Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Шумейко відсунув табуретку і сів коло столу. Минуло коротке мовчання.
— От ти, старого машиніста Парчевського син, — заговорив нарешті Шумейко, — ніяк не хочеш… До речі, тебе Вацлавом звати, чи як?
— Вацлав… — Парчевський раптом розгубився і не знав, куди йому подіти руки. Проти Шумейка він справді відчув себе зовсім хлопчиком. «Хіба він — комендант військової залоги? Чотири «георгії», чотири роки війни? Кочегар Шумейко — так, тоді він був молодий кочегар — справді гойдав його на коліні і приказував: «Гоп-гоп-гоца-ца, сіла баба на кота, поїхала до попа, попа нема дома…» Парчевський злегка почервонів, криво всміхнувся й приклав руки до вух — вони ще щеміли з морозу.
— От ти, Вацлаве, — говорив Шумейко, дбайливо відщипуючи пальцями нагар з шабасової свічки, — на глум береш повсігди нашу конспірацію. Це ти, герой, марно! От ми з тобою, скажімо, сидимо собі тут ладком і балакати будемо мирком, а раптом двері хрясь — і заскочить якась гайдамака: пожалуйте, старшина військ Директорії, за братания з більшовиками-розбишаками під військовий суд і розстріл! Не може цього буть. Бо від самого кінематографа «Міраж» ланцюжком попід парканами та поза хатами конспірація наша спокій наших з тобою таємничих балачок пильнує. Он як, поручик Парчевський.
— Я не проти конспірації, — немов перепрошуючи, посміхнувся Парчевський, — але мені треба говорити саме з вами, і тому…
— Або ще от така історія, — не дослухав його Шумейко. — Комендант військової залоги, старшина Парчевський, в великій шані й довір'ї у всяких там верховних командирів пана Симона Петлюри і всяких таких. І певний себе, і свого, сказати б, життєвого таланту старшина Парчевський просто он як! А більшовицька конспірація, може, іншої про це думки. Бо їй двері відчинені і туди, куди панові старшині та комендантові міста і носа не поткнути. На, брат, прочитай!
Шумейко вийняв з внутрішньої кишені пальта папірець і простяг його Парчевському через стіл.
Парчевський нахилився до свічки. Це був звичайний урядовий папірець, в лівому кутку стояв фіолетовий штамп: «Українська держава… МВС… Вінницький повітовий староста… 10 серпня 1918 року… № 3042… Вінниця, на Поділлі». Під заголовком «зовсім таємно» — «Панові подільському губерніальному старості» — писалося: «Комендантська сотня на чолі з її командиром, поручиком Парчсвським, не тільки не вживала заходів до припинення страйку, а навпаки, навіть сприяла страйкарям. Є всі підстави твердити, що втеча голови страйккому з-під арешту була організована за участю саме поручика Парчевського…» І далі ще щось…
Парчевський пересмикнув плечима і ніяково повів бровами.
— Правильно, — простежив за ним поглядом Шумейко, — це ще за гетьмана. Отже, немов твоїй батькові Петлюрі службі на користь?.. Тоді, коли ласка твоя, прочитай вже й оце… — Шумейко вийняв другого папірця і поклав поруч із першим на стіл.
Це був жовтий полінований бланк телеграми. Масними синіми — з-під копірки — літерами там було: «Кам'янець Київ МВС УНР 12 144/604 12/12 13 50-9133 5265…» — і так далі, чотири рядки великих чотиризначних чисел.
Парчевський запитливо глянув на Шумейка.
— Шифр! — ствердно кивнув той головою. — Місцевої контррозвідки шифр, батька отамана Симона Петлюри. Позавчора, двадцятого, о першій годині п'ятдесят хвилин з апарата «Юза»… Читай, брат, читай. — Він перегорнув жовтий бланк на другий бік.
На другому боці м'яким тушувальним олівцем було написано розшифровку: «Вельми ненадійна охоронна сотня командир Парчевський офіцер військового часу реєстрований № 2079».
— 2079, — пояснив Шумейко, — це підпис інформатора, а от «реєстрований» — це, брат, означає, що офіцер воєнного часу, поручик Парчевський, занесений у реєстрові списки контррозвідки як підозрілий елемент [504] , і інформатор № 2079 пропонує на цю нагоду заглянути, кому слід, у ті списки, щоб поручика Парчевського розкрити до ноги. Второпав?
504
… поручик Парчевський, занесений в реєстрові списки контррозвідки як підозрілий елемент… — У книжці «Розмова з читачем» (с. 117–120) Ю. Смолич писав про справжні факти, які лягли в основу історії Парчевського: «В республіканському історичному архіві я натрапив на архів німецької контррозвідки в час її діяльності на окупованій Україні. І в тому архіві знайшлось чимало матеріалів про місця, де розвивалась дія мого роману, — Поділля, Вінниччина і Жмеринка, зокрема. То були матеріали якраз про події, очевидцем яких я був сам. Але матеріал цей мав одну — основну для нього рису: він висвітлював факти «з того боку» — очима ворога… З історії громадянської війни відомо, що дев'ятнадцятого року під ударами Червоної Армії Петлюра з своїм військом тікав за кордон. В Жмеринці — яка влітку вісімнадцятого вславилася вже загальним страйком, а далі загальним повстанням проти німецьких окупантів та їх петлюрівської креатури — і на цей раз вибухло повстання. В повстанні знову взяли участь жмеринські робітники-залізничники та селяни довколишніх сіл, і повстання це мало на меті захопити самого Петлюру. Я був очевидцем і цього повстання. Воно закінчилось трагічно. На повсталих робітників і селян, як грім з ясного неба, нагло вночі напали численні полки петлюрівських «січовиків»… Їх зняли з фронту, щоб дати змогу Петлюрі з міністрами ретируватись у Польщу. «Січовики» приїхали поїздами, фронт був оголений, наступ Червоної Армії прискорився — і за два дні Червона Армія уже здобула Жмеринку; але тієї ночі жмеринське повстання було придушене, і Петлюра прослизнув-таки за кордон…
Мені, очевидцеві, було відомо також, що разом з жмеринськими робітниками і селянами довколишніх сіл повстав проти Петлюри і… петлюрівський жмеринський гарнізон, петлюрівська комендантська сотня міста Жмеринки разом з її командиром, петлюрівським комендантом, та його ад'ютантом.
