схід. Гленарван висловив думку, що ліпше було б їхати відкритим полем, де важче організувати напад, ніж у густому лісі. Та вибору не було, і їм довелося день їхати серед величезних одноманітних евкаліптів. Увечері мандрівники пересікли 146 меридіан і отаборилися на межі округу Муррей.
Розділ XVI. Майор запевняє, що це мавпи!
5 січня експедиція досягла просторих земель Муррейського округу. Поки що недосліджений і відлюдний край розкинувся аж до Австралійських Альп. Цивілізація ще не дійшла сюди, тож і не встигла покраяти ці землі на графства з чіткими кордонами. Це була найглухіша частина провінції. З часом тутешні ліси зникнуть від сокири дроворуба, а прерії виїдатиме худоба поселенців-скватерів. Та нині ця земля зберегла первісний вигляд. Справжнісінька пустеля.
На англійських мапах територію позначено просто й відверто: «Reserve for the blacks» – «Резервація для чорношкірих». Колоністи силоміць відтіснили тубільців на ці землі. Тут, на безмежних рівнинах і в лісових нетрях, корінним мешканцям відвели землю, де австралійські аборигени вимирають. Кожен колоніст, скватер, емігрант чи торговець лісом міг вільно зайти на територію заповідника, але жодний чорний не мав права вийти звідсіль.
Мандрівники активно обговорювали питання долі тубільців. Усі одностайно зійшлись на думці, що Британія прирекла ці племена на цілковите знищення. Колоністи сприйняли чорношкірих за диких звірів. Вони полювали на тубільців із рушницями в руках і виправдовувалися, що вбивство цих неборак не злочин, бо австралійці перебувають поза законом. Аби позбутися тубільців на озері Гунтер, в одній із Сіднейських газет пропонували швидкий спосіб – масове отруєння.
Жорстокість англійців не знала меж. Вони поводилися в Австралії так само, як і в Індії, де винищили 5 мільйонів індійців, або в Капській області, де від мільйона готтентотів лишилось тільки 100 тисяч. Щоправда, деякі губернатори видавали укази проти кровожерних колоністів, за якими білого, котрий скалічив тубільця, карали нагайками. Та марно! Загарбники винищували племена. На острові Ван-Дімен на початку століття було 5 тисяч населення, а в 1863 році – сім чоловік.
– Півстоліття тому, – додав Паганель, – дорогою нам повсякчас траплялися б австралійські племена, а що ми маємо сьогодні? Ми не бачили ще жодного тубільця! Через сотню років в Австралії остаточно зникне місцеве населення.
А й справді, тут не було жодних ознак поселень. Рівнини змінювали ліси, місцевість ставала дедалі глухішою. Здавалося, тут не ступала досі нога людини й навіть тварини, аж раптом Роберт вигукнув:
– Мавпа! Он мавпа!
І він вказав на якусь чорну істоту, що перестрибувала з гілки на гілку з дивовижною спритністю.
Фургон зупинився, щоб мандрівники могли поспостерігати за дивною твариною. Спершу вона зникла в листі евкаліптів, та незабаром істота спустилася долі, підбігла до величезного дерева й схопилась довгими лаписьками за його гладенький стовбур. Годі собі уявити видертись нагору по цьому рівному дереву, яке навіть не можна було обхопити руками. Та істота, зграбно орудуючи чимось подібним до маленької сокирки, поробила на стовбурі зарубинки, видерлась по них на самісінький вершечок і щезла в густому листі.