Другого дня — після розгрому повстання — петлюрівці розстріляли їх обох за «зраду неньки-України» та «головного отамана Симона Петлюри»…
Мені було не зрозуміло, чому це так трапилося, що повстала проти Петлюри петлюрівська сотня на чолі з своїми двома командирами, петлюрівськими офіцерами?
Я знайшов відповідь на це в архіві контррозвідки. На кожного козака цієї петлюрівської сотні була заведена особиста справа. З тих особистих справ, що лежали тепер передо мною, я довідався, що дев'яносто із ста «козаків» сотні були під рубрикою «неблагонадійних»: за кожним числились «антидержавні» злочини — проти гетьмана, Петлюри та німців… Матеріали, якими я тепер володів, свідчили, що за особами, які були тепер комендантом і його ад'ютантом у петлюрівській армії, ще за гетьманських часів німецька контррозвідка встановила пильну стежу — кожнісінький їхній крок фіксувався звітами і повідомленнями гетьманських, німецьких і петлюрівських шпиків. За цими таємними повідомленнями — через систему розкритих пізніше німецькою контррозвідкою явок — мені стало відомо: «петлюрівським» комендантом та його ад'ютантом в «неблагонадійній» сотні були підпільники-більшовики.
Як ясно стало тепер мені, письменникові! Я і раніше знав цих людей, але я не знав смислу подій і не був обізнаний з усім життям цих людей, в усій його складності».
Парчевський криво посміхнувся і дивився на кінчик носка.
— Конспірація, Вацлаве Юровичу, і на тебе робить! Буде на телеграму відповідь — до нас потрапить, а далі — зась! Ха? У більшовиків, брат, свої люди скрізь. Бо й весь світ не сьогодні, так завтра буде більшовицький. От і ти. Комендант залоги військ УНР? Брехня! Ти, Вацлаве Юровичу, свій. І це нам так треба, щоб ти комендантом залоги й далі був. Второпав?
Парчевський зірвався, на вилицях в нього спалахнули рожеві плями:
— Не можу я далі! Кошки-мишки! П'ятнашки! Попсований телефон! Господин офіцер! Пан старшина! А я людиною хочу нарешті бути!
Шумейко спокійно — більше з ввічливості, ніж з потреби — звів брови.
— В сотні моїй, Олександре Івановичу, сто три козаки! — Парчевський хвилювався і жмакав між долонь рукавички. — Куди скажу, туди й підуть. Гарматний дивізіон — сам по зведеннях знаю — більшовик на більшовику. Гайдамацький курінь три сотні, а насправді сто шістдесят шабель. Офіцерську сотню розчислили по полках. Міліція — єрунда. Залізнична охорона кожній владі держатиме нейтралітет, аби спекулювати сіллю та золотом між Одесою і Волочиськом. Оце й весь гарнізон. Залога батька Петлюри! Через етапи й дивізія, буває, проходить, але ж в марші дивізія — нуль: десять кулеметів — і руки вгору! Хоч сьогодні давайте гасло: за успіх повстання рубатимете мені голову!
Шумейко почекав, поки Парчевський кінчив. Він позирав то на Тихонова, то на Козубенка. Потім, дивлячись собі в кисет з тютюном, немов і недбайливо, кинув:
— А як там у тебе той, новий твій, якийсь ад'ютант чи яка його должность?..
— Прапорщик Туруканіс? — здивувався Парчевський. — Вам вже й про нього відомо?
— Конспірація! — хитро примружився Шумейко. — Таке наше діло…
— Нічого… — знизав плечима Парчевський, — невиразний такий, але, здається, нічого хлопчина. Пустяковий, правда, гульвіса, ферт. Одеколон усе купує, підголює оселедець. Танцювальний вечір збирається влаштувати. Це пусте — коли проти мене піде, я його сам у себе в кабінеті роззброю.
— Угу, — мугикнув Шумейко, лизнувши язиком цигарковий папірець, — це дуже добре… — Очі його сміялися, уста були серйозні.
— А не хочете, — вдарив Парчевський долонею, — я можу і сам. По селах на гасло тільки й чекають. Надішлю в двадцять сіл двадцять моїх козаків — п'ять тисяч повстанців за три години буде! Як тоді, проти німців.
— Проти німців, — відгукнувся Тихонов, — повстанців із сіл гукали ми.
— І тепер гукніть! — скрикнув Парчевський. — Про це й мова!
— Добре, — сказав Шумейко і прикурив. Тоді раптом скинув очі впрост на Парчевського. — А чого це тобі, хлопче, такий нетерпець? Комендант залоги ти, почесна, сказати б, особа, такій посаді якийсь би старий полковник був би радий, а тобі, стривай, лише двадцять чи вже по двадцять першому році?